Повідомлення в номер / Переселенка з Донеччини знайшла свій новий дім на Волині

Марина Бессараб повторила тяжкий шлях тисяч жінок, у яких війна відібрала дім, спокій, зруйнувала щасливе мирне життя, наповнила душу страхом, тривогою перед невідомістю, болем розлуки, простеливши дорогу на чужину. Тоді вона ще не знала, що цей невідомий край розкриє їй свої обійми, втішить, витре сльози, допоможе подолати розпач і відродить надії на майбутнє. 

Двічі втікала 

від війни

Їй двічі довелося втікати від війни. У 2014-му вона залишила Донецьк, коли владу там захопили проросійські сили і місто дихало небезпекою та ворожістю до всіх, хто підтримував українську владу. Марина була серед них. Їй було страшно і за себе, і за півторарічну донечку, тому вирішила повернутися до батьків – у рідне село Петрівське, яке не увійшло до так званої ДНР. 

Воно знаходиться за десять кілометрів від Вугледара – молодого шахтарського містечка, де до великої війни роботу міг знайти кожен охочий. Сюди привозили на продаж продукцію із власної господарки і батьки Марини. Вони тримали шість корів, у домашній фермі мали доїльні апарати, обладнали холодильник, щоб зберігати молоко, сир, сметану. 

– Роботи у селі не було, – розповідає Марина. – Тож я взялася за випікання тортів.  Продавала їх на базарі у Вугледарі.  Маю навіть свій фірмовий рецепт  «Медовика». 

За її словами, після утворення Вугледарської громади, до якої увійшло Петрівське, село активно розвивалося. Тут були школа, лікарська амбулаторія, парк з атракціонами, Будинок культури, де вона влаштувалася на роботу після повернення з Донецька, і таки вийшла на сцену в складі тріо. Батьки купили їй хату. Здавалося, ніщо не віщувало біди.

Зі Сходу 

на Захід

З початком повномасштабного вторгнення родина переховувалася у підвалі, але довго так тривати не могло. Із Петрівського Марина із донькою виїхала останнім евакуаційним автобусом. Батьки із 85-літнім дідусем залишилися. Молода жінка навіть уявити тоді не могла, що між ними проляже мовчазна невідомість довжиною у два роки – саме стільки вона не мала жодних звісток про рідних.

Новий дім Марина Бессараб знайшла у Старій Вижівці на Волині. У перші місяці було нелегко, бо душа її залишилася там, на Донеччині. Згодом мама доньчиної однокласниці покликала у Старовижівський краєзнавчий музей плести маскувальні сітки. Це стало першим кроком до адаптації у нових обставинах. 

Коли у 2023-ому році начальниця Вугледарського міського відділу культури і туризму Валентина Чумакова запропонувала їй спершу посаду художнього керівника, а згодом директора Петрівського Будинку культури, жінка вирішила об’єднати сільську громаду, вихідців із якої розпорошила війна на тільки в Україні, а й за кордоном. 

Цифровий блокпост рідного села

Поки рідне село переживає окупацію, вона перетворила фейсбук-сторінку на цифрове серце, яке збирає тут земляків, бо громада – це не точка на карті, а люди, які всупереч обставинам тримають зв’язок одне з одним. 

– На початках вони відгукувалися неохоче, не розуміли, для чого це потрібно, – розповідає Марина. – Але тепер довкола мене багато небайдужих людей, для яких сторінка у соцмережі стала містком єдності, місцем зустрічі, цифровим блокпостом рідного села. Вони долучаються до флешмобів, патріотичних марафонів та акцій, надсилають знімки і відео з різних куточків України та світу. Це надихає і доводить, що навіть на відстані ми можемо бути єдиною громадою.

Творчі ідеї ініціативної жінки знайшли продовження у спільній із Старовижівським краєзнавчим музеєм участі у творчому проєкті «Україна: внутрішня гравітація». Після того, як підписали Меморандум про співпрацю, акцент змістила на живу роботу: разом проводять творчі майстер-класи, благодійні ярмарки, лотереї – усе задля підтримки українських захисників. 

Особлива увага роботі з дітьми: як переселенців, так і місцевої дітвори. Бо тільки так, вважає Марина, вони навчаються підтримувати одне одного, берегти народні традиції і віру у майбутнє. Спільно із директоркою музею Наталією Ковальчук її старання відзначено Дипломом І ступеня у номінації «Освітня діяльність у музеях».

– Попри те, що Петрівський СБК нині знаходиться на тимчасово окупованій території, українська культура продовжує жити, діяти та об’єднувати людей. Саме тому спільні заходи музею та закладу культури стали формою тихого, але сильного спротиву забуттю, спробам ворога роз’єднати українців та знищити нашу ідентичність, – переконана Марина Бессараб.

«Мрію повернутись 

у рідне село»

Тут, на Волині, вона здійснює свою мрію – здобуває спеціальність хормейстера у Бахмутському музичному коледжі ім. І. Карабиця, який відновив роботу в Кам’янець-Подільському на Хмельниччині. Як член Старовижівської ради внутрішньо переміщених осіб бере участь у тренінгах і нарадах.

Зокрема, до її авторитетної думки прислухалися учасники Західноукраїнського міжрегіонального форуму рад ВПО, на якому ділилася досвідом (як у Старій Вижівці рада внутрішнього переміщених осіб впливає на рішення органів самоврядування). Нещодавно про розв’язок спектру проблем внутрішніх біженців почула на засіданні Ради з питань внутрішньо переміщених осіб при Ковельській районній державній адміністрації.

Наодинці з поліською природою, яка надихає на творчість, народжуються її чуттєві вірші: 

Так хочеться літа із

        запахом миру,

Без звуків сирен і

  тривожного сну,

Щоб знов не відчути

      холодну зневіру,

Бо в нас уже вкрали

          спокійну весну.

Подумки ця творча активна жінка часто повертається у рідне Петрівське.

– Я пам’ятаю своє рідне село, земляків, кожну вуличку мого дитинство, – зворушено говорить Марина. – Саме тому продовжую організовувати заходи, які об’єднують Донеччину і Волинь. 

Вірю: настане день, коли Петрівське звільниться з-під окупації і знову житиме під мирним українським небом, а його жителі повернуться до своїх домівок. Мрію одного дня знову пройти знайомими стежками і сказати рідним: “Ось я і вдома!”.

Валентина БЛІНОВА.

смт Стара Вижівка.

Марина Бессараб повторила тяжкий шлях тисяч жінок, у яких війна відібрала дім, спокій, зруйнувала щасливе мирне життя, наповнила душу страхом, тривогою перед невідомістю, болем розлуки, простеливши дорогу на чужину. Тоді вона ще не знала, що цей невідомий край розкриє їй свої обійми, втішить, витре сльози, допоможе подолати розпач і відродить надії на майбутнє. 

Їй двічі довелося втікати від війни. У 2014-му вона залишила Донецьк, коли владу там захопили проросійські сили і місто дихало небезпекою та ворожістю до всіх, хто підтримував українську владу. Марина була серед них. Їй було страшно і за себе, і за півторарічну донечку, тому вирішила повернутися до батьків – у рідне село Петрівське, яке не увійшло до так званої ДНР. 

Воно знаходиться за десять кілометрів від Вугледара – молодого шахтарського містечка, де до великої війни роботу міг знайти кожен охочий. Сюди привозили на продаж продукцію із власної господарки і батьки Марини. Вони тримали шість корів, у домашній фермі мали доїльні апарати, обладнали холодильник, щоб зберігати молоко, сир, сметану. 

– Роботи у селі не було, – розповідає Марина. – Тож я взялася за випікання тортів.  Продавала їх на базарі у Вугледарі.  Маю навіть свій фірмовий рецепт  «Медовика». 

За її словами, після утворення Вугледарської громади, до якої увійшло Петрівське, село активно розвивалося. Тут були школа, лікарська амбулаторія, парк з атракціонами, Будинок культури, де вона влаштувалася на роботу після повернення з Донецька, і таки вийшла на сцену в складі тріо. Батьки купили їй хату. Здавалося, ніщо не віщувало біди.

З початком повномасштабного вторгнення родина переховувалася у підвалі, але довго так тривати не могло. Із Петрівського Марина із донькою виїхала останнім евакуаційним автобусом. Батьки із 85-літнім дідусем залишилися. Молода жінка навіть уявити тоді не могла, що між ними проляже мовчазна невідомість довжиною у два роки – саме стільки вона не мала жодних звісток про рідних.

Новий дім Марина Бессараб знайшла у Старій Вижівці на Волині. У перші місяці було нелегко, бо душа її залишилася там, на Донеччині. Згодом мама доньчиної однокласниці покликала у Старовижівський краєзнавчий музей плести маскувальні сітки. Це стало першим кроком до адаптації у нових обставинах. 

Коли у 2023-ому році начальниця Вугледарського міського відділу культури і туризму Валентина Чумакова запропонувала їй спершу посаду художнього керівника, а згодом директора Петрівського Будинку культури, жінка вирішила об’єднати сільську громаду, вихідців із якої розпорошила війна на тільки в Україні, а й за кордоном. 

Поки рідне село переживає окупацію, вона перетворила фейсбук-сторінку на цифрове серце, яке збирає тут земляків, бо громада – це не точка на карті, а люди, які всупереч обставинам тримають зв’язок одне з одним. 

– На початках вони відгукувалися неохоче, не розуміли, для чого це потрібно, – розповідає Марина. – Але тепер довкола мене багато небайдужих людей, для яких сторінка у соцмережі стала містком єдності, місцем зустрічі, цифровим блокпостом рідного села. Вони долучаються до флешмобів, патріотичних марафонів та акцій, надсилають знімки і відео з різних куточків України та світу. Це надихає і доводить, що навіть на відстані ми можемо бути єдиною громадою.

Творчі ідеї ініціативної жінки знайшли продовження у спільній із Старовижівським краєзнавчим музеєм участі у творчому проєкті «Україна: внутрішня гравітація». Після того, як підписали Меморандум про співпрацю, акцент змістила на живу роботу: разом проводять творчі майстер-класи, благодійні ярмарки, лотереї – усе задля підтримки українських захисників. 

Особлива увага роботі з дітьми: як переселенців, так і місцевої дітвори. Бо тільки так, вважає Марина, вони навчаються підтримувати одне одного, берегти народні традиції і віру у майбутнє. Спільно із директоркою музею Наталією Ковальчук її старання відзначено Дипломом І ступеня у номінації «Освітня діяльність у музеях».

– Попри те, що Петрівський СБК нині знаходиться на тимчасово окупованій території, українська культура продовжує жити, діяти таоб’єднувати людей. Саме тому спільні заходи музею та закладу культури стали формою тихого, але сильного спротиву забуттю, спробам ворога роз’єднати українців та знищити нашу ідентичність, – переконана Марина Бессараб.

Тут, на Волині, вона здійснює свою мрію – здобуває спеціальність хормейстера у Бахмутському музичному коледжі ім. І. Карабиця, який відновив роботу в Кам’янець-Подільському на Хмельниччині. Як член Старовижівської ради внутрішньо переміщених осіб бере участь у тренінгах і нарадах.

Зокрема, до її авторитетної думки прислухалися учасники Західноукраїнського міжрегіонального форуму рад ВПО, на якому ділилася досвідом (як у Старій Вижівці рада внутрішнього переміщених осіб впливає на рішення органів самоврядування). Нещодавно про розв’язок спектру проблем внутрішніх біженців почула на засіданні Ради з питань внутрішньо переміщених осіб при Ковельській районній державній адміністрації.

Наодинці з поліською природою, яка надихає на творчість, народжуються її чуттєві вірші: 

Подумки ця творча активна жінка часто повертається у рідне Петрівське.

– Я пам’ятаю своє рідне село, земляків, кожну вуличку мого дитинство, – зворушено говорить Марина. – Саме тому продовжую організовувати заходи, які об’єднують Донеччину і Волинь. 

Вірю: настане день, коли Петрівське звільниться з-під окупації і знову житиме під мирним українським небом, а його жителі повернуться до своїх домівок. Мрію одного дня знову пройти знайомими стежками і сказати рідним: “Ось я і вдома!”.