Спогади з повоєнних часів
Рябий – то прізвисько 37-літнього статного чоловіка з буйною смолянистою чуприною і виразними слідами віспи на обвітреному обличчі.
Сільську батьківську хату він полишив на стару матір і на молодшого брата Івана, а сам після того, як привів із Любитівської Волі відлюдькувату Ольгу, на нічийній Мархівці сплів із верболозового хмизу сяку-таку хижу, заліпив діряву плетенину густою сумішшю жовтого глею з трухлявою соломою, а Ольга, як і було віддавна заведено у наших краях, побілила сімейний притулок квачем із розпареного тонконогу.
Біла хатина Рябого Василя віддалік спочатку мала навіть привабливий вигляд. Однак буйні вітри і рясні дощі роками нещадно полоскали відкриту на всі боки хижу, через що з часом вона виглядала обдерто й сіро. Глухе одиноке віконце халупи було звернуте на південь до недалекого шосе, і спостереження за рухом машин було чи не єдиною розвагою тринадцятилітнього Сашка, який інколи навідувався до баби Карпихи у село, але через хутірську самоту та заїкання зовсім не мав там друзів.
Не знав він і звичного для сільських ровесників обов’язку пасти худобу. На витолочену циганськими кіньми Мархівку спутана раз і на всеньке літо корова видибувала із-за простінка хижі без принуки сама, заледве відкриються сінішні двері, і гуляла, де їй заманеться – хоча б якоїсь шкоди, крім небезпеки від циган та шосе,на пустоші не було. Услід за коровою з хати спритно вихрюкував схожий на безпородного цуцика до плоскуватості худющий підсвинок, який теж сам собі знаходив відраду в найближчій калюжі і не мав, як і корова, небезпечної звички наближатися до циганського табору та шосейної дороги.
Чим годувала Ольга бідове порося – велика загадка, бо навіть якоїсь грядки при хатині не було – оселя стояла на піщаному пригірку, і тільки одинока обчухрана вишня схилилася у зажурі від того, що на її пониклому гіллі не зав’язувалося більше й жмені сирітливих ягідок, які щоліта засихали, так і не дозрівши.
Рябий Василь був цікавим чоловіком. Якось, вже значно пізніше, через десятки років після його переселення у село, мені трапилося їхати у переповненому ковельському автобусі, і я почув знайомий голос овдовілого на той час діда Василя, котрий залицявся до пишнотілої молодиці-попутниці. Пасажири з роззявленими ротами слухали його веселі примовки без жодних сороміцьких слів, якими була рясно пересипана його колишня хутірська мова. Сивий дід нахвалявся молодечою силою, яку зберіг від юних літ, бо «ніколи не ходив голодним і їв сало, як ріпу!». Я слухав його спомини-побрехеньки і з моєї пам’яті виринала худоребра корова і миршавенький поросюк з одинокого битеньського хутора.
А тоді, у 50-і роки, через ще не загоєну фронтову рану, він ходив із підв’язаним чорною ганчіркою підборіддям і останніми словами проклинав усе, на чому світ стоїть. Минуло більше п’яти років, як закінчилася світова війна, а одягнутий він був у потріпану фронтову шинель зі стрипками на полах та у латане-перелатане галіфе рядового піхотинця. Чобіт Василь не мав зроду – був взутий у масивні гумові, з-під автомобільних покришок, чуні з казьонними обмотками до колін. Близьке шосе давало йому дармовий матеріал з коксагизового каучуку для зручного на всі пори року взуття.
Чуні майструвалися їх власником просто. Із викинутого на шосейне узбіччя через повну непридатність ошмаття автошини вирізувалася хрестоподібна викрійка з однією подовженою четвертиною. Опукла поверхня хрестовини розпарювалась на слабенькому вогнищі до наближеного для з’єднання частин плоского стану, після чого сплющена конструкція згорталася у скриньку із прямокутним входом для стопи, а крайки хрестовини зшивалися мідним чи алюмінієвим дротом або ж скріплювалися залізними скібками.
І хоча тогочасна мода на такі чуні, не будемо грішити, була ненав’язливою, на ковельському базарі у такому взутті траплялося бачити й інших ветеранів війни. Гумові чуні на відміну від конопляно-мотузяних довго не стоптувалися, а на кирзові чоботи грошей у колгоспників не вистачало – мізерна оплата праці на пустопорожні трудодні була повсюди натуральною.
На колгоспні роботи Василь ходив нечасто – його інвалідність і, головне, проміжне положення хатини між двома з’єднаними в один колгосп селами давали йому і його Ользі певну свободу при виборі денних занять. А до того ще й буйна вдача і гостра реакція на будь-який примус, що виражалася суцільними матюками на усі допустимі адреси, віднаджувала тих, хто “по службі” намагався налаштувати його на мирний лад і схилити до організованої колективної праці.
Коли не обізнаний із його вдачею збирач недоїмок за нездану свинячу шкуру ще й запропонував йому підписати найдешевшу – всього за п’ять карбованців! – облігацію державної позики, Рябий ухопив сокиру і, якби під гарячу руку не трапилася оподаткована навесні вишня, то заціпенілому від страху фінагентові світила би мінімум інвалідність першої групи.
Протестний лемент невинно постраждалого собачати доносився до обох сіл за дві версти від битеньського хутора.
Відтоді посланці райфінвідділу не лише не наважувалися набридати недоїмщикові за недодані курячі яйця чи визначені урядовою постановою норми заборгованого м’яса, а й взагалі не навідувалися на хутір.
На колгоспні роботи, хоча й не часто, Василь все ж таки інколи виходив, але до річного мінімуму (290 трудоднів!) ні він, ні його Ольга не наближалися й близько. Незважаючи на пряме погинське походження Василя, обійстя Рябого за територіальним принципом приписали до конторського Битеня, то ж його нечасті записи у Трудовій книжці колгоспника стосувалися тамтешньої ферми, хоча до родинного села йому було значно ближче.
З його сином Сашком, хоч він був на три роки старшим від мене, ми ходили до одного класу. У ті часи переростків у сільських школах було багато. Без тіні натяку на несхильність дітей війни до навчання скажу, що у нашому селі серед учнів довоєнного віку більш як 75% не переходили на наступний рік хоча б один раз. Були навіть випадки повторного “затримання” – до закону про обов’язкову середню освіту було ще далеко.
Важко повірити, але коли я прийшов у п’ятий клас битеньської семирічки, то застав там на чотири роки старшого від мене однокласника, котрого вдруге поспіль не переводили до шостого класу, і він залишився на третій рік у п’ятому. А моя ровесниця – його сестра по матері відстала вже у шостому класі. І що зовсім аж неймовірне – то були діти голови нашого об’єднаного на два села колгоспу! Щоправда – син був у сім’ї прихистком з війни і мав інше прізвище…
Через чотири десятиліття, вже в 90-х, я випадково натрапив на його прізвище у списках кандидатів до Верховної Ради незалежної України, так що не подумайте – він був абсолютно нормальним хлопчаком-переростком повоєнних часів. І аж ніяк не загальмованим – тоді майже усі батьки притримували синів біля себе аж до призову в армію, бо подальшого ходу після семирічки, крім як на шахти Донбасу, для хлопців все одно не було, а здобувати платну середню освіту при повному безгрошів’ї та мізерній натуральній оплаті праці наважувалися одиниці.
З думкою про теперішні настрої у суспільстві додам, що тодішні учителі, хоча й отримували відносно високу грошову оплату, все ж через нужденність сільських кооперативів у харчуванні сімей повністю залежали від колгоспної контори. Тобто від голови. Про постачання їхніх осель та школи дровами і торфом на зиму нічого й говорити.
Йшов 1952 рік. На Корейському пів острові розгорілася громадянська війна. Чомусь у цій безконечно далекій від наших країв війні була звинувачувана Організація Об’єднаних Націй. На щоковині допотопної парти, де сиділи мої приятелі-односельці Володя Степанюк і Вітя Гарлінський, якийсь розумник великими літерами вивів крейдою підступний напис ООН. На політичну провокацію хлопці ніяк не відреагували і здавалося, що на початку Корейської війни вони навіть тішилися своїм високим міжнародним статусом.
Але ж відомо, що відголоски великих воєн за усіх часів хутко охоплюють всю планету, і свідомий світ неодмінно розколюється на два не завжди рівні табори прихильників воюючих сторін. Отож і в нашому шостому класі сталося тоді так, як і у всьому світі. На класних уроках спалахнула війна між таємними «прихильниками» корейських Півночі і Півдня, причому з обох сторін найбільше діставалося прямим «винуватцям» тривалого конфлікту – «представникам» ненависної ООН.
Головний технічний засіб ведення війни був до примітивності простий і схожий на міні-рогатку для відстрілювання горобців. Принцип дії такої зброї був таким же, як за давніх часів у китайських требушетів та грецьких катапульт. Однак зброя була винайдена учнями абсолютно незалежно і називалася шпроцами. Кінці тонесенької гумки-волокна від хлоп’ячих трусів зав’язувалися на пучках великого і вказівного пальців лівої руки, а “набоями” служили згорнуті у кілька складок і старанно прожовані для стійкості траєкторії і далекобійності клаптики паперу. Вдвоє зігнута скібка накладалася на натягнуту між пальцями гумку і залишалося лише обрати достойну ціль та вичекати слушного моменту, коли вчителька біля дошки не зможе зафіксувати координат беззвучного пострілу.
Особливо принадною ціллю вважалось вухо обраної жертви. На раптовий зойк потерпілого була миттєва реакція з боку вчительки:
– Хто стріляв?! – урок негайно припинявся і починалося викриття бомбардира. Перевагу при перестрілках мали снайпери із задніх позицій, сказати б тиловики, а страждали ті, хто сидів на передніх партах, тобто перебував на передньому “фронті”.
Як і у реальних війнах усіх часів та народів...
Класова Корейська війна набула такого масового характеру, що дерев’яна підлога аж до класної дошки під кінець п’ятого уроку була рясно усіяна паперовими скібками. Звичайно ж, після кожного засвідченого зойком пострілу знаходилися й «навідники», котрі невинними поглядами по-дитячому ненавмисне наводили вчителів на бешкетників-бомбардирів.
Так одного разу було викрито по гарячому сліду мого сільського сусіда і приятеля Гришу Щесюка, котрий влучним пострілом довів одного із «секретарів» ООН до істеричного завивання, за що був негайно покараний і без звиклого супротиву покірно покинув клас.
l
Поки молода математичка Софія Микитівна вже вкотре заново зачитувала умову задачі про дві труби, у котрі вливається і з котрих виливається вода, а демобілізований з класової війни Гриша прогулювався вздовж безлюдної вулиці і, не знімаючи з пальців шпроци, виглядав горобців на вишнях, повагом надійшов Рябий Василь, недбало волочачи позад себе трирогі вила.
– А чого ж то ти, синку, валандаєшся селом без діла і горобцям дулі на всі боки розсукуєш? – лагідним тоном поцікавився батько однокласника Сашка.
– Та то мені розболівся чогось живіт і я відпросився, – весело відповів Гриша.
– Ти бач, який, б…ь, хитрун! А якого ж ти рожна лигнув, сучий ти синочку, аби не вучитись? – і ніби згадавши раптом про щось своє та вкрутивши невинний матючок, запитав:
– А як там мій лежень вучиця? Вже третій рік, таку його мать, Мархівку товче босими ступаками… Як він там, синку... стараєця? А то я давно вже хтів спитати якогось вучителя, та все якось не по путі...
– То ходімо, дядьку, я покажу… то й самі побачите! – втомлений бездіяльністю, Гриша втішився нагодою хоч чимось допомогти батькові в науці.
Дядько Василь діловито перекинув вила на плече, старанно витер об поріг школи важелезні чуні, вслід за Гришею тихесенько зайшов у коридор і заглянув у шпаринку дверей 6-го класу.
Тим часом його Сашко, радісно збуджений солодким передчуттям справедливого покарання паліїв війни, відірвав смужку газетного для самокруток паперу, туго скрутив її у вузеньку скібку, смачно пожував готовий до запуску набій і, притримуючи його на напнутій гумці в зубах, прицілився по ненависній ООН.
Розпачливий зойк першого «секретаря» всесвітньо об’єднаної організації свідчив про те, що класова війна з відстороненням від бойових дій мого приятеля Гриші не припинялася ані на хвилину.
– Хто стріляв?! – Софія Микитівна миттю обернулася від дошки до принишклого класу.
Рябий Василь був першим, хто позбавив молоду вчительку пошукового клопоту. Загрозливо опустивши з плеча на підлогу нечищені вила, він рішуче розчахнув навстіж двері, стрімко переступив поріг і, навіть не помічаючи вчительки, просто через весь клас рушив до Сашка, котрий миттю шугонув під парту. Однак порятунку він там не знайшов – батечко ухопив синочка за вухо і як земляного черв’ячка з нірки після теплого дощику, без найменшого опору висмикнув його зі схованки і громовим голосом взявся за виховання:
– То я тебе, сучий ти сину, розтаку твою мать, посилаю до школи, щоб ти отако мені бомагу на всі боки розкидав, як я оте г… на свинячій фермі?!
Клас заціпенів від досі нечуваних у школі слів, а Софія Микитівна, котрій після педучилища не було й двадцяти, спалахнула від нальоту несподіваного «педагога» так, що колір її рум’яних щічок враз злився з вогненною зачіскою золотистого волосся червоного розливу. Сяк-так оговтавшись від шоку, вона спробувала якось втихомирити озброєного вилами «наставника», але її надривний голосок потонув у потоці суцільного матюччя. Від безсилля хоча би щось змінити нещасна вчителька зі сльозами на очах вибігла з класу у коридор, однак порятунку вона й там не знайшла, бо услід за нею розлючений батько виволік за вухо Сашка для подальшого вишколу на свіжому повітрі.
Пролунав дзвінок на перерву, і учні гуртом висипали з класу, щоб вочевидь засвоїти практичні методи класичного виховання.
Так була зупинена класова війна у 6-му класі битеньської семирічки. Вже наступного дня провокаційного напису ООН на шкільній парті моїх односельців як не було, і в класі наступило довготривале перемир’я. Яке хутко встановив простий дядько Василь з одинокого хутора, що на окраїні Мархівки-Марсівки між селами з нерозгаданим історичним минулим – Битенем і Погинями.
І зупинив класову війну миротворець Василь Рябий не войовничим навильником, а належно підібраними словами відстояної століттями дипломатії.
Словами, яким у ті глибокі часи місця у книжках ще не було...
Володимир Гануліч.
На світлинах: церква у селі Погиньки; с. Битень, семирічна школа, 1958-1959 рр.
Фото з архіву автора та М. Бондаренко у профілі мережі Фейсбук (сторінка «Наше село Битень»).
Залишити коментар