Час суворих викликівЧас нині важкий, якщо не сказати жорстокий.
Для всіх без винятку. В першу чергу, звісно, для тих, хто на «нулі».
Ось як про це у мережі Фейсбук написав нещодавно наш земляк Олександр ГОЛОВНИЦЬКИЙ:
«Місяць на позиції зараз – звичне явище, але це важко, бо не вистачає людей.
28 днів на позиції – це випробування, яке складно передати словами. Це – коли час перестає мати звичне значення, а кожен день зливається в один довгий, виснажливий відрізок твого життя.
Це 28 днів без нормального сну – коли засинаєш у формі, прокидаєшся в ній же, і навіть не пам’ятаєш, коли востаннє відчував себе по-справжньому відпочилим. Це – 28 днів без води для душу, коли чистота стає розкішшю, а просте бажання змити з себе пил, втому й напругу перетворюється на мрію.
Це – 28 днів одного й того самого сухого пайка. Спочатку їси, бо треба. Потім – бо інакше не можна. А згодом дивишся на нього й відчуваєш лише відразу. Голод є, але апетиту вже немає. Організм просить їжі, а свідомість відмовляється приймати те, що бачить щодня.
Це – не просто фізична втома. Це виснаження, яке накопичується всередині – в тілі, в думках, у відчуттях. І водночас – це про витривалість. Про те, як людина витримує більше, ніж сама від себе очікує».
Цей час жахливий і для рідних тих, хто на фронті. Щодня і щоночі їх мучить одне: «Чи живий? Чи не поранений? Чи не пропав безвісти?».
Ще важче батькам, дружинам, дітям загиблих на війні. Вони до останнього вірили у диво, якого не сталося. Тепер замість сина, чоловіка, батька – могили на кладовищах, де майорять синьо-жовті й червоно-чорні прапори.
Без болю у серці не можна спокійно сприймати страшну реальність нашого життя. Життя у ХХІ столітті, де замість торжества інтелекту, милосердя і добра – торжество зла, темряви і насильства.
Скрізь, на всіх рівнях, у всіх куточках планети. І в цій ситуації марне сподіватися на те, що біда омине тебе боком, що вдасться відокремитися, заховатися, перечекати.
На жаль, не вдасться. Нікому. Ні у глибокому «підпіллі», ні у далеких закордонах, ні на окупованих територіях України, де колись галасували: «путін, пріді!».
Прийшов. Приніс кров, смерть, тортури. Хто встиг і зміг, евакуювався. Хто ні – спробував на «смак» принад «руського міра»: терор, цензуру, право сили замість сили права.
І так – скрізь, де перемагає зло, що перейшло у наступ по всьому світу.
Хіба думали ті, що втекли на Близький Схід і вклали величезні гроші у маєтки, автомобілі, бізнес, що й на них впадуть бомби і ракети? Звичайно, ні. Але сталося так, як сталося. І не тільки там.
Сьогодні – під великою загрозою вся Європа, Азія, Південна і Північна Америки, інші частини світу і континенти. І дуже помиляються дурники-ідіоти типу орбана і фіца, що у випадку загрози їх порятують путін або Трамп.
Не порятують. Бо сьогодні на Землі один закон: влада у того, в кого сила і гроші. Все інше – «по барабану» власть імущим. Правда, і вони не застраховані від того, що завтра їх не «з’їсть» ще сильніший і нахабніший. Наприклад, Трамп путіна, а путін – орбана і фіца і т. д., і т. п.
Що ж робити нам, звичайним смертним і грішним? Сидіти, склавши руки? Приречено чекати, доки зло прийде туди, де його ніби немає?
Ні і ще раз ні! Для нас, українців, важливо продовжити боротьбу. Незважаючи на ультиматуми, погрози, провокації путіних і трампів, їх свідомих і несвідомих прихильників.
Як казав поет, «лиш боротись – значить жить». Жити нам, нашим дітям, онукам, а то й правнукам.
Звичайно, не всі можуть воювати зі зброєю в руках (хоча багато таких, що могли б, але не хочуть, з приводу чого колись, не дай Боже, пожалкують). Але всі можуть активніше і ще сильніше, ніж тепер, підтримувати Збройні Сили України, рух Опору. Всім – донатами, технікою, озброєнням, продовольством.
Чесно кажучи, якби не ця допомога, хтозна, де були б нині рашисти – в Києві чи Харкові, Вінниці чи Луцьку. Саме єдність армії і народу творить дива, яких не знало і не бачило людство. І це диво треба продовжувати, леліяти і оберігати, неначе найдорогоціннішу коштовність.
Безперечно, багато тут залежить від київської влади. Вона має нині демонструвати особливу стійкість, монолітність, єдність слова і діла. Так, її внесок є тому, що Україна за чотири з лишком роки не стала, образно кажучи, на коліна, не пустила рашистського звіра зайняти наш спільний дім повністю і остаточно.
Але час суворих викликів ставить на порядок денний нові завдання і вимоги. І найголовніше в цьому – бути об’єднаними однією метою Президенту, Уряду, Парламенту, працювати не тільки на задоволення особистих інтересів, а в ім’я спільного інтересу – збереження й порятунку Держави. Бо питання стоїть конкретно: БУТИ чи НЕ БУТИ? Вже зрозуміло, що трампівські США нам якщо не вороги, то й не друзі.
Європу розривають на шматки путінські проплачені агенти, а також мусульманські терористи. Годі чекати підтримки з боку країн-сусідів, окрім хіба що Балтії і Польщі, які вже відчувають холодний подих московської загрози.
Отож, порятунок – у нас самих. Як колись казали, свій до свого по своє. Доки цього не усвідомимо, ми приречені на поразку, якої майбутні покоління нам не пробачать. Але не видно цього усвідомлення з боку деяких чиновників, котрі поводяться так, ніби повсюди – рай благословенний і безтурботне майбутнє, де течуть молочні ріки в кисільних берегах. Не поменшало тривоги в окремих бізнесменів, які замість того, щоб допомагати ЗСУ, вкладають кошти у рухоме і нерухоме майно, не сплачують податків, заплющуючи очі на гіркий досвід своїх «колег» з Еміратів, Кувейту чи Дубаю.
Кожен з нас повинен бути, образно кажучи, воїном на своєму місці, незалежно від того, хто ти – керівник чи робітник, вчитель чи лікар, фермер чи одноосібник. Пам’ятаймо: не згуртуємося, не об’єднаємося – пропадемо поодинці.
Багато в цих умовах значить позиція українського духовенства. На превеликий жаль, воно далеко не єдине, на що є багато причин. Відсутність єдності – тільки на користь ворогам, особливо тим, що перебувають за так званим «поребриком». 
Однак, на щастя, Православна Церква України мужньо «тримає удар», надійно стоїть на варті духовних цінностей української нації. Один з таких мужніх і сміливих борців за незалежну Церкву – протоієрей Анатолій Яцків. У свій час він полишив ряди священнослужителів УПЦ МП, повністю розчарувавшись у словах і ділах її духовенства. За це зазнав критики й осуду з боку своїх колишніх «колег» по вірі, але про свій вибір не шкодує.
Нещодавно з благословення високопреосвященнішого Михаїла, митрополита Луцького і Волинського, за підтримки спонсорів і меценатів вийшла четверта за ліком книга отця Анатолія під назвою «Історія вкраденого дитинства», присвячена дітям Анастасії і Тимофію. Можу з усією відповідальністю заявити: нова збірка – це голос переконаного патріота, вірного сина України, який не боїться казати правду просто в очі фарисеям і лицемірам, котрі служать не Богу, а мамоні, продали свою честь і гідність за російські рублі.
Водночас книга – то своєрідний гімн Героям, котрі полягли в боях за рідну землю. Серед них – багато земляків священника, дітей прихожан церковних громад, які він очолює, уродженців інших областей. Це, зокрема, Микола Костецький, Олександр Сілівончик, Юрій Царук, Ігор Тарасюк, Богдан Баховець, Вадим Панасюк, Євгеній Бахор, Володимир Підгайний, Євгеній Налапко, Михайло Мончук, Віктор Слободюк. Кожному з них отець Анатолій присвячує пронизані болем і щемом поетичні твори.
І коли їх читаєш, ще й ще раз переконуєшся: Україна – це земля титанів духу і сталевої волі, яких не зламати ані путіну, ані Трампу, ані іншим нашим ворогам. І ніколи їх бойові побратими не подарують благословенну українську землю, политу кров’ю Захисників і Захисниць, до чого нас закликають москва і Вашингтон, Братислава і Будапешт. Не бути цьому, бо за що тоді віддали життя Герої?
Закінчуючи ці нотатки, побажаю собі і вам, дорогі читачі, мужності, стійкості, оптимізму. Свято Воскресіння Христового, яке незабаром відзначатимемо, змушує згадати слово нашого Спасителя: «Не бійся, тільки віруй» (Мк. 5, 36). Так, нам пекельно важко. Але пам’ятаймо, що найважче тим, хто на фронті. Не забуваймо про них, допомагаймо їм, чим можемо. А водночас – робімо кожен на своєму робочому місці все, на що спроможні, в ім’я порятунку держави, не ховаймо голову в пісок і не сподіваймося, що «якось воно буде».
Буде ВСЕ, але тільки тоді, коли будемо ВСІ ЄДИНІ, як навчав Ісус Христос. Іншого просто не дано.
Михайло Кузьмук.
На світлинах: наш земляк, військовослужбовець ЗСУ Олександр ГОЛОВНИЦЬКИЙ;
протоієрей Анатолій ЯЦКІВ.
Залишити коментар