В погожу літню пору, коли сонячні промені ласкаво обігрівають землю і все навколо милує зір, Юрій Іванович відзначав своє 80-річчя.
Здається, все добре: зустрів дорогих гостей, які звеселили його домівку, засипавши теплими, щирими вітаннями, багато приємних новин подарували онуки, правнуки. В їх очах – любов і вдячність.
Йому б тільки радіти, та ні: скупа зрадлива чоловіча сльоза бриніла на очах. Незабутній спомин линув туди, в далекі роки юності, де була його Зоряна. Наче промінчик сонця, вона багато років освітлювала його шлях.
...Це був подарунок долі. Хлопець (уже досвідчений інженер) працював на одному з підприємств. Ніби все складалось добре, а от дівчину, яка б запала в серце, так і не зустрів. Але одного дня у відділ зайшла молода красуня.
Зайшла на хвилину щось підписати, а захопила юнака у “полон” назавжди. Цей день запам’ятався на все життя. Дівчина була красива і водночас проста: русява коса, очі сині-сині. Ось і зачарувала та синь очей молодого інженера.
Зоряна до цього виховувалась в дитячому будинку, звідки й отримала путівку в життя. Добре пізнала гіркоту сирітського хліба, витримавши біль принижень та образ. Але дівчина зуміла зберегти в собі чистоту стосунків, довіру і шану до людей. Їхня любов народилася швидко, попри різницю у віці. Пам’ять чоловіка, як плівка в німому кіно, відмотувала назад туди, де вони були щасливі. Роки їх сімейного життя збігали з кожним новим цвітінням садів, подарувавши подружжю двох синів – Ігоря та Ярослава.
Жила сім’я у злагоді й любові, діти підростали, додавалося сімейних клопотів. Проте люблячий та турботливий батько завжди знаходив час для своїх рідних, любив дарувати приємні сюрпризи.
Дружина теж почувалась щасливою поруч із своїми хлопцями. Зоряна була гарною господинею, у всьому любила лад.
Думалось, що доля буде дарувати їм щастя завжди…
«Але доки ми молоді, – каже Юрій Іванович, – вважаємо, що наше життя триватиме вічно і без проблем. А насправді воно пролітає напрочуд швидко, іноді просто блискавично та приносить неочікувані ситуації».
Згодом Зоряна завагітніла втретє, адже дуже хотіла донечку. Це була її велика мрія, вона навіть ім’я вже підібрала, але народився Богданчик.
«Згасла моя Зоряна через місяць після пологів, – сумно згадує тепер згорьований чоловік. – Й дитини не побачила.
Світ для мене відтоді перестав існувати. Це було великим ударом долі. Боліло серце, боліла душа. Разом з дружиною померли надії й мрії», – продовжує далі.
Але життя тривало. Діти потребували уваги, допомоги й любові. Вони були продовженням коханої Зоряни…
Відтепер батько із синами теж розпочинали своє життя заново. Діти були великою підтримкою, весь час повторювали: «Ми сильні, ми справимось, нас троє».
«Звичайно, нам допомагали і нас підтримували. Добре, що виділили квартиру, машину допомогти придбати. Але жіноча робота – не чоловіча. Важко було – не те слово. Довелось дітей піднімати на ноги без дружини і матері самотужки.
Ось так і розпочалась для мене друга половина мого життя. Вдівець, батько трьох малолітніх дітей», – сумно зітнхає чоловік.
Йому довелося самому годувати дітей, прибирати, прати, вчити уроки, читати казки.
Довгими безсонними ночами у снах до чоловіка приходила кохана дружина Зоряна, котра крізь роки зіркою освічувала шлях своїх найрідніших, дорогих серцю.
У снах вона давала коханому поради й настанови, співчувала, підтримувала. Жити далі допомагала віра в Бога, молитви. А життя продовжувалось в дітях і спогадах.
l
Пережите та прожите наклало свій відбиток на здоров’я глави сімейства, на плечах якого трималося все. Здавалось, ще тільки ішли сини в школу, а вже радували атестатами. Радів за них щиро батько, тішився. І діти це відчували й цінували.
Добре, що частенько поруч були добрі, чуйні люди, сусіди. Допомагали. На роботі теж ставились із розумінням. Були й такі, що радили вдруге створити сім’ю. Але чоловік так і не наважився.
«Моє серце залишилось там, у далекому минулому. Сотні разів я у пам’яті прокручував коротке, але щасливе життя із моєю Зоряною», — каже чоловік.
Час ішов. Батько із синами потроху призвичаїлись до нового ритму життя. Роботу по господарству ділили на всіх. В хаті теж був порядок. Хтось захоплювався футболом, хтось математикою, а хтось – комп’ютером.
Хлопці росли добрими та чуйними. І все це тішило. На «сімейних радах» обговорювали проблеми та успіхи, майбутні професії.
Далі були радісні моменти. Ігор і Ярослав одружилися на двох сестрах, навіть весілля було в один день. А наймолодшого Богдана оженили всі разом.
«Так, у мене – чудова сім’я. Діти, онуки, уже й правнуки радують. Але завжди поряд із нами Зоряна, ми її не зрадили. Важко було часом, але я з дітьми завше разом. Я щасливий, що у мене хороша сім’я – моя і Зоряни» – підсумовує розповідь ювіляр. І в його голосі чую гордість, втіху і велику, незрадливу любов.
Тож нехай щастить ветерану, батькові, дідусеві і прадідусеві! Многих і благих йому літ!
Валентина СІЧКАР.
В погожу літню пору, коли сонячні промені ласкаво обігрівають землю і все навколо милує зір, Юрій Іванович відзначав своє 80-річчя.
Здається, все добре: зустрів дорогих гостей, які звеселили його домівку, засипавши теплими, щирими вітаннями, багато приємних новин подарували онуки, правнуки. В їх очах – любов і вдячність.
Йому б тільки радіти, та ні: скупа зрадлива чоловіча сльоза бриніла на очах. Незабутній спомин линув туди, в далекі роки юності, де була його Зоряна. Наче промінчик сонця, вона багато років освітлювала його шлях.
...Це був подарунок долі. Хлопець (уже досвідчений інженер) працював на одному з підприємств. Ніби все складалось добре, а от дівчину, яка б запала в серце, так і не зустрів. Але одного дня у відділ зайшла молода красуня.
Зайшла на хвилину щось підписати, а захопила юнака у “полон” назавжди. Цей день запам’ятався на все життя. Дівчина була красива і водночас проста: русява коса, очі сині-сині. Ось і зачарувала та синь очей молодого інженера.
Зоряна до цього виховувалась в дитячому будинку, звідки й отримала путівку в життя. Добре пізнала гіркоту сирітського хліба, витримавши біль принижень та образ. Але дівчина зуміла зберегти в собі чистоту стосунків, довіру і шану до людей. Їхня любов народилася швидко, попри різницю у віці. Пам ’ять чоловіка, як плівка в німому кіно, відмотувала назад туди, де вони були щасливі. Роки їх сімейного життя збігали з кожним новим цвітінням садів, подарувавши подружжю двох синів – Ігоря та Ярослава.
Жила сім’я у злагоді й любові, діти підростали, додавалося сімейних клопотів. Проте люблячий та турботливий батько завжди знаходив час для своїх рідних, любив дарувати приємні сюрпризи.
Дружина теж почувалась щасливою поруч із своїми хлопцями. Зоряна була гарною господинею, у всьому любила лад.
Думалось, що доля буде дарувати їм щастя завжди…
«Але доки ми молоді, – каже Юрій Іванович, – вважаємо, що наше життя триватиме вічно і без проблем. А насправді воно пролітає напрочуд швидко, іноді просто блискавично та приносить неочікувані ситуації».
Згодом Зоряна завагітніла втретє, адже дуже хотіла донечку. Це була її велика мрія, вона навіть ім’я вже підібрала, але народився Богданчик.
«Згасла моя Зоряна через місяць після пологів, – сумно згадує тепер згорьований чоловік. – Й дитини не побачила.
Світ для мене відтоді перестав існувати. Це було великим ударом долі. Боліло серце, боліла душа. Разом з дружиною померли надії й мрії», – продовжує далі.
Але життя тривало. Діти потребували уваги, допомоги й любові. Вони були продовженням коханої Зоряни…
Відтепер батько із синами теж розпочинали своє життя заново. Діти були великою підтримкою, весь час повторювали: «Ми сильні, ми справимось, нас троє».
«Звичайно, нам допомагали і нас підтримували. Добре, що виділили квартиру, машину допомогти придбати. Але жіноча робота – не чоловіча. Важко було – не те слово. Довелось дітей піднімати на ноги без дружини і матері самотужки.
Ось так і розпочалась для мене друга половина мого життя. Вдівець, батько трьох малолітніх дітей», – сумно зітнхає чоловік.
Йому довелося самому годувати дітей, прибирати, прати, вчити уроки, читати казки.
Довгими безсонними ночами у снах до чоловіка приходила кохана дружина Зоряна, котра крізь роки зіркою освічувала шлях своїх найрідніших, дорогих серцю.
У снах вона давала коханому поради й настанови, співчувала, підтримувала. Жити далі допомагала віра в Бога, молитви. А життя продовжувалось в дітях і спогадах.
ххх
Пережите та прожите наклало свій відбиток на здоров’я глави сімейства, на плечах якого трималося все. Здавалось, ще тільки ішли сини в школу, а вже радували атестатами. Радів за них щиро батько, тішився. І діти це відчували й цінували.
Добре, що частенько поруч були добрі, чуйні люди, сусіди. Допомагали. На роботі теж ставились із розумінням. Були й такі, що радили вдруге створити сім’ю. Але чоловік так і не наважився.
«Моє серце залишилось там, у далекому минулому. Сотні разів я у пам’яті прокручував коротке, але щасливе життя із моєю Зоряною», — каже чоловік.
Час ішов. Батько із синами потроху призвичаїлись до нового ритму життя. Роботу по господарству ділили на всіх. В хаті теж був порядок. Хтось захоплювався футболом, хтось математикою, а хтось – комп’ютером.
Хлопці росли добрими та чуйними. І все це тішило. На «сімейних радах» обговорювали проблеми та успіхи, майбутні професії.
Далі були радісні моменти. Ігор і Ярослав одружилися на двох сестрах, навіть весілля було в один день. А наймолодшого Богдана оженили всі разом.
«Так, у мене – чудова сім’я. Діти, онуки, уже й правнуки радують. Але завжди поряд із нами Зоряна, ми її не зрадили. Важко було часом, але я з дітьми завше разом. Я щасливий, що у мене хороша сім’я – моя і Зоряни» – підсумовує розповідь ювіляр. І в його голосі чую гордість, втіху і велику, незрадливу любов.
Тож нехай щастить ветерану, батькові, дідусеві і прадідусеві! Многих і благих йому літ!
Валентина СІЧКАР.
В погожу літню пору, коли сонячні промені ласкаво обігрівають землю і все навколо милує зір, Юрій Іванович відзначав своє 80-річчя. 
Залишити коментар