Трохи історії. В дитинстві, десь у п’ятдесятих роках (не пам’ятаю, в який клас ходив), дивився у клубі фільм, створений грузинськими кіномитцями, кольоровий.
Події розгорталися на Близькому Сході. Там в кінці ХІІІ – на початку ХІV століття існувала держава мамлюків, які постійно воювали із сусідами. Для цього їм потрібно було військо. Мамлюки робили набіги і викрадали малих дітей, особливо хлопчиків.
Так до них потрапили два товариші із Кавказу, але християнського віросповідання. Мамлюки виховували їх на своїх традиціях, навертали в національну віру. І ставали ті воїнами яничарами. Одного хлопчину продали купцям з Європи, а другий залишився у їхньому війську.
Йшли роки, кожен жив своїм життям. І тут в долю хлопців втрутився сам Наполеон Бонапарт. На початку ХІХ століття, здобувши Неаполітанське королівство, вирішив потіснити Британію на Близькому Сході.
Зібравши військо, посадив на кораблі й вирушив до Єгипту. Тут він відвідав піраміди. Навіть, як дехто стверджує, провів ніч в одній із них. Але це не допомогло йому, і фортуна відвернулася від Наполеона. Запаси, які брав із собою, закінчились, спека воїнам не дуже сприяла. Крім того, постійні напади кочівників (мамлюків) змусили його повертатись у Францію.
В одній із сутичок зустрілись і колишні товариші в бою. Один – в чині капітана французької армії, а другий – воїн ісламу. Коротше кажучи, друзі стали ворогами.
Не пам’ятаю, чим все скінчилось, але той фільм чимось нагадує сьогодення. Адже нинішня росія – це фактично держава мамлюків. Про це я знаю із власного досвіду. Вона фактично забрала моїх двох братів. Один поїхав в Тюмень, там створив сім’ю, мешкає в Сургуті. Другий, менший, будував БАМ, теж одружився, мав сина.
Це було в дев’яностих роках. Брат загинув з невідомих причин. Доки повідомили, то поховали сусіди, бо співмешканка кудись зникла.
Після Другої світової війни, як відомо, було скорочення радянської армії. Ті, що в ній служили, а особливо з України, старались залишитись за «поребриком», тому що вдома їх нічого доброго не чекало. Так і з’явились Валентина Матвієнко, Мединський, Дмитрієв та багато інших запроданців України.
Згадаймо фільм «Іван Васильович змінює професію», де Іван Грозний каже, що він «Казань брав, Астрахань брав». Це схоже на тих, хто хвалиться: «Крим брав», «Донбас брав».
Петро І разом із першим колаборантом Феофаном Прокоповичем у 1721 р. назвали московію росією (імперією), а Петро став імператором. Знаючи ставлення Петра І до духовенства, розуміємо, чому він хотів зосередити владу в одних руках. Як результат, церква була позбавлена свого управління (патріархії). Натомість був створений синод, яким керував оберпрокурор аж до жовтневого перевороту 1917 року.
Після перевороту церква відновилась, обрала патріархом Тихона, але лєнін заявив, що релігія – опіум для народу, а тому проти церкви розпочали репресії. Патріарха прибрали, храми зруйнували, дзвони поскидали із дзвіниць, а майно пішло на індустріалізацію. Відновили церкву лиш у 1943 році в розпал війни, і то всі ієрархи призначались державою, попередньо, отримавши «благословення» нквс-кгб.
Багато запитань викликає атрибутика держави росії: герб двоголовий символізує Римську імперію – Західну і Східну (Візантію), тому що Іван ІV Грозний був «по бабусі» пов’язаний з останнім імператором Костянтином Палеологом. Прапор запозичений Петром І у голландців, хоч кольорами нагадує французький. Щодо гімну, то музика радянська – тільки поміняли слова (не вперше).
Лицемірству москалів немає меж. Ще можна пригадати, як недавно кобзон і Поплавський дуетом співали: «Ненька Україна, матушка росія» (я б змінив матушку на мачуху).
Хоча війна ще не закінчилась, але колись закінчиться. Тож дай, Боже, до цього дожити і осмислити все пережите. Я, як і все післявоєнне покоління, думали, що нам уже не випаде воювати, а що вийшло? Не нам, а нашим дітям і онукам таки довелося брати зброю і захищатись від сусідів, які вигадали причину, щоб на Україну напасти.
Страшно подумати, що тисячі загиблих військових – як росіян, так і українців, десятки зруйнованих міст, селищ, вбитих російськими ракетами мирних жителів, – це наслідок дій російських «мамлюків» в ім’я задоволення амбіцій однієї (не можу назвати людиною) особи путіна. Але вірю: розплата неминуча, ворог зазнає поразки.
Слава Україні!
Героям слава!
Андрій Михалевич.
с. Ружин.
Трохи історії. В дитинстві, десь у п’ятдесятих роках (не пам’ятаю, в який клас ходив), дивився у клубі фільм, створений грузинськими кіномитцями, кольоровий.
Події розгорталися на Близькому Сході. Там в кінці ХІІІ – на початку ХІV століття існувала держава мамлюків, які постійно воювали із сусідами. Для цього їм потрібно було військо. Мамлюки робили набіги і викрадали малих дітей, особливо хлопчиків.
Так до них потрапили два товариші із Кавказу, але християнського віросповідання. Мамлюки виховували їх на своїх традиціях, навертали в національну віру. І ставали ті воїнами яничарами. Одного хлопчину продали купцям з Європи, а другий залишився у їхньому війську.
Йшли роки, кожен жив своїм життям. І тут в долю хлопців втрутився сам Наполеон Бонапарт. На початку ХІХ століття, здобувши Неаполітанське королівство, вирішив потіснити Британію на Близькому Сході.
Зібравши військо, посадив на кораблі й вирушив до Єгипту. Тут він відвідав піраміди. Навіть, як дехто стверджує, провів ніч в одній із них. Але це не допомогло йому, і фортуна відвернулася від Наполеона. Запаси, які брав із собою, закінчились, спека воїнам не дуже сприяла. Крім того, постійні напади кочівників (мамлюків) змусили його повертатись у Францію.
В одній із сутичок зустрілись і колишні товариші в бою. Один – в чині капітана французької армії, а другий – воїн ісламу. Коротше кажучи, друзі стали ворогами.
Не пам’ятаю, чим все скінчилось, але той фільм чимось нагадує сьогодення. Адже нинішня росія – це фактично держава мамлюків. Про це я знаю із власного досвіду. Вона фактично забрала моїх двох братів. Один поїхав в Тюмень, там створив сім’ю, мешкає в Сургуті. Другий, менший, будував БАМ, теж одружився, мав сина.
Це було в дев’яностих роках. Брат загинув з невідомих причин. Доки повідомили, то поховали сусіди, бо співмешканка кудись зникла.
Після Другої світової війни, як відомо, було скорочення радянської армії. Ті, що в ній служили, а особливо з України, старались залишитись за «поребриком», тому що вдома їх нічого доброго не чекало. Так і з’явились Валентина Матвієнко, Мединський, Дмитрієв та багато інших запроданців України.
Згадаймо фільм «Іван Васильович змінює професію», де Іван Грозний каже, що він «Казань брав, Астрахань брав». Це схоже на тих, хто хвалиться: «Крим брав», «Донбас брав».
Петро І разом із першим колаборантом Феофаном Прокоповичем у 1721 р. назвали московію росією (імперією), а Петро став імператором. Знаючи ставлення Петра І до духовенства, розуміємо, чому він хотів зосередити владу в одних руках. Як результат, церква була позбавлена свого управління (патріархії). Натомість був створений синод, яким керував оберпрокурор аж до жовтневого перевороту 1917 року.
Після перевороту церква відновилась, обрала патріархом Тихона, але лєнін заявив, що релігія – опіум для народу, а тому проти церкви розпочали репресії. Патріарха прибрали, храми зруйнували, дзвони поскидали із дзвіниць, а майно пішло на індустріалізацію. Відновили церкву лиш у 1943 році в розпал війни, і то всі ієрархи призначались державою, попередньо, отримавши «благословення» нквс-кгб.
Багато запитань викликає атрибутика держави росії: герб двоголовий символізує Римську імперію – Західну і Східну (Візантію), тому що Іван ІV Грозний був «по бабусі» пов’язаний з останнім імператором Костянтином Палеологом. Прапор запозичений Петром І у голландців, хоч кольорами нагадує французький. Щодо гімну, то музика радянська – тільки поміняли слова (не вперше).
Лицемірству москалів немає меж. Ще можна пригадати, як недавно кобзон і Поплавський дуетом співали: «Ненька Україна, матушка росія» (я б змінив матушку на мачуху).
Хоча війна ще не закінчилась, але колись закінчиться. Тож дай, Боже, до цього дожити і осмислити все пережите. Я, як і все післявоєнне покоління, думали, що нам уже не випаде воювати, а що вийшло? Не нам, а нашим дітям і онукам таки довелося брати зброю і захищатись від сусідів, які вигадали причину, щоб на Україну напасти.
Страшно подумати, що тисячі загиблих військових – як росіян, так і українців, десятки зруйнованих міст, селищ, вбитих російськими ракетами мирних жителів, – це наслідок дій російських «мамлюків» в ім’я задоволення амбіцій однієї (не можу назвати людиною) особи путіна. Але вірю: розплата неминуча, ворог зазнає поразки.
Слава Україні!
Героям слава!
Андрій Михалевич.
с. Ружин.
Трохи історії. В дитинстві, десь у п’ятдесятих роках (не пам’ятаю, в який клас ходив), дивився у клубі фільм, створений грузинськими кіномитцями, кольоровий.
Залишити коментар