Запитайте у Вельми…
Пане Миколо!
24 серпня виповнюється 35 років з тих пір, як Верховна Рада прийняла Акт про державну незалежність України. Сьогодні молоде покоління та й люди старшого віку мало знають про ті історичні події, що відбувалися в колишньому срср, в Україні та й на Волині і Ковельщині.
Ви були свідком і учасником тих воістину революційних змін. Чи не могли б згадати головні моменти серпневих днів 1991 року, людей, котрі творили літопис краю, роль у цьому журналістів місцевої газети? Буду дуже вдячний, бо давно передплачую «міськрайонку» і ціную її роль в пробудженні національної свідомості колельчан.
З повагою –
Іван Черняк, ветеран праці.
Шановний пане Іване! Справді, я один із тих, хто разом з колегами писали на шпальтах газети історію революційної Ковельщинии дев’яностих років минулого століття. На світлині Ви можете їх побачити.
Я добре пам’ятаю ті гарячі серпневі дні. Хоча напередодні пішов у відпустку, вже вранці 19 серпня був на роботі. Колектив жив у нормальному ритмі, готував черговий номер газети (тоді — «Прапор Леніна»). І все ж у поведінці колег, їх настрої відчувалася якась напруженість, прихована тривога. Я, як міг, заспокоїв людей, але і самого на душі було хмарно. «Невже кінець перебудові? — запитував себе. — Невже знову репресії і диктат?».
Відчував у душі і злість на твердолобих партійних ортодоксів москви. Бо хоча формально у складі гкчп не було членів політбюро, я добре знав, що такі серйозні справи без санкції цк кпрс не робляться. Тому й гірко було на душі від того, що верхівка компартії, незважаючи на декларації і програмні заяви, не зуміла перебудуватися, не зробила ніяких висновків з нашої гіркої історії.
Напруга і в місті, і в країні наростала. Її дещо остудив своїм виступом по телебаченню тодішній голова Верховної Ради Леонід Кравчук, але до нормалізації становища було ще далеко. Ситуація почала розряджатися лише через кілька днів, коли з москви стала надходити обнадійлива інформація про невдачу гекачепістів. Щоправда, іншого годі було й чекати, бо який Піночет з янаєва, котрий перед усім світом постав як боягузлива і нерішуча людина?
Невдовзі зібралися представники демократичних сил і вирішили порушити перед міськвиконкомом питання про проведення у неділю 25 серпня мітингу в парку і 28 серпня — позачергової сесії міськради. У порядок денний їх пропонувалося включити питання про департизацію, деідеологізацію, національну символіку, перейменування вулиць, перенесення пам’ятника леніну в інше місце тощо.
Набирали гостроти події і в країні. Ставало ясно, що переміг Борис Єльцин, а Михайло Горбачов програв. Це з особливою виразністю продемонструвала відмова М. Горбачова далі виконувати обов’язки генсека – кпрс валилася, наче картковий будиночок.
Мітинг у міському парку відбувся у неділю 25 серпня. До цього мені не раз доводилося брати участь у подібних заходах і як голові міської ради на громадських засадах, і пізніше — як рядовому депутату, але, чесно кажучи, такої кількості людей я ніколи не бачив. Причому — людей піднесених, схвильованих і навіть урочисто-святкових. Уважно і прискіпливо вслухалися вони у слова виступаючих, тут же даючи їм оцінку — або схвальними аплодисментами, або гулом невдоволення (першого, до речі, було більше).
У той недільний день виступило багато відомих у місті осіб. Це й голова міськрайонної організації НРУ Ігор Лучко, і народний депутат України Андрій Мостиський, і депутат облради, голова осередку ДемПУ Адам Поляк, і заступник голови обласної організації УРП Володимир Осіюк, і машиніст локомотивного депо Юрій Музичук, і заступник голови обласної організації ДемПУ Володимир Лотоцький, і навіть секретар міськкому кпу Павло Ющик та інші. В кінці було прийнято ухвалу, в якій засуджено спробу заколоту, дано негативну оцінку ролі кпрс, поставлено конкретні вимоги перед місцевою владою. Серед них, зокрема, — і про скликання сесій міської і районної рад народних депутатів.
І ось така сесія в місті зібралася 28 серпня 1991 року. То були воістину історичні депутатські збори, які вимагають окремого дослідження. Скажу тільки, що простора зала для засідань була виповнена майже дощенту, а морально-психологічна атмосфера напружена до краю. Обстановка тут була своєрідним дзеркалом обстановки в імперії, яка вже тріщала по всіх швах. Величезну роль зіграв і Акт проголошення незалежності України, який буквально напередодні прийняла Верховна Рада України.
Гостро, емоційно проходило обговорення питань, внесених у порядок денний. А вони були болючі і животрепетні: «Про політичну ситуацію в місті і заходи щодо виконання рішень позачергової сесії Верховної Ради України», «Про тимчасову комісію по перевірці діяльності посадових осіб, органів влади і управління, громадських об’єднань і організацій в період державного перевороту 19-21 серпня ц. р.».
Обговорено також проблеми націоналізації майна кпрс та департизації державних органів і установ, національної символіки, місцевих засобів масової інформації, перейменування вулиць, перенесення пам’ятника леніну і т. д. Не зайве, мабуть, говорити, наскільки бурхливою вийшла розмова депутатів і запрошених.
Для мене, звичайно, найголовнішим було питання про місцеву газету. Одразу після путчу збори трудового колективу редакції прийняли рішення про свою департизацію і перейменування міськрайонки із «Прапора Леніна» на «Вісті Ковельщини». Адже стара назва давно не відповідала реаліям дня, та й у застійні часи розумні люди дивувалися, який прапор леніна міг бути у Ковелі? Хіба примарний, вигаданий і нереальний, якою, зрештою, була вся політика й ідеологія кпрс останнього часу.
Незважаючи на рішення колективу, демократично настроєні депутати не були впевнені, що перейменувати газету вдасться легко і просто. Адже для декого колишня назва — це уособлення старого, звичного, і, здавалось би, незворушного способу життя, який (вони були впевнені) ще неодмінно повернеться.
На диво, проєкт рішення був підтриманий практично всіма депутатами. Не заперечував і мер міста Євген Поліщук, який, щоправда, запропонував дещо іншу назву — «Ковельські вісті». Як на мене, в цьому був сенс, така назва милозвучніша, але із залу підказали: «Ковельські вісті» виходили в період окупації міста фашистами, тому не варто приймати цей варіант». Зійшлися на «Вістях Ковельщини».
В цілому рішення з даного питання від 28 серпня 1991 року мало такий вигляд:
«1. Надалі вважати співзасновниками громадсько-політичної газети «Прапор Леніна», місцевого радіомовлення, міську та районну Ради народних депутатів, трудовий колектив редакції.
2. Змінити назву громадсько-політичної газети на «Вісті Ковельщини».
3. Просити районну Раду народних депутатів прийняти аналогічне рішення (воно згодом було прийняте — М. В.).
Голова ради Є. І. Поліщук».
У той же день депутати ухвалили поряд із державним підняти над міськрадою національний синьо-жовтий прапор, перейменувати ряд вулиць, в тому числі центральну – леніна на Незалежності. Прийняті були й інші важливі рішення.
35 років для історії – це мить. Але для України, її народу ці літа дорівнюють епосі. По-перше, вона відбулася як держава, по-друге, її визнав цивілізований світ, по-третє, справжні патріоти зі Збройних Сил, формувань територіальної оборони, учасники волонтерського руху зробили все можливе і неможливе для того, щоб наша держава вистояла і не стала на коліна перед агресивним воїнством путіна, яке в лютому 2022 року розпочала широкомасштабний наступ на миролюбну і демократичну країну.
П’ятий рік поспіль точиться боротьба між силами зла і темряви та силами добра і світла. У цій боротьбі Україна вже перемогла морально ворога, який зазнав нищівної поразки в очах світової спільноти. Переконаний: буде Перемога і воєнна, якщо демократичні держави світу посилять допомогу українському народу, ЗСУ, зрозуміють, що тільки завдяки незалежній Україні війна не прийшла у Європу.
Тож будьмо єдиними, як і 35 літ тому. В єдності – наша сила.
Микола ВЕЛЬМА.
На світлинах: журналісти ковельської газети, які висвітлювали події 1991 року, – верхній ряд: заступник редактора Ігор ПАВЛЮК, завідувачі відділів Володимир КОВАЛЬЧУК та Степан СКОКЛЮК; нижній ряд: завідувачі відділів Степан БАЙДЮК, Світлана МЕЛЬЯНЧУК, Гнат ОЛЬХОВИЧ, відповідальний секретар Людмила СКОКЛЮК, редактор Микола ВЕЛЬМА.
Фото з архіву редакції.
Залишити коментар