Повідомлення в номер / У нас в гостях — Ігор Павлюк

Я народився зі сльози.

Не з крику – як більшість людей. Не зі світла – як ангели на іконах. А зі сльози, яка не встигла висохнути на щоці моєї мами, яка померла через кілька днів після мого народження, тримаючи мене на руках, і відтоді все моє життя стало довгою дорогою назад – до того голосу, якого я не пам’ятаю, але який чую всередині себе досі.

Кажуть: сирота – це той, у кого немає батьків. Ні. Сирота – це той, хто все життя шукає тепло, яке бачив лише душею.

Я був сиротою серед людей, серед книжок, серед країн, серед любовей і кохань, серед слави, серед натовпу, серед війни і навіть серед молитви. І, можливо, саме тому став поетом. Бо поет – це професія тих, кому ніде остаточно жити, окрім слова.

Тепер, коли сонце мого життя хилиться до заходу, я дедалі менше пам’ятаю вчорашній день і дедалі ясніше бачу далеке дитинство. Так річка перед впадінням у море починає згадувати джерело.

І я зрозумів: людина приходить у світ не для щастя. Щастя – лише милість. Людина приходить, аби навчитися любові й подолати страх смерті.

Я довго тікав від цього знання – у поезію, у мандри, у жінок, у славу, у науку, в алкоголь, у самотність, у молитву... Але душа все одно поверталася туди, де стояла стара волинська хата, де на підвіконні сидів мій перший друг – Сонячний Зайчик. Саме він, а не люди, перший навчив мене безсмертя. Бо світло ніколи не помирає. Воно лише переходить з одного вікна в інше.

Моя перша батьківщина – стара хата переселенців.

Біла, чеська, обкладена червоною цеглою. Із товстою бляхою на даху, по якій дощі били так, наче Бог друкував на друкарській машинці мою майбутню долю. У цій хаті завжди пахло трьома субстанціями: молоком, молитвою і смертю. Молоком – від корови Лисохи. Молитвою – від бабусі Тані. Смертю – від пам’яті про маму.

Мені здається, що вся моя подальша література виросла саме із цих запахів.

Хата стояла посеред волинського вітру, ніби корабель серед трав’яного моря. А навколо були ліс, річка Лютиця, кургани, сосни і небо. Таке велике, що дитина могла легко повірити: Бог живе десь одразу за хмарами.

А саме слово «хата» завжди було для мене більшим за слово «дім». Дім – це архітектура. А хата – це душа. Наша хата дихала. Скрипіла. Сумувала. Молилася. Вночі вона жила своїм окремим життям. Особливо взимку, коли вітер ходив по стрісі, як старий пастух, а десь на горищі шаруділи миші. Тоді мені здавалося, що хата пам’ятає всіх, хто у ній жив: маму, діда, прадіда, тих, хто сміявся тут, плакав, кохав, помирав. Старі хати-всесвіти мають пам’ять. Може, навіть більшу, ніж люди. Я прокидався серед ночі й чув, як цокає годинник. І мені здавалося, що то не годинник, а саме життя відміряє себе у темряві. Цок. Іще хтось помер. Цок. Іще хтось народився. Цок. Іще одна душа заблукала між небом і землею. А за вікном стояла волинська ніч. Чорна. Зоряна. Безконечна.

Але я ріс не серед речей, а серед голосів. Прабабуся Ганна говорила казками. Бабуся Таня – молитвами. Прадід Герасим – мовчанням. А дід Олексій – газетами. І всі вони любили мене так сильно, ніби хотіли врятувати від тієї чорної діри, яка утворилася після смерті мами.

Але є речі, яких любов не лікує.

Мій перший спогад – не людський. Я не пам’ятаю ні облич, ні слів, ні рук. Я пам’ятаю світло. Сонячний Зайчик сидів на підвіконні й дивився на мене. Тепер я думаю: можливо, то була душа мами, яка приходила подивитися, який я. 

У дитинстві світ не ділиться на живе й неживе. Все живе. Живе світло. Живе вода. Живе піч. Живе старе дзеркало. Живе кінське око. Живе вечірнє небо. І смерть теж жива.

Я ще не знав слова «сирота», але вже відчував: у моєму житті бракує когось дуже важливого. Наче в хаті постійно відчинені двері, крізь які взимку заходить холод.

Коли Сонячний Зайчик зникав, мені ставало страшно.

І тоді заходила бабуся Таня.

Вона пахла житом, димом і сльозами.

Велика печаль дорослих

Дитина завжди відчуває чужий біль, навіть якщо не розуміє його.

Я ріс серед людей, які пережили вигнання, війну, голод, смерть, переселення, колгоспи, страх і втрату дому. Вони мало говорили про це. Але їхні душі світилися тихою трагедією. 

Мої рідні прийшли на Волинь із Холмщини, як дерева з обрубаним корінням. Їх переселили разом із кіньми, іконами, подушками, піснями та цвинтарями, що лишилися за новим кордоном.

Я виріс серед людей, які ніколи вже не були до кінця щасливими.

Можливо, тому й моя поезія завжди стоїть між небом і плачем.

Прадід Герасим ночами ходив до колгоспної стайні підгодовувати свого коня, якого забрала радянська влада. І мені здається, що це одна з найточніших метафор української душі.

У нас забирали все...

А ми все одно потайки любили своє.

Усе моє життя – це спроба згадати людину, якої я не пам’ятаю. Я збирав маму по крихтах: з розповідей, зі старих фотографій, із чужих сліз, із інтонацій. І що старшим ставав, то більше розумів: людина може все життя сумувати за тим, чого ніколи не мала.

Коли мені розповіли її останні слова: «Ой, сину, сину, хто ж тебе буде сином звати?..» – щось у мені надломилося назавжди. Мабуть, саме тоді я став письменником. Бо література – це спроба договорити те, що не встигли сказати мертві.

У дитинстві мене манив космос.

Можливо, тому, що сирота завжди дивиться в небо. Мене тягнуло до зірок, до дороги, до невідомого, до польоту. Я хотів утекти від земного болю настільки далеко, щоб його не чути. Але куди б я не тікав – у Ленінград, у тайгу, у Львів, у Нью-Йорк, у книги, у кохання, у славу – всюди за мною йшла одна маленька дитина з волинської хати. І всюди вона питала:

– Де мама?

Мабуть, тому я й називаю себе космічним сиротою.

Бо людина без матері – завжди трішки бездомна навіть у Всесвіті.

Тепер, коли я дедалі частіше думаю про смерть, вона вже не здається мені ворогом. Смерть – це, можливо, просто повернення Додому. Туди, де мама нарешті договорить свою недоказану колискову. Де прадід Герасим уже не плаче за своїм конем. Де бабуся Таня не молиться ночами за всіх живих і мертвих, а бачить у снах щастя. Де Сонячний Зайчик ніколи не зникає з підвіконня. І якщо Господь дозволить мені ще трохи побути тут – серед людей, дерев, книжок і війни – то я хочу залишити після себе не славу, а світло. Хоч маленьке. Як той перший Сонячний Зайчик мого життя.

«…Я відмовилась пити молоко від чужої корови. Плакала, ховалась у садку, бігала до хліва, гладила порожнє місце, де стояла моя корівка. Тато мовчав. А потім увечері тихо сказав мені: 

– Соню, не можна так прив’язуватись до всього на світі, бо життя тебе замучить.

Але сам він теж умів прив’язуватись – до людей, до землі, до книжок, до коней, до яблуні під вікном, до своїх доньок, одна із яких так рано померла, залишивши сина…»

Читаю ці спогади тітки Софії – і ніби не читаю, а слухаю голос крові. Бо пам’ять роду – це не архів. Це дихання. Це невидимий дим із печі часу, який проходить крізь тебе і пахне то житом, то лікарнею, то старими іконами, то мокрою вовною, то лаком труни...

Іноді мені здається, що я народився не від батька й матері, а від пам’яті. Від плачу бабусі Тані. Від мовчання діда Олексія. Від чорнозему села Ужова. Від вигнання з Холмщини. Від страху перед Квокою у льосі. Від грози, яка не пускала бабусю з колгоспу додому. Від тих тіней на іконі, які лякали мене більше, ніж темрява. Може, тому я й став письменником, що змалку жив між двома світами: видимим і невидимим.

У видимому світі була хата. У невидимому – Бог. У видимому – бабуся поралась біля корови. У невидимому – мама дивилася на мене вже звідти, де немає ні лікарень, ні колгоспів, ні смерті.

У видимому світі стояв старий диванчик у клітинку.

У невидимому – цілий космос.

х  х  х

Тепер, через десятки років, я розумію: людина починається не з паспорта і навіть не з народження. Людина починається зі страху. Перший страх – втратити матір. Другий – залишитися самому у темряві. Третій – не зрозуміти, хто ти.

Мабуть, саме тому я так рано почав дивитися в небо.

Не як астроном. Як сирота. Бо сироти завжди дивляться вище за інших.

Вони шукають очима того, кого вже нема. Іноді зимовими ночами я виходив на подвір’я, де рипів сніг, а над Ужовою стояли такі великі зорі, що здавалося: ще трохи – і почуєш, як вони дихають.

Було тихо-тихо. Тільки десь у хліві сопіла корова. І гавкав далекий собака. І курився дим із коминів. І весь той Космос дивився на мене – малого хлопчика у валянках і куфайці.

Може, саме тоді в мені народжувався той космічний сирота, який пізніше писатиме вірші про Бога, смерть, Україну і любов.

Наше село Ужова було маленьким Всесвітом. Тут усі знали одне одного. Тут не було таємниць – лише недоговорені болі. Жінки носили воду з криниць. Чоловіки косили сіно. Старі молилися. Діти бігали босі по пилюці.

А над усім цим висів невидимий дух історії.

Люди ще пам’ятали Польщу. Пам’ятали німців. Пам’ятали, як палили хати. Як втікали через Буг. Як плакали коні. Як уночі стукали у вікна чужі люди зі зброєю. Як забирали у Сибір. Як приходили «совєти». Як мінялися прапори – а людська сльоза залишалася однакова.

Я ріс серед тих спогадів, як дерево росте серед вітрів.