Вогник любові, який запалив ГосподьНадія Никанорівна Юхимчук могла би бути американською панею, якби її батько не повернувся з Америки в Україну. Надії Юхимчук судилося народитися і жити в Україні.
Багато українців-західняків на початку ХХ століття шукали щасливої долі далеко за океаном. Молодим хлопцем на заробітки поїхав в Америку і батько Наді, бо там уже жили його два брати з сім'ями.
Никанор Канцевич будував у своїх думках райдужне майбутнє свого життя. Хлопець там відслужив в армії і повернувся в Україну, щоб одружитися на нашій дівчині.
– Мій батько посватав дівчину Ксенію зі свого села, – розповідає Надія Никанорівна. – Її дядько на той час уже жив в Америці і розхвалив Ксенію: яка ж то роботяща і добра дівчина.
Молоді люди одразу сподобалися одне одному. Мама важко працювала в полі, коло худоби. Виснажена важкою працею, Ксенія одразу погодилася вийти заміж за Никанора і поїхати в Америку.
Никонор разом з братом відкрили свій власний ресторан, добре заробляли, то ж була можливість висилати гроші в Україну. І тесть, батько Ксенії, купив собі хату, ліс, сінокіс, 40 десятин землі.
– Коли мама завагітніла, її мучив сильний токсикоз, – веде далі розмову Надія Никанорівна. – Дуже мучило її: воздух не той, їжа недобра. Так мучило, що не хотілося на світі жити. Взнаки далася вагітність. А все думали, що то клімат не підходить. І мама запендрилася, щоб їхати назад в Україну, бо “на своїй землі я здоровша буду”, – казала вона. Тато дуже любив маму і мусив погодитися з нею. А коли народилася дочка Віра – токсикоз пройшов, і стало здоров'я покращуватися. Але вже купили білети на пароход, зробили всі документи – лишилося збиратися в дорогу на рідну землю.
Вже можна було і залишитися, але мусили їхати, бо шкода було свого труда і грошей, які вклали в купівлю нерухомості в Україні. І сім'я Канцевичів назавжди осіла в Камінь-Каширському районі на хуторі Велике Поле (біля Ракового Лісу).
Приїхавши в Україну, стали потроху обживатися. В сім'ї Никанора і Ксенії народилося п'ятеро дочок і один син. Стали хазяювати: за зароблені в Америці гроші, придбали все, що було потрібно в господарстві. Робили, не лінувались.
У 1940 році сім'ю Никанора Канцевича розкуркулили: стали силою заганяти в колгосп. Забрали все хазяйство: коні, зерно, корів. Клуню розібрали, і в колгоспі зробили комору. Все забрали – сім'я лишилася ні з чим. Хату розібрали і силою заставили перебратися в село. Хотіли вивезти “куркулів” на Сибір.
Сім'я Канцевичів мала наймичку, бо ж шестеро дітей і велике господарство виснажувало Ксенію. Наймичка була дуже доброю, допомагала по господарству, гляділа дітей. За її роботу добре платили. І завдяки її батькові Канцевичів не вивезли до Сибіру.
– Якби не Никанор, – сказав він, – то моя сім'я вмерла б з голоду. То хороші люди, давали моїм дітям їсти, не руште їх. І Бог врятував Никанорову сім'ю.
– Страшно було тоді, – пригадує Надія Никанорівна. – Дві старші сестри вдома не ночували, щоб не прийшли вночі і не вивезли на Сибір. Мама весь час молилася і просила Бога захистити.
Тато казав: "А я все думав, що мої діти будуть близько коло мене жити, всі построїмося, маємо свій ліс, поле і будемо хазяйнувати...". Але не так сталося, як гадалося. Комуняки все забрали, і ми стали бідувати. Я з 9 років пасла корови, обутися не було в що. Ходила боса в лісі по шишках. Кололо в ноги, але що поробиш? Постоли обувала тоді, як уже сильно ноги покалічу. Але серед буденного життя я бачила Божу красу – пташки співають, як в раю, босими ногами збиваю росу, повітря свіже, легко дихалося – і на душі легко і радісно було!
Я дуже любила рахувати пташині гнізда, як пасла корови. Бувало, нараховувала до 40 штук. Як то добре було! Якби можна було, то все покинула б і вернулася жити на свій хутір. Змалечку, пасучи корів, я дуже боялася вовків. І, як перелякане телятко, не відходила від худоби, все переживала, щоб вовк не вийшов з лісу і не напав на мене.
– Я чула від батьків про Бога, але не знала, який Він, – розповідає далі Надія Никанорівна. – Та мала міцну віру. Знала, що Господь мене чує. І коли було дуже страшно, я по-дитячому в молитві зверталася до Бога. Все просила, що якщо той вовк десь і є в лісі, то щоб він не прийшов до мене. І, ви знаєте, за своє життя я того вовка ніколи в очі не бачила, хоча в лісах вони були. Бог знав, що я боюся, і відвертав від мене всяку нечисть. І вужа чи гадюки теж ніколи не бачила, як ходила в ліс по ягоди. Бог завжди був поруч коло мене і чув мої молитви. А ще я в дитинстві заїкалася. Стала молитися, щоб Господь допоміг позбутися цієї вади. І згодом перестала заїкатися.
Ішли роки, підростали діти. Не забували про Никанора і його сім'ю брати, що жили в Америці. Вони взнали, що тим, хто служив в армії, в Америці давали пенсію. Отож взялися допомагати братові, щоб якось добитись отримати американську пенсію.
– Мій чоловік разом з татом їздили в Москву, щоб взнати, як оформити ту американську пенсію, – розповідає Надія Никанорівна. – За часів союзу, це було нелегко зробити, але з Божою поміччю все-таки оформили потрібні документи на виплату пенсії.
Пенсія для сім'ї була великою підтримкою. Доларів не давали, а замість них якісь сертифікати, за які тато всім п'ятьом дочкам купив по "Жигулях". І побудував хати, накриті бляхою. Собі теж на місці старої хати поставив нову, накриту бляхою. За сестру Віру тато дав великий посаг, коли вона виходила заміж. Їй було всього 15 років, а чоловік трохи старший був. То ( колись можна було так) від чоловіка відписували роки і писали Вірі, щоб можна було розписати їх.
Вірі можна було виїхати в Бразилію, бо вона там народилася, але не схотіла, бо вся родина жила тут, в Україні. Тато з мамою дуже шкодували, що не залишилися в Америці. Але нічого вже не вернеш назад.
...Нещодавно Надія Никанорівна відсвяткувала своє 90-річчя. Свою долю вона пов'язала з Фадеєм Юхимчуком з с. Дроздні Ковельського району, у якому живе більше, ніж 70 років. Народила четверо дітей. Зараз проживає зі старшою дочкою, чоловік давно помер. Все життя служила Богу. Коли захворіла на ковід, то дуже боліло все тіло, як в хаті впала, не могла встати.
– Я тоді подумала, що буду вже вмирати, – пригадує Надія Юхимчук. – Відчула, що ніби Бог десь далеко від мене ( хоча Він був поруч). Стала щиро молитися:" Якщо Ти , Боже, хочеш, то зціли мене, щоб я знала, що Ти мене не покинув...". Я тоді міцно заснула, а, проснувшись, відчула, що нічого не болить – Бог зцілив мене.
...В очах Надії Юхимчук світиться вогник любові і доброти, яким наділив її Господь. Напевне, тому така довга її життєва дорога.
Життя минає швидко. Часто у спогадах спливають стежки дитинства. І коли Надія Юхимчук приїжджає у гості до родини, то обов'язково приходить на те місце де колись жила. Там її пуповина...
Галина Оліферчук.
Залишити коментар