Повідомлення в номер / Предки

мало. Але коли вже говорили – то ніби відкривали землю. Особливо взимку. Коли надворі вила хуртовина. Коли у печі тріщали дрова. Коли лампочка під стелею світила жовтим, як перестигла груша, світлом.

Тоді починалися розмови про війну, про голод, про виселення.

Я сидів тихо. Слухав. І відчував дивне. Ніби я живу не одне життя. Ніби в мені говорять сотні людей.

Може, так і є. Бо кожна людина – це не одна душа. Це натовп предків, який мовчки дивиться твоїми очима.

У дитинстві мені часто снилася вода. Буг. Темна ріка. Вози. Коні. І люди, які їдуть мовчки. Я ще не знав тоді слова «депортація». Не знав слова «геноцид». Не знав історії Холмщини. Але душа пам’ятала. Пам’ятала те, чого не могла пам’ятати. Іноді думаю: може, пам’ять передається не через мозок, а через кров? Через сльози? Через сни? Бо чому інакше мене так боліла чужа печаль? Чому я плакав над старими фотографіями людей, яких ніколи не бачив? Чому мені здавалося, що я вже жив колись – серед тих возів, серед того диму, серед тих коней біля Бугу? Можливо, тому, що людина ніколи не народжується з нуля.

Ми приходимо у світ уже пораненими історією.

І я прийшов. Малий волинський хлопчик. Жив без мами. Під іконами.

Під Богом. Під страхом. Під зорями.

…І тепер, коли пишу це все, я дедалі частіше думаю, що людина народжується не раз. Перший раз – тілом. Другий – пам’яттю. А третій – болем.

І, може, саме третє народження робить когось поетом.

Бо поет – це не той, хто римує слова. Поет – це той, хто не зміг забути. Хто носить у собі голоси мертвих так, ніби вони живуть у сусідній кімнаті. Хто навіть через пів століття пам’ятає, як пахла прабабусина хата взимку, як скрипів сніг під валянками діда Герасима, як бабуся Таня тихо молилася перед світанком, думаючи, що я сплю.

А я не спав.

Я слухав.

Мабуть, саме тоді – ще до школи, до перших книжок, до перших жінок, до перших віршів – у мені почала народжуватись ота страшна і прекрасна здатність чути невидиме.

Бо дитинство – це не роки. Дитинство – це метафізика. Особливо сирітське.

Сирота раніше за інших починає вдивлятися у небо. Не тому, що мудріший. А тому, що земля раптом провалюється під ногами. І тоді душа шукає опори вище. Може, тому я так рано почав говорити сам із собою. Із травою. Із кіньми. Із дощем. Із вечором. Із Богом. 

Особливо – вечорами.

Коли бабуся засинала, а я лежав біля неї і дивився у темряву нашої хати. У ті темні волинські ночі, де потріскувала піч, де за вікном шуміли старі яблуні, де далеко-далеко вили собаки, а над усім тим стояло небо – величезне, чорне, засіяне зорями, як пшеничне поле світляками.

І я тоді вперше відчував Космос.

Не той, про який пишуть астрономи. А той, у якому живе людська самотність. Мені здавалось, що мама десь там. Не в землі. Не на цвинтарі. А саме там – між зорями. І що вона дивиться на мене. Тому я боявся зробити щось погане навіть тоді, коли ніхто не бачив.

Бо сироти дуже рано починають жити перед очима Вічності.

Іноді мені навіть здається, що вся моя творчість – це довгий, вічний лист до мами. Усі мої книжки. Усі мої жінки. Усі дороги. Усі війни. Усі молитви. Усі втечі. Усі повернення. Все – туди.

До тієї невидимої жінки, яка померла через десять днів після мого народження і все життя залишалась найсильнішою присутністю у моєму житті. Парадокс. Людина, якої я не пам’ятаю, сформувала мене більше, ніж багато тих, кого бачив щодня.

Мабуть, тому я так болісно ставлюся до втрат. Бо моя перша мова – мова втрати. Ще навіть не навчившись добре говорити, я вже вивчив слово «нема». Нема мами. Нема діда. Нема прадіда. Нема прабабусі. А потім: нема дому, нема часу, нема молодості, нема любові, нема ілюзій…

І тільки небо – є.

Над Ужовою. Над Рожищем. Над Забайкаллям. Над Києвом. Над Нью-Йорком. Над Берліном. Над могилами. Над війнами. Над усім.

Одне й те саме небо.

Може, тому мене так тягнуло в даль.

Я любив лежати в траві й дивитися вгору.

Тоді мені здавалось, що земля і небо розмовляють між собою крізь мене.

Іноді це було страшно. Особливо влітку перед грозою. Повітря ставало густим. Ластівки літали низько. Коні тривожно фиркали. Собаки мовчали. І навіть дерева ніби чекали чогось. А потім десь далеко починав гуркотіти грім. І я відчував не страх – велич.

Ніби Бог пересував меблі у Всесвіті.

Тепер розумію: саме тоді в мені народжувалося відчуття трагічної краси світу. Бо краса без трагедії – декоративна. А справжня краса завжди трохи болить. Як голос бабусі. Як осінній журавлиний ключ. Як запах сіна. Як стара фотографія. Як колискова, яку вже нікому співати.

І, мабуть, саме тому я так люблю старих людей. Старі люди – це бібліотеки болю. Особливо українські старі люди. Вони рідко говорили про філософію. Але жили так, ніби щодня дивились у вічність.

Моя бабуся Таня не читала Ніцше чи К’єркегора. Не знала Гайдеґґера. Не чула про екзистенціалізм. Але вона знала головне: що людина приходить у світ не для гордині. Що хліб – святий. Що худобу треба погодувати раніше за себе. Що молитва іноді важливіша за ліки. Що душа болить сильніше за тіло. Що сльози соромно показувати людям, але не соромно – Богові. І ще вона знала одну страшну річ: любов не рятує від смерті. Але без любові смерть перемагає остаточно.

Мабуть, тому вона так любила мене – малого, нервового, впертого, часом жорстокого від внутрішнього болю хлопчика.

Любила не за щось. А всупереч.

Тепер я думаю: може, саме так і любить Бог. Не за наші заслуги. Не за наші книжки. Не за наші молитви. Не за правильність. А просто тому, що ми – Його космічні сироти”. 

ххх

Цими днями Ігор Павлюк зустрівся зі здобувачами освіти Кременецької обласної гуманітарно-педагогічної  академії імені Тараса Шевченка. Про цю подію написала в мережі Фейсбук Ірина Скакальська:

«Живе слово, що єднає покоління – зустріч здобувачів освіти з Ігорем Павлюком в Кременецькій обласній  гуманітарній-педагогічній академії  ім. Тараса Шевченка. 

Сьогодні відбулася неймовірно тепла зустріч із відомим українським письменником, поетом і науковцем Ігорем Павлюком. Це був не просто виступ, а щирий, глибокий діалог про творчість, духовні цінності та пошук власного шляху. Пан Ігор радо ділився з  учнями Кременецького ліцею  імені Уласа Самчука, студентами академії та Фахового коледжу  КОГПА історіями створення своїх творів, а найзворушливішою частиною зустрічі стали його спогади про бабусю — людину, яка відкрила світ релігії, віри та навчала головних життєвих мудростей. Саме ці дитячі уроки згодом перейшли у його глибоку поезію, прозу, яка сьогодні підкорює світ.

Молодь активно долучилася до спілкування, звучали відверті запитання про літературу, творчість та моральні орієнтири сьогодення.

Багато цікавих алегорій, життєвого досвіду й творчого слова. 

– Є людина, яка  читає всі мої твори, – це я сам, — пожартував письменника.  

Але, безперечно, коло читачів і шанувальників Ігоря Павлюка набагато ширше.

“Совість треба зберегти», — прозвучало,  як меседж зустрічі.

До речі, твори Ігоря Павлюка доступні до замовлення на Amazon для читачів з усього світу”.

ххх

НА СВІТЛИНІ:  під час творчої зустрічі в академії. Ігор Павлюк – в центрі.

Фото з архіву навчального закладу.