Немає нічого важливішого, ніж материнське серце. Але більшість із нас дізнається про це запізно…
Усе життя він соромився своєї матері. У неї не було одного ока, і вона здавалася йому потворною. Жили вони бідно. Батька Петро не пам’ятає, а мати, як мати – про це мовчала. На роботі працювала мало, часто міняла її. Але все-таки турбувалася про сина, старалася, щоб він не гірше інших був одягнутий.
У школі Петро особливо не вирізнявся серед однокласників. То вона в порівнянні з іншими матерями, які були охайними, гарними, здавалася для хлопця поганою. Він, як міг, приховував її від друзів.
Але одного дня вона взяла і прийшла до школи – просто скучила. І підійшла до сина при всіх. Він із сорому трохи крізь землю не провалився… А наступного дня уся школа тільки й говорила про те, яка в нього потворна мати. І хлопець зненавидів її.
Найбільше він хотів швидше піти з дому від матері. Хлопець старанно вчився в школі, і потім, щоб продовжити освіту, переїхав у столицю. Почав працювати, одружився, придбав будинок.
З часом з’явилися діти, підросли, пішли до школи. Життя посміхнулося вже дорослому Петру. Він пишався тим, що всього досяг сам. Про матір і не згадував.
Але одного дня вона приїхала в столицю і прийшла до будинку сина. Діти не знали, що це їхня бабуся. І почали сміятися з неї. Батько не розповідав про свою родину.
«Що тобі тут потрібно? Вирішила налякати моїх дітей?», — голосно кричав, виштовхуючи за двері. Вона знову промовчала. Взявши в руки сумку, яка була чимось заповнена, вийшла із квартири.
l
Пройшло декілька років. Петро досяг ще більших успіхів. Займав престижну посаду, був шанований на роботі. І коли зі школи, у якій вчився, прийшло запрошення на зустріч випускників, вирішив поїхати. Тепер у нього не було причин соромитися.
Зустріч пройшла весело. Перед від’їздом подумав побродити вулицями міста. І так вийшло, що дістався до старого дому. Як поїхав у столицю, більше сюди не приїжджав, бо жахався того, що залишилося ще у дитячій пам’яті.
Сусіди теж постаріли, але упізнали Петра Павловича, сказали, що мати Уляна померла. Вже майже рік пройшов. «Ось тобі лист написала, просила передати, якщо колись приїдеш до хати», – повідомили. Але чоловік особливо не засмутився. І листа спочатку хотів викинути, але все-таки розкрив. І почав читати:
«Здрастуй, сину! Пробач мене за все. За те, що не змогла забезпечити тобі щасливе дитинство. За те, що тобі доводилося соромитися мене. За те, що без дозволу приїхала у твій дім. У тебе красиві діти, дружина, і я зовсім не хотіла їх налякати. Вони так схожі на тебе. Бережи їх!
Я привезла їм тоді смаколики, пироги, які спекла сама. Побачила, як ти живеш, в достатку, при роботі… Я дуже рада за тебе.
Ти, звичайно, не пам’ятаєш цього, але коли ти був зовсім маленьким, з тобою сталося нещастя, і ти втратив око. Я віддала тобі своє. Більше я нічим не могла тобі допомогти.
Ти всього добився сам. А я просто любила тебе, раділа твоїм успіхам і пишалася тобою. І була дуже щаслива.
Твоя мама».
l
Немає нічого сильнішого, ніж материнська любов. Немає нічого важливішого, ніж материнське серце. Немає нічого безціннішого, ніж материнське тепло.
Можливо, якби жінка розповіла про це синові раніше, то й ставлення його до неї було б інше.
Запізно призналася. Але хто його знає, як у такому випадку вчинили б ми. Хоча в нашому житті багато дивного. Невідомо, як складеться подальша доля Петра. Чи не доведеться відповідати і страждати за свої гріховні вчинки?
Бережіть своїх матусь, приїжджайте частіше до них, говоріть з ними, доки не стало надто пізно…
Ольга ЛІЩУК.
Немає нічого важливішого, ніж материнське серце. Але більшість із нас дізнається про це запізно…
Усе життя він соромився своєї матері. У неї не було одного ока, і вона здавалася йому потворною. Жили вони бідно. Батька Петро не пам’ятає, а мати, як мати – про це мовчала. На роботі працювала мало, часто міняла її. Але все-таки турбувалася про сина, старалася, щоб він не гірше інших був одягнутий.
У школі Петро особливо не вирізнявся серед однокласників. То вона в порівнянні з іншими матерями, які були охайними, гарними, здавалася для хлопця поганою. Він, як міг, приховував її від друзів.
Але одного дня вона взяла і прийшла до школи – просто скучила. І підійшла до сина при всіх. Він із сорому трохи крізь землю не провалився… А наступного дня уся школа тільки й говорила про те, яка в нього потворна мати. І хлопець зненавидів її.
Найбільше він хотів швидше піти з дому від матері. Хлопець старанно вчився в школі, і потім, щоб продовжити освіту, переїхав у столицю. Почав працювати, одружився, придбав будинок.
З часом з’явилися діти, підросли, пішли до школи. Життя посміхнулося вже дорослому Петру. Він пишався тим, що всього досяг сам. Про матір і не згадував.
Але одного дня вона приїхала в столицю і прийшла до будинку сина. Діти не знали, що це їхня бабуся. І почали сміятися з неї. Батько не розповідав про свою родину.
«Що тобі тут потрібно? Вирішила налякати моїх дітей?», — голосно кричав, виштовхуючи за двері. Вона знову промовчала. Взявши в руки сумку, яка була чимось заповнена, вийшла із квартири.
ххх
Пройшло декілька років. Петро досяг ще більших успіхів. Займав престижну посаду, був шанований на роботі. І коли зі школи, у якій вчився, прийшло запрошення на зустріч випускників, вирішив поїхати. Тепер у нього не було причин соромитися.
Зустріч пройшла весело. Перед від’їздом подумав побродити вулицями міста. І так вийшло, що дістався до старого дому. Як поїхав у столицю, більше сюди не приїжджав, бо жахався того, що залишилося ще у дитячій пам’яті.
Сусіди теж постаріли, але упізнали Петра Павловича, сказали, що мати Уляна померла. Вже майже рік пройшов. «Ось тобі лист написала, просила передати, якщо колись приїдеш до хати», – повідомили. Але чоловік особливо не засмутився. І листа спочатку хотів викинути, але все-таки розкрив. І почав читати:
«Здрастуй, сину! Пробач мене за все. За те, що не змогла забезпечити тобі щасливе дитинство. За те, що тобі доводилося соромитися мене. За те, що без дозволу приїхала у твій дім. У тебе красиві діти, дружина, і я зовсім не хотіла їх налякати. Вони так схожі на тебе. Бережи їх!
Я привезла їм тоді смаколики, пироги, які спекла сама. Побачила, як ти живеш, в достатку, при роботі… Я дуже рада за тебе.
Ти, звичайно, не пам’ятаєш цього, але коли ти був зовсім маленьким, з тобою сталося нещастя, і ти втратив око. Я віддала тобі своє. Більше я нічим не могла тобі допомогти.
Ти всього добився сам. А я просто любила тебе, раділа твоїм успіхам і пишалася тобою. І була дуже щаслива.
Твоя мама».
ххх
Немає нічого сильнішого, ніж материнська любов. Немає нічого важливішого, ніж материнське серце. Немає нічого безціннішого, ніж материнське тепло.
Можливо, якби жінка розповіла про це синові раніше, то й ставлення його до неї було б інше.
Запізно призналася. Але хто його знає, як у такому випадку вчинили б ми. Хоча в нашому житті багато дивного. Невідомо, як складеться подальша доля Петра. Чи не доведеться відповідати і страждати за свої гріховні вчинки?
Бережіть своїх матусь, приїжджайте частіше до них, говоріть з ними, доки не стало надто пізно…
Ольга ЛІЩУК.
Залишити коментар