Повідомлення в номер / Родини ФРАНКІВ І КОСАЧІВ:

Цьогоріч всією Україною святкуємо великий ювілей Івана Франка –170-річчя від дня народження. З цієї нагоди вирішили з’ясувати, чи бував колись Франко на Волині та що і хто пов’язує славного бойка з цим прекрасним краєм. 

Ми звикли бачити Івана Франка й Лесю Українку поряд пліч-о-пліч в українській історії. Та дивлячись на їх забронзовілі постаті, часто не задумуємось про те, що цих величних особистостей, окрім цілей та чину, пов’язувала щира людська повага і дружба. І не лише Івана Франка і Лесю Косачівну. Приязні теплі взаємини подружжя Франків підтримувало і з Ольгою Косач, і на то в них були особливі причини. Адже Олена Пчілка відіграла важливу роль у їх стосунках.

Втім особисте знайомство Франка і подружжя Косачів відбулось задовго до знайомства з його майбутньою дружиною. Взимку наприкінці 1878 — на початку 1879 року Ольга і Петро Косачі побували у Львові, де багато спілкувались із соратниками Михайла Драгоманова, брата Олени Пчілки, а серед них був і молодий перспективний галицький писатель Іван Франко. Вони вже мали заочні контакти (Олена Пчілка фінансово підтримувала видання журналу «Громадський друг» та публікувала свої праці в Галичині). І потому теж листувалися в справах довкола літературних і видавничих ще багато років. 

З їх взаємного листування можемо судити, наскільки інтенсивним був триб життя Франка і Косачевої: від обговорення власних творів чи літературних новинок до планування та реалізації великих задумів. Одним з найбільших спільних проєктів став жіночий альманах “Перший вінок”, де Олена Пчілка була авторкою і однією з головних організаторок видання, а Франко – літературним редактором і таким собі “сірим кардиналом”. І хоча ніде на шпальтах “Першого вінка” не згадано саме Івана Франка, натомість серед авторок є його дружина Ольга, його роль у появі першого жіночого альманаху була дуже важливою. 

І саме з цих довгих розмов “о літературі і прочім” зродилася міцна дружба між Франком та Пчілкою. Настільки щира і глибока, що в листуванні молодий поет не раз звірявся своїй трошки старшій подрузі щодо своїх любовних мук і поневірянь у невдалих стосунках із жінками. У листах 1885 року до Франка Олена Пчілка дуже хвилюється за його душевний стан і намагається підтримати: “Ваш же стан душевний просто може злякати! Такі болі серця й думки важко слухати, особенно тому, хто їх добре розуміє! Отже, зберіте силу і твердість душі. Коли не ради себе, то ради діла… Ви говорите як об райськім причалі о життю родинному. Бажала би Вам од найщиршого серця, щоб Ви не помилились, не зневірились у своєму сподіванню. … Блажен, тричі блажен той, чия гадка о родинном счастю не стала міражем…”

Сердечно вболіваючи за “вельмишановного пана Івана”, Олена Пчілка стала своєрідною свахою в любовній історії Франка і Ольги Хоружинської. На його прохання вона відвідала молоду панночку в Києві, про що потім детально писала Франкові, всіляко розхвалюючи його вибір, називаючи його майбутню дружину “золото не дівчина”: “Она мене просто очарувала! Яка вона мила, щира, добра, симпатична, до того як вона розвилась за сі два роки, як пройнялась ідеєю українства!…  Пізнавши Вашу милую наречену, з певностю думаю, що Ви будете з нею зовсім счасливі!”

l

Франко прислухався до думки своєї досвідченої подруги. Чи приймало молоде подружжя Франків на своєму весіллі Ольгу й Петра Косачів, які всіляко сприяли цьому соборному шлюбові, достеменно не відомо, але відомо, що подарували своє фото, зроблене в день весілля, а Олена Пчілка навіть присвятила вірша Ользі Франковій:

Подаймо руку на

  прощання!

Та не прощаємось зовсім!

Назавжди любеє пріяння

До Вас у серцеві моїм!

Згадайте ж инколи і нас –

Друзів прихильних тут до

             Вас, –

З коханцем серце

  поєднавши,

З ним в щасті спільнім

 потопавши!

А вже за кілька років в травні – червні 1891 року чисельна родина Франків – Іван Франко з дружиною і синами – загостила у ще більш чисельної родини Косачів в їх затишній садибі у Колодяжному. Тож за збігом обставин цього року спливає ще одна майже кругла дата, а саме 135 років від цього візиту, який став важливою подією і ще більше зблизив дві видатні літературні родини України. 

Господарів садиби у той час не було вдома, тому гостей тепло зустрічала молода Леся Українка. До речі, саме тоді Франко і Леся Українка познайомились наживо. А починались ті гостини не надто весело, як згадує Тарас Франко: “Влітку 1891 року в село Колодяжне біля Ковеля заїхала моя мати зі своїми трьома синками, забіяками і страшними башибузуками. Найменший, Петро, худющий, як виголоджений кіт, не маючи змоги пошкодити якось інакше, нібито заразив чахоткою місцеву дітвору. Щоправда, пізніше лікарські оглядини виявили, що у хлопчика легені здорові, але підозріння залишилося в силі.

Старшенький, Тарасик, тобто я, пішов далі, зробив гірше: побив нічим не повинну дівчинку Оксанку – молодшу сестричку славетної письменниці Лесі Українки. Від молодших братів не відставав і найстарший, Андрій, також порядний гайстуряка…” Щоправда, йшлося не про Оксану, а про Ізидору, але дякувати Богові, на тому ся стало.

Попри свою звичну ревну працю, в Колодяжному Іван Франко дозволив собі справжній відпочинок на лоні волинської природи. Разом із братом Лесі Українки, Михайлом, вони ходили на місцеву річку, де завзято ловили в’юнів та раків. Ольга Франко також насолоджувалася затишком садиби, яка на кілька днів стала для її сім’ї місцем спокою та відради. Вечорами ж гості та господарі збиралися разом, вели щирі розмови про літературу, культуру та майбутнє українського слова. Леся Українка була глибоко вражена спілкуванням із Франком, відзначаючи його надзвичайну ерудицію та простоту.  Навзаєм це спілкування дуже цінував і Франко. 

Гостини в Колодяжному укріпили дружбу двох родин на довгі роки. Попри часті баталії малих Косачів із “лисами” (так жартома називали малих Франчат), діти взаємно потоваришували і зберегли теплі спогади про ті вакації. Родина Франків пробула в Колодяжному майже ціле літо. Тільки Іван Франко мусив швидше повертатись до Львова – покликали пильні справи, хоча син Тарас згадував, що батько втратив інтерес до вакацій на Волині, коли звідти поїхала “панна Леся”, яку Франко надзвичайно шанував і цінував.

l

Взаємини Івана Франка та Лесі Українки були глибокими, міцними, сповненими взаємною повагою і щирою любов’ю. “Високоповажний пане” - саме так зверталась Леся в листах до свого старшого колеги по перу і великого друга. Саме Франко одним із перших відкрив для читачів юну поетку “досвітніх огнів” і повсякчас наголошував на її колосальній ролі в українській культурі. У своїй знаменитій літературно-критичній студії 1898 року “Леся Українка” він писав, що в Україні немає поета, який міг би зрівнятися з нею силою і різносторонністю таланту. А Франкова фраза про Лесю як “єдиного мужчину” в українській літературі того часу навіки пристала до літературного образу Лесі. Як редактор галицьких часописів («Житє і слово», «Літературно-науковий вістник»), Франко не лише пропонував їх як майданчик для публікації її творів, а й активно залучав Лесю Українку до співпраці. Вони вели інтенсивне листування, постійно обмінюючись ідеями та досвідом, обговорюючи переклади світової класики, видання нових книжок та розвиток театрального мистецтва.

Їхні стосунки не були безхмарними. Часом причиною непорозумінь ставав Михайло Драгоманов, дядько і наставник Лесі Українки, до якого вона ставилася з великим піїтетом, натомість Франко часто гостро критикував свого старшого колегу, і це, звісно, дуже ранило поетку. Проте навіть у напружені моменти дискусій Леся зазначала у листах, що попри критику деталей, Франко “залишається таким самим прихильником” ідей її дядька. Часом полеміка між Франком і Лесею Українкою з приватного листування переходила на шпальти видань і ставала публічною. Вони палко сперечалися про напрямки розвитку національного руху, методи праці з народом та радикальні політичні погляди, проте такі дискусії не руйнували їхніх професійних взаємин і людської дружби. Дружби настільки міцної, що витримала різні випробування і протривала все життя.

Саме Леся Українка першою відвідала Франків в їх новій власній садибі у Львові. Добра подруга родини привезла листи від друзів, гонорар за публікації, а потому згадувала свій візит в листі до матері. А востаннє Франко і Леся бачились в 1903 році під час її візиту до Львова. Пізніше вона з теплотою згадувала про ту їх останню зустріч наживо: “...в сей мій приїзд до Львова не всі наші спільні знайомі обходилися зі мною по давньому і мало хто був такий приязний, як Ви”. І хоча при тій стрічі обоє вже були дуже хворі, жоден з них і не помислив, що то було востаннє. 

На похороні Петра Косача вони не бачились, адже лікарі суворо заборонили Лесі їхати в таку далеку дорогу через катастрофічний стан її здоров’я. А Іван Франко, хоч теж погано почувався, все таки наважився на подорож до Києва, щоб віддати останню шану своєму доброму товаришу та підтримати його родину в сумні хвилини прощання. Про це згадує одна з доньок Косачів – Ольга Косач-Кривинюк: “Франко стояв у нас в хаті близько домовини з батьковим тілом і слухав панахиду: рясні сльози котилися йому по обличчі, і він не міг їх втерти своїми, хворими вже тоді, руками. То був образ жалю й горя за близьким приятелем”.

l

Маємо чимало й інших свідчень про приязні стосунки та міцну дружбу родин цих великих українців, які горнулися одне до одного, адже було їх тоді, на жаль, не так багато – справжніх українських родин. І попри професійні суперечки й людські непорозуміння, вони на все життя лишалися одне для одного міцною опорою та вірними соратниками й друзями.

Зоряна Дрозда, 

завідувачка науково-освітнього відділу в «Домі Франка»  у Львові.

НА СВІТЛИНІ: Олена Пчілка та Іван Франко, які були палкими шанувальниками і популяризаторами української національної вишивки. 

Цьогоріч всією Україною святкуємо великий ювілей Івана Франка –170-річчя від дня народження. З цієї нагоди вирішили з’ясувати, чи бував колись Франко на Волині та що і хто пов’язує славного бойка з цим прекрасним краєм. 

Ми звикли бачити Івана Франка й Лесю Українку поряд пліч-о-пліч в українській історії. Та дивлячись на їх забронзовілі постаті, часто не задумуємось про те, що цих величних особистостей, окрім цілей та чину, пов’язувала щира людська повага і дружба. І не лише Івана Франка і Лесю Косачівну. Приязні теплі взаємини подружжя Франків підтримувало і з Ольгою Косач, і на то в них були особливі причини. Адже Олена Пчілка відіграла важливу роль у їх стосунках.

Втім особисте знайомство Франка і подружжя Косачів відбулось задовго до знайомства з його майбутньою дружиною. Взимку наприкінці 1878 — на початку 1879 року Ольга і Петро Косачі побували у Львові, де багато спілкувались із соратниками Михайла Драгоманова, брата Олени Пчілки, а серед них був і молодий перспективний галицький писатель Іван Франко. Вони вже мали заочні контакти (Олена Пчілка фінансово підтримувала видання журналу «Громадський друг» та публікувала свої праці в Галичині). І потому теж листувалися в справах довкола літературних і видавничих ще багато років. 

З їх взаємного листування можемо судити, наскільки інтенсивним був триб життя Франка і Косачевої: від обговорення власних творів чи літературних новинок до планування та реалізації великих задумів. Одним з найбільших спільних проєктів став жіночий альманах “Перший вінок”, де Олена Пчілка була авторкою і однією з головних організаторок видання, а Франко – літературним редактором і таким собі “сірим кардиналом”. І хоча ніде на шпальтах “Першого вінка” не згадано саме Івана Франка, натомість серед авторок є його дружина Ольга, його роль у появі першого жіночого альманаху була дуже важливою. 

І саме з цих довгих розмов “о літературі і прочім” зродилася міцна дружба між Франком та Пчілкою. Настільки щира і глибока, що в листуванні молодий поет не раз звірявся своїй трошки старшій подрузі щодо своїх любовних мук і поневірянь у невдалих стосунках із жінками. У листах 1885 року до Франка Олена Пчілка дуже хвилюється за його душевний стан і намагається підтримати: “Ваш же стан душевний просто може злякати! Такі болі серця й думки важко слухати, особенно тому, хто їх добре розуміє! Отже, зберіте силу і твердість душі. Коли не ради себе, то ради діла… Ви говорите як об райськім причалі о життю родинному. Бажала би Вам од найщиршого серця, щоб Ви не помилились, не зневірились у своєму сподіванню. … Блажен, тричі блажен той, чия гадка о родинном счастю не стала міражем…”

Сердечно вболіваючи за “вельмишановного пана Івана”, Олена Пчілка стала своєрідною свахою в любовній історії Франка і Ольги Хоружинської. На його прохання вона відвідала молоду панночку в Києві, про що потім детально писала Франкові, всіляко розхвалюючи його вибір, називаючи його майбутню дружину “золото не дівчина”: “Она мене просто очарувала! Яка вона мила, щира, добра, симпатична, до того як вона розвилась за сі два роки, як пройнялась ідеєю українства!…  Пізнавши Вашу милую наречену, з певностю думаю, що Ви будете з нею зовсім счасливі!”

ххх

Франко прислухався до думки своєї досвідченої подруги. Чи приймало молоде подружжя Франків на своєму весіллі Ольгу й Петра Косачів, які всіляко сприяли цьому соборному шлюбові, достеменно не відомо, але відомо, що подарували своє фото, зроблене в день весілля, а Олена Пчілка навіть присвятила вірша Ользі Франковій:

А вже за кілька років в травні – червні 1891 року чисельна родина Франків – Іван Франко з дружиною і синами – загостила у ще більш чисельної родини Косачів в їх затишній садибі у Колодяжному. Тож за збігом обставин цього року спливає ще одна майже кругла дата, а саме 135 років від цього візиту, який став важливою подією і ще більше зблизив дві видатні літературні родини України. 

Господарів садиби у той час не було вдома, тому гостей тепло зустрічала молода Леся Українка. До речі, саме тоді Франко і Леся Українка познайомились наживо. А починались ті гостини не надто весело, як згадує Тарас Франко: “Влітку 1891 року в село Колодяжне біля Ковеля заїхала моя мати зі своїми трьома синками, забіяками і страшними башибузуками. Найменший, Петро, худющий, як виголоджений кіт, не маючи змоги пошкодити якось інакше, нібито заразив чахоткою місцеву дітвору. Щоправда, пізніше лікарські оглядини виявили, що у хлопчика легені здорові, але підозріння залишилося в силі.

Старшенький, Тарасик, тобто я, пішов далі, зробив гірше: побив нічим не повинну дівчинку Оксанку – молодшу сестричку славетної письменниці Лесі Українки. Від молодших братів не відставав і найстарший, Андрій, також порядний гайстуряка…” Щоправда, йшлося не про Оксану, а про Ізидору, але дякувати Богові, на тому ся стало.

Попри свою звичну ревну працю, в Колодяжному Іван Франко дозволив собі справжній відпочинок на лоні волинської природи. Разом із братом Лесі Українки, Михайлом, вони ходили на місцеву річку, де завзято ловили в’юнів та раків. Ольга Франко також насолоджувалася затишком садиби, яка на кілька днів стала для її сім’ї місцем спокою та відради. Вечорами ж гості та господарі збиралися разом, вели щирі розмови про літературу, культуру та майбутнє українського слова. Леся Українка була глибоко вражена спілкуванням із Франком, відзначаючи його надзвичайну ерудицію та простоту.  Навзаєм це спілкування дуже цінував і Франко. 

Гостини в Колодяжному укріпили дружбу двох родин на довгі роки. Попри часті баталії малих Косачів із “лисами” (так жартома називали малих Франчат), діти взаємно потоваришували і зберегли теплі спогади про ті вакації. Родина Франків пробула в Колодяжному майже ціле літо. Тільки Іван Франко мусив швидше повертатись до Львова – покликали пильні справи, хоча син Тарас згадував, що батько втратив інтерес до вакацій на Волині, коли звідти поїхала “панна Леся”, яку Франко надзвичайно шанував і цінував.

ххх

Взаємини Івана Франка та Лесі Українки були глибокими, міцними, сповненими взаємною повагою і щирою любов’ю. “Високоповажний пане” - саме так зверталась Леся в листах до свого старшого колеги по перу і великого друга. Саме Франко одним із перших відкрив для читачів юну поетку “досвітніх огнів” і повсякчас наголошував на її колосальній ролі в українській культурі. У своїй знаменитій літературно-критичній студії 1898 року “Леся Українка” він писав, що в Україні немає поета, який міг би зрівнятися з нею силою і різносторонністю таланту. А Франкова фраза про Лесю як “єдиного мужчину” в українській літературі того часу навіки пристала до літературного образу Лесі. Як редактор галицьких часописів («Житє і слово», «Літературно-науковий вістник»), Франко не лише пропонував їх як майданчик для публікації її творів, а й активно залучав Лесю Українку до співпраці. Вони вели інтенсивне листування, постійно обмінюючись ідеями та досвідом, обговорюючи переклади світової класики, видання нових книжок та розвиток театрального мистецтва.

Їхні стосунки не були безхмарними. Часом причиною непорозумінь ставав Михайло Драгоманов, дядько і наставник Лесі Українки, до якого вона ставилася з великим піїтетом, натомість Франко часто гостро критикував свого старшого колегу, і це, звісно, дуже ранило поетку. Проте навіть у напружені моменти дискусій Леся зазначала у листах, що попри критику деталей, Франко “залишається таким самим прихильником” ідей її дядька. Часом полеміка між Франком і Лесею Українкою з приватного листування переходила на шпальти видань і ставала публічною. Вони палко сперечалися про напрямки розвитку національного руху, методи праці з народом та радикальні політичні погляди, проте такі дискусії не руйнували їхніх професійних взаємин і людської дружби. Дружби настільки міцної, що витримала різні випробування і протривала все життя.

Саме Леся Українка першою відвідала Франків в їх новій власній садибі у Львові. Добра подруга родини привезла листи від друзів, гонорар за публікації, а потому згадувала свій візит в листі до матері. А востаннє Франко і Леся бачились в 1903 році під час її візиту до Львова. Пізніше вона з теплотою згадувала про ту їх останню зустріч наживо: “...в сей мій приїзд до Львова не всі наші спільні знайомі обходилися зі мною по давньому і мало хто був такий приязний, як Ви”. І хоча при тій стрічі обоє вже були дуже хворі, жоден з них і не помислив, що то було востаннє. 

На похороні Петра Косача вони не бачились, адже лікарі суворо заборонили Лесі їхати в таку далеку дорогу через катастрофічний стан її здоров’я. А Іван Франко, хоч теж погано почувався, все таки наважився на подорож до Києва, щоб віддати останню шану своєму доброму товаришу та підтримати його родину в сумні хвилини прощання. Про це згадує одна з доньок Косачів – Ольга Косач-Кривинюк: “Франко стояв у нас в хаті близько домовини з батьковим тілом і слухав панахиду: рясні сльози котилися йому по обличчі, і він не міг їх втерти своїми, хворими вже тоді, руками. То був образ жалю й горя за близьким приятелем”.

ххх

Маємо чимало й інших свідчень про приязні стосунки та міцну дружбу родин цих великих українців, які горнулися одне до одного, адже було їх тоді, на жаль, не так багато – справжніх українських родин. І попри професійні суперечки й людські непорозуміння, вони на все життя лишалися одне для одного міцною опорою та вірними соратниками й друзями.

НА СВІТЛИНІ: Олена Пчілка та Іван Франко, які були палкими шанувальниками і популяризаторами української національної вишивки.