Наближається 9 травня. День, коли багато хто з нас ще недавно святкував як день перемоги.
А чи для всіх перемога була перемогою, чи для всіх вона була жаданою і чи всі її чекали?
Здавалося б, абсурдне запитання. Хто б не хотів покінчити з війною?
Та чи не є це підміною понять: «закінчення війни» і «перемога» одного людожера над іншим?
Закінчення війни, безперечно, хотіли всі.
Давайте згадаємо тих, для кого перемога не несла нічого доброго.
В першу чергу – це ті, хто так чи інакше працював на окупантів. Не воював, зауважте, а просто працював за кусень хліба, щоб жити, бо іншого виходу не було. Скільки цих людей? Сотні тисяч? Мільйони?
Ці люди не чекали нічого хорошого від безпощадної радянської влади. Вони добре її знали та не могли хотіти її повернення.
Чи могли очікувати перемоги віруючі люди, для яких вперше за багато років відкрилися церкви і коли ніхто, здається, не переслідував їх за віру?
Так, Святогірська лавра була завжди зачиненою за радянських часів. І до війни, і після. Діючою була, попри все, тільки при німцях.
Хіба могли забути віряни про знищених демонською владою близько сотні тисяч священників та багато тисяч церков? Могли вони хотіти повторення такого страхіття?
Чи могла радіти перемозі велика армія тих, які з різних причин перейшли на бік німців? Це не сотні і не тисячі людей. Їх кількість виміряється набагато більшими цифрами.
Їх легко назвати зрадниками, але коли «зрадників» — чи не мільйони, то треба сказати вперше те, про що до цього ніхто не говорив: ПІД ЧАС ДРУГОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ НА ТЕРИТОРІЇ РАДЯНСЬКОГО СОЮЗУ ЙШЛА ГРОМАДЯНСЬКА ВІЙНА. Бо як ще інакше можна назвати ситуацію, коли така кількість громадян однієї країни воювали один проти одного? Коли партизани та диверсійні групи чекістів тисячами вбивали тих, хто служив у німців, коли мільйони здавалися в полон, щоб не воювати на боці срср або йшли у власівські та інші формування, щоб воювати проти ненависної влади?
Як могла хотіти перемоги переважна більшість людей Західної України?
Вони ще не звикли до радянських порядків. Комуністи не встигли зазомбувати цих людей так, щоб вони їх «полюбили».
Вони знали, що «совєти» несуть із собою тюрми, колгоспи, знущання над віковими традиціями, знищення мови, церкви, віри та багато ще чого.
Вони пам’ятали, як, відступаючи, енкаведисти постріляли інтелігенцію та всіх, кого вважали нелояльними до себе.
А чи могла чекати на перемогу, а, значить, і на прихід радянської влади значна частина селян? Адже вони декілька років жили без колгоспів, відчули себе господарями. У них з’явилися чи не вперше надлишки зібраного врожаю.
Чи могли чекати перемоги ненависного їм режиму ті, які були репресовані в срср? А це — вже десятки мільйонів людей. А їх родичі, близькі? Як вони могли хотіти повернення червоних садистів? Додаймо до постраждалих від репресій мільйони тих, хто був замучений голодом та їх рідних. Вони чекали перемоги? Їм потрібна була найстрашніша влада на землі?
Чи чекали на перемогу народи Європи?
Може, дехто й чекав, не знаючи, з ким буде мати справу. Але вже скоро гірко пожалкував, що прийшли «визволителі».
Один із радянських журналістів В. Лапский в спогадах про свою роботу в Німеччині після війни відкрив світу жахливу інформацію. Виявляється, одинадцять фашистських концтаборів, в т.ч. Бухенвальд і Заксенхаузен, не припинили свою роботу після закінчення війни. Під «опікою» нквд вони існували до 1950 року. В таборах були, окрім колишніх німецьких солдатів, жінки, старі і діти. В’язні масово помирали від виснаження, голоду і хвороб.
Що принесла перемога для остарбайтерів, військовополонених, кубанських та донських козаків, так званих білоемігрантів, яких або стріляли, або відправляли до Сибіру, для сотень тисяч німецьких жінок, яких віддало на зґвалтування радянське командування?
Що принесла перемога для тих сімей, батьки, діти та брати яких були розстріляні за рішенням військових трибуналів або загороджувальними загонами при відступі чи будь-якому порушенні в штрафбатах?
Що принесла перемога для тих, хто був депортований з рідних місць – татар, балтійців, українців та поляків в результаті операції «Вісла»?
Це далеко не повний перелік, але якщо зважити на те, що тут було сказано та перелічено мною, то можна дійти тільки до одного висновку: день перемоги став початком нового страхітливого масового, наджорстокого знищення мільйонів людей та нового нелюдського знущання над ними.
Свідома сучасна людина не може святкувати перемогу одного нелюда над іншим, а може тільки оплакувати жертв війни та просити Господа Царства Небесного для їх душ.
Я жодним чином не збираюся захищати нелюда Гітлера. Але Гітлера, його поплічників, його режим засудили на Нюрнберзькому процесі, а злочини сталінського режиму, у тому числі в часи Другої світової війни, не засуджені. Сталінський режим і по цей день ходить тільки в переможцях. Ба більше: 75 відсотків росіян вважають кривавого диктатора найвизначнішою особою в історії московії.
l
Ладнає під «сталіна» себе і біснуватий путін. Він впевнений, що гідно продовжує його справу, розв’язавши криваву війну проти України і ставши «собіратєлєм рускіх земель». Саме кремлівський карлик «приватизував» 9 травня, щороку організовуючи так звані марші «пабєдітєлєй» і повторюючи, як мантру, слова: «Побєда будєт за намі!».
Яка «побєда»? Над ким? В ім’я чого?
Але ці питання зомбованих росіян не хвилюють. Вони сліпо вірять путіну, його брехні й лицемірству, знищуючи мирні українські міста і села, вбиваючи цивільне населення, загрожуючи війною усьому світу. Не сумніваюсь, що саме так буде в росії і 9 травня цьогоріч.
Ні, це не наш день перемоги. Наш час настане тоді, коли український народ здобуде Перемогу над головними злочинцями сучасності – рашистами.
Дай, Боже, щоб сталося так якнайшвидше!
Олександр Мінович.
Михайло КУЗЬМУК.
Наближається 9 травня. День, коли багато хто з нас ще недавно святкував як день перемоги.
А чи для всіх перемога була перемогою, чи для всіх вона була жаданою і чи всі її чекали?
Здавалося б, абсурдне запитання. Хто б не хотів покінчити з війною?
Та чи не є це підміною понять: «закінчення війни» і «перемога» одного людожера над іншим?
Закінчення війни, безперечно, хотіли всі.
Давайте згадаємо тих, для кого перемога не несла нічого доброго.
В першу чергу – це ті, хто так чи інакше працював на окупантів. Не воював, зауважте, а просто працював за кусень хліба, щоб жити, бо іншого виходу не було. Скільки цих людей? Сотні тисяч? Мільйони?
Ці люди не чекали нічого хорошого від безпощадної радянської влади. Вони добре її знали та не могли хотіти її повернення.
Чи могли очікувати перемоги віруючі люди, для яких вперше за багато років відкрилися церкви і коли ніхто, здається, не переслідував їх за віру?
Так, Святогірська лавра була завжди зачиненою за радянських часів. І до війни, і після. Діючою була, попри все, тільки при німцях.
Хіба могли забути віряни про знищених демонською владою близько сотні тисяч священників та багато тисяч церков? Могли вони хотіти повторення такого страхіття?
Чи могла радіти перемозі велика армія тих, які з різних причин перейшли на бік німців? Це не сотні і не тисячі людей. Їх кількість виміряється набагато більшими цифрами.
Їх легко назвати зрадниками, але коли «зрадників» — чи не мільйони, то треба сказати вперше те, про що до цього ніхто не говорив: ПІД ЧАС ДРУГОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ НА ТЕРИТОРІЇ РАДЯНСЬКОГО СОЮЗУ ЙШЛА ГРОМАДЯНСЬКА ВІЙНА. Бо як ще інакше можна назвати ситуацію, коли така кількість громадян однієї країни воювали один проти одного? Коли партизани та диверсійні групи чекістів тисячами вбивали тих, хто служив у німців, коли мільйони здавалися в полон, щоб не воювати на боці срср або йшли у власівські та інші формування, щоб воювати проти ненависної влади?
Як могла хотіти перемоги переважна більшість людей Західної України?
Вони ще не звикли до радянських порядків. Комуністи не встигли зазомбувати цих людей так, щоб вони їх «полюбили».
Вони знали, що «совєти» несуть із собою тюрми, колгоспи, знущання над віковими традиціями, знищення мови, церкви, віри та багато ще чого.
Вони пам’ятали, як, відступаючи, енкаведисти постріляли інтелігенцію та всіх, кого вважали нелояльними до себе.
А чи могла чекати на перемогу, а, значить, і на прихід радянської влади значна частина селян? Адже вони декілька років жили без колгоспів, відчули себе господарями. У них з’явилися чи не вперше надлишки зібраного врожаю.
Чи могли чекати перемоги ненависного їм режиму ті, які були репресовані в срср? А це — вже десятки мільйонів людей. А їх родичі, близькі? Як вони могли хотіти повернення червоних садистів? Додаймо до постраждалих від репресій мільйони тих, хто був замучений голодом та їх рідних. Вони чекали перемоги? Їм потрібна була найстрашніша влада на землі?
Чи чекали на перемогу народи Європи?
Може, дехто й чекав, не знаючи, з ким буде мати справу. Але вже скоро гірко пожалкував, що прийшли «визволителі».
Один із радянських журналістів В. Лапский в спогадах про свою роботу в Німеччині після війни відкрив світу жахливу інформацію. Виявляється, одинадцять фашистських концтаборів, в т.ч. Бухенвальд і Заксенхаузен, не припинили свою роботу після закінчення війни. Під «опікою» нквд вони існували до 1950 року. В таборах були, окрім колишніх німецьких солдатів, жінки, старі і діти. В’язні масово помирали від виснаження, голоду і хвороб.
Що принесла перемога для остарбайтерів, військовополонених, кубанських та донських козаків, так званих білоемігрантів, яких або стріляли, або відправляли до Сибіру, для сотень тисяч німецьких жінок, яких віддало на зґвалтування радянське командування?
Що принесла перемога для тих сімей, батьки, діти та брати яких були розстріляні за рішенням військових трибуналів або загороджувальними загонами при відступі чи будь-якому порушенні в штрафбатах?
Що принесла перемога для тих, хто був депортований з рідних місць – татар, балтійців, українців та поляків в результаті операції «Вісла»?
Це далеко не повний перелік, але якщо зважити на те, що тут було сказано та перелічено мною, то можна дійти тільки до одного висновку: день перемоги став початком нового страхітливого масового, наджорстокого знищення мільйонів людей та нового нелюдського знущання над ними.
Свідома сучасна людина не може святкувати перемогу одного нелюда над іншим, а може тільки оплакувати жертв війни та просити Господа Царства Небесного для їх душ.
Я жодним чином не збираюся захищати нелюда Гітлера. Але Гітлера, його поплічників, його режим засудили на Нюрнберзькому процесі, а злочини сталінського режиму, у тому числі в часи Другої світової війни, не засуджені. Сталінський режим і по цей день ходить тільки в переможцях. Ба більше: 75 відсотків росіян вважають кривавого диктатора найвизначнішою особою в історії московії.
ххх
Ладнає під «сталіна» себе і біснуватий путін. Він впевнений, що гідно продовжує його справу, розв’язавши криваву війну проти України і ставши «собіратєлєм рускіх земель». Саме кремлівський карлик «приватизував» 9 травня, щороку організовуючи так звані марші «пабєдітєлєй» і повторюючи, як мантру, слова: «Побєда будєт за намі!».
Яка «побєда»? Над ким? В ім’я чого?
Але ці питання зомбованих росіян не хвилюють. Вони сліпо вірять путіну, його брехні й лицемірству, знищуючи мирні українські міста і села, вбиваючи цивільне населення, загрожуючи війною усьому світу. Не сумніваюсь, що саме так буде в росії і 9 травня цьогоріч.
Ні, це не наш день перемоги. Наш час настане тоді, коли український народ здобуде Перемогу над головними злочинцями сучасності – рашистами.
Дай, Боже, щоб сталося так якнайшвидше!
Олександр Мінович.
Михайло КУЗЬМУК.
Наближається 9 травня. День, коли багато хто з нас ще недавно святкував як день перемоги. 
Залишити коментар