Роздуми волинської журналістки
«Перестань жити так, ніби в кишені лежить ще одне, запасне життя»
Нема «пізніше», нема «якось потім», є тільки «зараз», бо, «що проллєш, – те вже не вип’єш, а не налите – не сьорбнеш, за минулим ти не встигнеш, а майбутнє не пригорнеш».
Коли тобі стільки років, що вже свої паспортні дані не приховуєш (власне, що приховувати: відбиток їх – на обличчі!), а тихо дякуєш Господу, що дарував поважні літа, то ця філософська думка: «Запасного життя нема» – особливо близька. І все, що її доповнює, розкриває, – так само. Хоч-не-хоч, а «зачеплять» фрази на Фейсбук-сторінці «Мудрість душі» на зразок ось цієї: «Є три пастки, які крадуть щастя. Це – жаль за минулим, тривога за майбутнім і невдячність за сьогодення».
Наразі думка про одну з цих «пасток» – жаль за минулим (про це в геніальної Ліни Костенко є поетичні рядки, зокрема, такі слова: «І за минулим плакати не варт...». І думка ця така: «А якщо це зовсім не жаль, а лише бажання не відірватися від свого минулого, зберегти його в пам’яті?». Бо ж, якщо ми говоримо, що без минулого нема майбутнього, коли йдеться про глобальне (будівля не може стояти без міцного фундаменту, а суспільство не здатне розвиватися без розуміння свого коріння та традицій), то цю істину так само варто перенести й на те, чим є минуле конкретної людини – для її як сьогодення, так і майбутнього.
І найкраще (найпростіше) говорити про те, що сама пережила в дитинстві, юності, а потім – уже в зрілому віці. Це ж не треба щось вигадувати, а просто вернутися спогадом у своє непросте минуле й подивитися на нього з висоти прожитих літ. До речі, лише з часом приходить усвідомлення того, що дитинство, юність були нелегкими. А тоді, в повоєння, всі в селі жили приблизно однаково: є на столі хліб – і добре.
Одна кімнатка, кухня – і шестеро нас (батьки й четверо дітей) на тих метрах. Батько-фронтовик у двадцять літ став інвалідом на все життя. Достатком, а тим більше – якоюсь розкішшю і не пахло. Ніколи не забуду, як одного дня мама сказала: «Сьогодні в нас буде суп із... вітром». Слова мене, малу, заінтригували: «Що ж це таке, той «вітер»? А воно он що: мама бере жменьку насіння льону, кладе його на папірець і роздушує качалкою. А потім висипає в каструлю, де кипить вода з картоплинами й, мабуть, морквиною, цибулиною, й на воді з’являються зірочки видушеної олії. Ось такий він, суп із вітром, спогад про який залишився зі мною назавжди.
А як хотілося мати для наступного класу новенькі книжки! Та про це треба було самій подбати. Принаймні, коли йдеться вже не про початкові класи, а середні, а тим більше – старші. Тож ціле літо заготовляла лікарські трави в окрузі рідного села Переспа тодішнього Рожищенського району, – звіробій, чебрець, липовий цвіт. Сушила його на горищі й здавала в місцеву аптеку (цікаво, чи зараз тамтешня аптека дає дітям можливість от так заробляти, й чи багато було б охочих мати таку, свою копійку?) Згадую це щоразу, коли тепер заготовляю трави, щоб узимку готувати духмяний і, головне, – цілющий чай для своєї сім’ї.
З повоєнного дитинства багато що можна згадати з думкою, яке воно було непросте. Але якщо вже мова про те, що «запасного життя нема», то хочеться повернутися до студентських літ із прив’язкою до слів-афоризму: «Якби молодість знала, якби старість могла». Власне, – до першої його частини. Вже в дорослому, а тим більше – в поважному віці ловила (ловлю!) себе на думці, що, мабуть, не сповна скористалася неоціненною можливістю навчатися, яку дає виш і якої більше ніколи не буде, бо почнуться інші етапи життя – робота, сім’я з відповідними обов’язками, пріоритетами. А з іншого боку – це ж була якраз та романтична пора, коли хотілося пізнавати світ не лише з книжок – відкривати для себе те, що зветься життям з його радощами і стражданнями. То який може бути докір?..
Багато що можна пригадати за стільки літ. Наприклад, як на початку 1990-их ми були мільйонерами. Як гроші знецінювалися буквально за добу. Тож у день зарплати бігла в універмаг із думкою: «Може, щось викинуть?» І тоді в квартирі, бувало, з’являлися зовсім непотрібні речі. Чи можна жаліти за таким минулим? Звичайно, що ні. Але це те, що не забулося й ніколи не забудеться. Бо воно тобою прожите. Якщо це навіть душевний біль, то він, як зараз психологи кажуть, може бути трансформований на користь дня сьогоднішнього й майбутнього. Його не зміниш, але з нього можна зробити висновки. Ну, а хороші спогади, які, звичайно, є (це ж була МОЛОДІСТЬ!) – це ресурс, який завжди може підтримувати у складні часи.
Катерина ЗУБЧУК.
Нема «пізніше», нема «якось потім», є тільки «зараз», бо, «що проллєш, – те вже не вип’єш, а не налите – не сьорбнеш, за минулим ти не встигнеш, а майбутнє не пригорнеш».
Коли тобі стільки років, що вже свої паспортні дані не приховуєш (власне, що приховувати: відбиток їх – на обличчі!), а тихо дякуєш Господу, що дарував поважні літа, то ця філософська думка: «Запасного життя нема» – особливо близька. І все, що її доповнює, розкриває, – так само. Хоч-не-хоч, а «зачеплять» фрази на Фейсбук-сторінці «Мудрість душі» на зразок ось цієї: «Є три пастки, які крадуть щастя. Це – жаль за минулим, тривога за майбутнім і невдячність за сьогодення».
Наразі думка про одну з цих «пасток» – жаль за минулим (про це в геніальної Ліни Костенко є поетичні рядки, зокрема, такі слова: «І за минулим плакати не варт...». І думка ця така: «А якщо це зовсім не жаль, а лише бажання не відірватися від свого минулого, зберегти його в пам’яті?». Бо ж, якщо ми говоримо, що без минулого нема майбутнього, коли йдеться про глобальне (будівля не може стояти без міцного фундаменту, а суспільство не здатне розвиватися без розуміння свого коріння та традицій), то цю істину так само варто перенести й на те, чим є минуле конкретної людини – для її як сьогодення, так і майбутнього.
І найкраще (найпростіше) говорити про те, що сама пережила в дитинстві, юності, а потім – уже в зрілому віці. Це ж не треба щось вигадувати, а просто вернутися спогадом у своє непросте минуле й подивитися на нього з висоти прожитих літ. До речі, лише з часом приходить усвідомлення того, що дитинство, юність були нелегкими. А тоді, в повоєння, всі в селі жили приблизно однаково: є на столі хліб – і добре.
Одна кімнатка, кухня – і шестеро нас (батьки й четверо дітей) на тих метрах. Батько-фронтовик у двадцять літ став інвалідом на все життя. Достатком, а тим більше – якоюсь розкішшю і не пахло. Ніколи не забуду, як одного дня мама сказала: «Сьогодні в нас буде суп із... вітром». Слова мене, малу, заінтригували: «Що ж це таке, той «вітер»? А воно он що: мама бере жменьку насіння льону, кладе його на папірець і роздушує качалкою. А потім висипає в каструлю, де кипить вода з картоплинами й, мабуть, морквиною, цибулиною, й на воді з’являються зірочки видушеної олії. Ось такий він, суп із вітром, спогад про який залишився зі мною назавжди.
А як хотілося мати для наступного класу новенькі книжки! Та про це треба було самій подбати. Принаймні, коли йдеться вже не про початкові класи, а середні, а тим більше – старші. Тож ціле літо заготовляла лікарські трави в окрузі рідного села Переспа тодішнього Рожищенського району, – звіробій, чебрець, липовий цвіт. Сушила його на горищі й здавала в місцеву аптеку (цікаво, чи зараз тамтешня аптека дає дітям можливість от так заробляти, й чи багато було б охочих мати таку, свою копійку?) Згадую це щоразу, коли тепер заготовляю трави, щоб узимку готувати духмяний і, головне, – цілющий чай для своєї сім’ї.
З повоєнного дитинства багато що можна згадати з думкою, яке воно було непросте. Але якщо вже мова про те, що «запасного життя нема», то хочеться повернутися до студентських літ із прив’язкою до слів-афоризму: «Якби молодість знала, якби старість могла». Власне, – до першої його частини. Вже в дорослому, а тим більше – в поважному віці ловила (ловлю!) себе на думці, що, мабуть, не сповна скористалася неоціненною можливістю навчатися, яку дає виш і якої більше ніколи не буде, бо почнуться інші етапи життя – робота, сім’я з відповідними обов’язками, пріоритетами. А з іншого боку – це ж була якраз та романтична пора, коли хотілося пізнавати світ не лише з книжок – відкривати для себе те, що зветься життям з його радощами і стражданнями. То який може бути докір?..
Багато що можна пригадати за стільки літ. Наприклад, як на початку 1990-их ми були мільйонерами. Як гроші знецінювалися буквально за добу. Тож у день зарплати бігла в універмаг із думкою: «Може, щось викинуть?» І тоді в квартирі, бувало, з’являлися зовсім непотрібні речі. Чи можна жаліти за таким минулим? Звичайно, що ні. Але це те, що не забулося й ніколи не забудеться. Бо воно тобою прожите. Якщо це навіть душевний біль, то він, як зараз психологи кажуть, може бути трансформований на користь дня сьогоднішнього й майбутнього. Його не зміниш, але з нього можна зробити висновки. Ну, а хороші спогади, які, звичайно, є (це ж була МОЛОДІСТЬ!) – це ресурс, який завжди може підтримувати у складні часи.
Катерина ЗУБЧУК.
Роздуми волинської журналістки 
Залишити коментар