За багато років роботи у журналістиці траплялися різні відрядження, зустрічі із неймовірними людьми, цікаві життєві історії. Однак відрядження влітку 2003 року в село Одринки, що на Рівненщині, стало особливим, таким, що не забудеться ніколи. Про головного героя публікації – ветерана Другої світової війни Олексія Телетьона досі є посилання на низку статей у різних виданнях. Однак знаменитим він був не військовою доблестю, а чоловічими “подвигами”.
Перша померла,
а друга стала «негодна»
Село Одринки загубилося серед густих лісів, відмежоване річкою Горинь. Щоб дістатися до тамтешньої знаменитості, довелося долати вибоїни ґрунтової дороги і майже розібраний міст, на якому залишилися мостини, щоб лишень проїхала автівка.
– То ви до нашого султана? – зневажливо, але з прихованими нотками заздрощів, хмикнув перший зустрічний у селі, до якого звернулися із проханням показати хату Олексія Телетьона. – До нього все їдуть і їдуть.
Удома нікого не було – липень, гаряча пора сінокосу. Тим часом розглядаю його хатину. Вона аж ніяк не нагадує розкішні султанські покої.
– Ще по війні її збудував, – розповів згодом господар, коли прийшов із косовиці. – З армії повернувся в одному сірячку. Дерева наносив, а люди хату поставили. Як є кубло, то всяка пташка сяде.
Чоловік як у воду дивився: не одна «пташка» намагалася вгніздитися тут, але він чітко тримав у своїх руках сімейну ієрархію. Женився ще перед Другою світовою. Відразу забрали в армію. Потім був фронт. Полон, втеча, прифронтова розвідка і дорога на схід – до Японії. Заслужив аж двадцять «медальов», як сказав про свої нагороди.
Дружина Одюшка у війну померла, лишивши сина Гриця. Тож одружився вдруге – привів у дім Мотруну. Розлад у сім’ї почався, коли вона зачастила до місцевої релігійної громади. За словами Олексія Кіндратовича, не топила, не варила, встала, вбралася і пішла. А в хліві свиня голодна верещить, корова у стайні недоєна. Тож прислухався до її поради: «Бери собі жінку, а я коло вас до смерті доживу, бо ти мені вже не треба».
Третю жінку знайшов на базарі
У Сарнах на базарі Олексій Телетьон запримітив жіночку, на обличчі якої залишив слід важкий чоловічий кулак. Йому стало її шкода.
– Питаю: «Скуль ти?», – пригадував дід. – Розказала. «Якщо хочеш мене, то бери», – зізналася відверто. А що ж тут стісняться? Бачать очі, що купують, нехай їдять, хоч повилазять.
Під час нашої розмови Люба (саме так звали молодицю) стояла поруч із чоловіком плече до плеча, мовчки гасила у кутиках вуст лукаву посмішку. Її не бентежило, що Олексій Кіндратович годився їй у батьки: старший від неї аж на 32 роки! Перебралася до нього зі своїм приданим і з одним із своїх синів від першого чоловіка.
Дві жінки в одній хаті змогли поладнати. Та й куди тут дінешся, якщо хата – це лише одна кімната з піччю, водночас правила і за кухню, і за опочивальню. Умеблювання – більш, ніж скромне: дерев’яні лавки, стіл, мисник і єдина окраса – плюшевий килим із спокусливою красунею, яка, очевидно, надихала діда Телетьона на чоловічі “подвиги”.
Мотруна відсторонилася від господарських клопотів та домашніх справ, облюбувавши місце на печі. А Люба перебрала їх на себе.
– Ну, Олексія Кіндратовича ми і так з усім селом ділили, – пригадувала згодом Любов. – Боліли в Мотруни і ноги, і спина. Зранку прокинеться на печі, кличе: «Любко, дай руку» – допомагаю їй злізти. Сядуть за стіл, примовляють: «Налий борщу». Підемо з нею по воду до колодязя: я несу відро, а Мотруна поруч йде. Через кожні три метри на пеньок або травичку сідає: «Любко, роззуй мене, ноги затекли»… Зате в ліжку я була улюблена.
Люба не шкодувала про свій вибір і навіть народила діду Телетьону доньку, коли йому було вже шістдесят шість років.
Позаздрила щастю сестри
Так тривало, поки у «покоях» поліського султана не поселилася молодша Любина сестра Надія. У неї також не склалася жіноча доля. От і прибилася в Одринки.
– Ми на той час утрьох з Телетьоном уже п’ять років прожили, – розповідала Люба. – І раптом Надька заявляється у сукні з мереживами. А вона від мене на сім років молодша… Пройшла в хату, сіла на ліжко і мовчить. Тільки очима Телетьона їсть. Він нам з Мотруною відразу завдання роздав: одну за хлібом послав, а іншу – корову доїти. І замкнувся зсередини з моєю сестрою… Ми почекали, поки Телетьон вийде, і відразу в хату. А там Надька ніжиться на ліжку. Я її за волосся і на підлогу стягнула, а Мотруна мітлою з хати нагнала.
Але якось увечері Надія знову з’явилася під вікнами багатоженця і почала голосити. Телетьон завів її в дім і наказав жінкам: «Живіть дружно на загальних правах». Так вони разом прожили двадцять літ – без сварок і негараздів. А коли прийшов час, похоронили Мотруну.
Хоча під одним дахом з Олексієм Телетьоном мешкали відразу три дружини, ще три жінки «поза хатою» народили йому трьох дітей, а з десяток коханок любили його без побічних наслідків, із жодною, крім першої – Одюшки, він не вінчався і не розписувався у сільраді. Щоправда, влада скерувала, було, до нього представниць паспортного столу, щоб ліквідувати неподобство у документах. Але дід спантеличив їх, запропонувавши: «А, може, й ви зостанетесь? Я вас не гоню». Так вони і поїхали ні з чим.
Пригадую, як поліський султан щедро пересипав свою мову філософськими виразами про сімейне життя-буття:
– Якщо першої доброї жінки нема, то чоловік як на одне око сліпий. Я вінчався тільки раз, бо у мене є три правди: родився, женився і вмирати буду. А скільки жінок буде – не знаю. Може, ще зо п’ять. Цяя покине – другу візьму. Тая піде – третю приведу. Мав я й коханок, може, з десять. Але хуже нема, як до чужих баб ходити. Лучче, яку не візьму – стару чи молоду, беззубую чи безгубую, але щоб у хаті була своя. Прийшов, найшов та й ліг.
Мабуть, недарма дід Олексій натякнув на свою чоловічу міць. Знали в Одринках і про його коханок, і про позашлюбних дітей, яких він не цурався. Одному із синів він навіть заповів корову – уже перед своєю смертю.
А не стало поліського султана через три роки після того мого пам’ятного відрядження. Було йому вже 88 років. Хоронили одринківську знаменитість усім селом під жіноче голосіння: «Немає більше годувальника!», «На кого ж ти нас покинув!». Але нині могила діда Телетьона на сільському цвинтарі, кажуть місцеві мешканці, виглядає занедбано. Може, вдови бояться зустрітися тут із суперницями? Навіть напису немає на надгробку. Історію любові діда Телетьона на ньому не вмістиш.
Валентина БЛІНОВА.
За багато років роботи у журналістиці траплялися різні відрядження, зустрічі із неймовірними людьми, цікаві життєві історії. Однак відрядження влітку 2003 року в село Одринки, що на Рівненщині, стало особливим, таким, що не забудеться ніколи. Про головного героя публікації – ветерана Другої світової війни Олексія Телетьона досі є посилання на низку статей у різних виданнях. Однак знаменитим він був не військовою доблестю, а чоловічими “подвигами”.
Перша померла, а друга стала «негодна»
Село Одринки загубилося серед густих лісів, відмежоване річкою Горинь. Щоб дістатися до тамтешньої знаменитості, довелося долати вибоїни ґрунтової дороги і майже розібраний міст, на якому залишилися мостини, щоб лишень проїхала автівка.
– То ви до нашого султана? – зневажливо, але з прихованими нотками заздрощів, хмикнув перший зустрічний у селі, до якого звернулися із проханням показати хату Олексія Телетьона. – До нього все їдуть і їдуть.
Удома нікого не було – липень, гаряча пора сінокосу. Тим часом розглядаю його хатину. Вона аж ніяк не нагадує розкішні султанські покої.
– Ще по війні її збудував, – розповів згодом господар, коли прийшов із косовиці. – З армії повернувся в одному сірячку. Дерева наносив, а люди хату поставили. Як є кубло, то всяка пташка сяде.
Чоловік як у воду дивився: не одна «пташка» намагалася вгніздитися тут, але він чітко тримав у своїх руках сімейну ієрархію. Женився ще перед Другою світовою. Відразу забрали в армію. Потім був фронт. Полон, втеча, прифронтова розвідка і дорога на схід – до Японії. Заслужив аж двадцять «медальов», як сказав про свої нагороди.
Дружина Одюшка у війну померла, лишивши сина Гриця. Тож одружився вдруге – привів у дім Мотруну. Розлад у сім’ї почався, коли вона зачастила до місцевої релігійної громади. За словами Олексія Кіндратовича, не топила, не варила, встала, вбралася і пішла. А в хліві свиня голодна верещить, корова у стайні недоєна. Тож прислухався до її поради: «Бери собі жінку, а я коло вас до смерті доживу, бо ти мені вже не треба».
Третю жінку знайшов на базарі
У Сарнах на базарі Олексій Телетьон запримітив жіночку, на обличчі якої залишив слід важкий чоловічий кулак. Йому стало її шкода.
– Питаю: «Скуль ти?», – пригадував дід. – Розказала. «Якщо хочеш мене, то бери», – зізналася відверто. А що ж тут стісняться? Бачать очі, що купують, нехай їдять, хоч повилазять.
Під час нашої розмови Люба (саме так звали молодицю) стояла поруч із чоловіком плече до плеча, мовчки гасила у кутиках вуст лукаву посмішку. Її не бентежило, що Олексій Кіндратович годився їй у батьки: старший від неї аж на 32 роки! Перебралася до нього зі своїм приданим і з одним із своїх синів від першого чоловіка.
Дві жінки в одній хаті змогли поладнати. Та й куди тут дінешся, якщо хата – це лише одна кімната з піччю, водночас правила і за кухню, і за опочивальню. Умеблювання – більш, ніж скромне: дерев’яні лавки, стіл, мисник і єдина окраса – плюшевий килим із спокусливою красунею, яка, очевидно, надихала діда Телетьона на чоловічі “подвиги”.
Мотруна відсторонилася від господарських клопотів та домашніх справ, облюбувавши місце на печі. А Люба перебрала їх на себе.
– Ну, Олексія Кіндратовича ми і так з усім селом ділили, – пригадувала згодом Любов. – Боліли в Мотруни і ноги, і спина. Зранку прокинеться на печі, кличе: «Любко, дай руку» – допомагаю їй злізти. Сядуть за стіл, примовляють: «Налий борщу». Підемо з нею по воду до колодязя: я несу відро, а Мотруна поруч йде. Через кожні три метри на пеньок або травичку сідає: «Любко, роззуй мене, ноги затекли»… Зате в ліжку я була улюблена.
Люба не шкодувала про свій вибір і навіть народила діду Телетьону доньку, коли йому було вже шістдесят шість років.
Позаздрила щастю сестри
Так тривало, поки у «покоях» поліського султана не поселилася молодша Любина сестра Надія. У неї також не склалася жіноча доля. От і прибилася в Одринки.
– Ми на той час утрьох з Телетьоном уже п’ять років прожили, – розповідала Люба. – І раптом Надька заявляється у сукні з мереживами. А вона від мене на сім років молодша… Пройшла в хату, сіла на ліжко і мовчить. Тільки очима Телетьона їсть. Він нам з Мотруною відразу завдання роздав: одну за хлібом послав, а іншу – корову доїти. І замкнувся зсередини з моєю сестрою… Ми почекали, поки Телетьон вийде, і відразу в хату. А там Надька ніжиться на ліжку. Я її за волосся і на підлогу стягнула, а Мотруна мітлою з хати нагнала.
Але якось увечері Надія знову з’явилася під вікнами багатоженця і почала голосити. Телетьон завів її в дім і наказав жінкам: «Живіть дружно на загальних правах». Так вони разом прожили двадцять літ – без сварок і негараздів. А коли прийшов час, похоронили Мотруну.
Хоча під одним дахом з Олексієм Телетьоном мешкали відразу три дружини, ще три жінки «поза хатою» народили йому трьох дітей, а з десяток коханок любили його без побічних наслідків, із жодною, крім першої – Одюшки, він не вінчався і не розписувався у сільраді. Щоправда, влада скерувала, було, до нього представниць паспортного столу, щоб ліквідувати неподобство у документах. Але дід спантеличив їх, запропонувавши: «А, може, й ви зостанетесь? Я вас не гоню». Так вони і поїхали ні з чим.
Пригадую, як поліський султан щедро пересипав свою мову філософськими виразами про сімейне життя-буття:
– Якщо першої доброї жінки нема, то чоловік як на одне око сліпий. Я вінчався тільки раз, бо у мене є три правди: родився, женився і вмирати буду. А скільки жінок буде – не знаю. Може, ще зо п’ять. Цяя покине – другу візьму. Тая піде – третю приведу. Мав я й коханок, може, з десять. Але хуже нема, як до чужих баб ходити. Лучче, яку не візьму – стару чи молоду, беззубую чи безгубую, але щоб у хаті була своя. Прийшов, найшов та й ліг.
Мабуть, недарма дід Олексій натякнув на свою чоловічу міць. Знали в Одринках і про його коханок, і про позашлюбних дітей, яких він не цурався. Одному із синів він навіть заповів корову – уже перед своєю смертю.
А не стало поліського султана через три роки після того мого пам’ятного відрядження. Було йому вже 88 років. Хоронили одринківську знаменитість усім селом під жіноче голосіння: «Немає більше годувальника!», «На кого ж ти нас покинув!». Але нині могила діда Телетьона на сільському цвинтарі, кажуть місцеві мешканці, виглядає занедбано. Може, вдови бояться зустрітися тут із суперницями? Навіть напису немає на надгробку. Історію любові діда Телетьона на ньому не вмістиш.
Валентина БЛІНОВА.
За багато років роботи у журналістиці траплялися різні відрядження, зустрічі із неймовірними людьми, цікаві життєві історії. Однак відрядження влітку 2003 року в село Одринки, що на Рівненщині, стало особливим, таким, що не забудеться ніколи. Про головного героя публікації – ветерана Другої світової війни Олексія Телетьона досі є посилання на низку статей у різних виданнях. Однак знаменитим він був не військовою доблестю, а чоловічими “подвигами”. 
Залишити коментар