“Я – жінка із того волинського краю...”
Я – жінка із того волинського краю,
Де чапля болото крилом своїм крає.
Де з прадіда-діда орали, косили
Й земля життєдайна давала всім сили.
Я – з того простого, селянського роду,
Де дід із джерельця пив жменями воду.
Де крик журавлів серце тугою крає...
Я – жінка із того поліського краю.
Ніколи й ніхто не не цуравсь мого роду...
Он ходить лелека, шукаючи броду,
Де вітер у вербах розлогих ночує,
А спів соловейка серденько чарує.
Де сонечко кожного ранку купалось
У Світязьких хвилях. А потім ховалось.
У хованки гралось в густім очереті
Із селезнем диким, що грав на кларнеті.
Я – жінка із тої поліської хати,
В якій народила колись мене мати.
Де стріха насуплено в землю дивилась,
Де тік під ногами... І димом димилась...
Там ненька не спала – удосвіта ткала,
В лозовій колисці мене колихала.
Я білі ромашки вплітала у коси,
Коли ворушив буслик дзьобом покоси.
Я – жінка із того селянського роду,
Де носить веселка коромислом воду.
Де сосну стару коронують лелеки
Гніздом-решетом із гіллячок маленьких.
У жилах моїх замість крові – водиця
Із шацьких озер. Та, що сріблом
іскриться.
Я – жінка полів, де волошки у житі
І маки червоні, росою умиті.
Де мед із вощини так солодко ллється,
А сонях горбатий до сонця сміється.
Де в білих сорочках хати похилились
І тугою-болем до Бога молились.
Я – жінка лісів, де багато чорниці,
Де воду бере журавель із криниці.
Де стежка до хати біжить споришева,
І цвітом всміхається гілка вишнева.
...Я – Мавка Волинська, проста Українка,
З душею поета, ім'я якій – Жінка.
Я – жінка із того волинського краю,
Де чапля болото крилом своїм крає.
Де з прадіда-діда орали, косили
Й земля життєдайна давала всім сили.
Я – з того простого, селянського роду,
Де дід із джерельця пив жменями воду.
Де крик журавлів серце тугою крає...
Я – жінка із того поліського краю.
Ніколи й ніхто не не цуравсь мого роду...
Он ходить лелека, шукаючи броду,
Де вітер у вербах розлогих ночує,
А спів соловейка серденько чарує.
Де сонечко кожного ранку купалось
У Світязьких хвилях. А потім ховалось.
У хованки гралось в густім очереті
Із селезнем диким, що грав на кларнеті.
Я – жінка із тої поліської хати,
В якій народила колись мене мати.
Де стріха насуплено в землю дивилась,
Де тік під ногами... І димом димилась...
Там ненька не спала – удосвіта ткала,
В лозовій колисці мене колихала.
Я білі ромашки вплітала у коси,
Коли ворушив буслик дзьобом покоси.
Я – жінка із того селянського роду,
Де носить веселка коромислом воду.
Де сосну стару коронують лелеки
Гніздом-решетом із гіллячок маленьких.
У жилах моїх замість крові – водиця
Із шацьких озер. Та, що сріблом ьіскриться.
Я – жінка полів, де волошки у житі
І маки червоні, росою умиті.
Де мед із вощини так солодко ллється,
А сонях горбатий до сонця сміється.
Де в білих сорочках хати похилились
І тугою-болем до Бога молились.
Я – жінка лісів, де багато чорниці,
Де воду бере журавель із криниці.
Де стежка до хати біжить споришева,
І цвітом всміхається гілка вишнева.
...Я – Мавка Волинська, проста Українка,
З душею поета, ім'я якій – Жінка.
Наші долі розбрелись
Я не озовуся.
І на мене не чекай –
Я не повернуся.
Наші долі розбрелись,
Сумно десь блукають.
Тихим щемом розлились –
Броду все шукають.
І хоча Любов твоя,
Наче та отрута –
До тебе душа моя
Ланцюгом прикута.
І щоночі все ятрить,
Кривиться від болю.
І благає: "Відпусти...
Відпусти на волю..."
Галина ОЛІФЕРЧУК.
Червень працює невтомно
Червень працює невтомно
В полі, у лузі, в саду.
Вже всі черешні червоні.
Йду — й полуницю знайду.
Ну а у лісі сунички
Личко червонять своє.
Хоч вони і невеличкі,
Червень їм силу дає.
Скошені трави в покосах
Ген за селом вже лежать,
Скупані ночами в росах.
Пахне навкруг сіножать.
Хоч перецвів уже травень,
Червень духмянить-
п'янить
Цвітом жасмину ласкавим
Та бузиною на мить.
Сині волошки та маки,
Що червоніють в хлібах,
Тішать із самого ранку.
Червень красою пропах.
Ігор ВИЖОВЕЦЬ.
“Я – жінка із того волинського краю...”
Залишити коментар