“Поруч мене були хороші люди...”Плине час, все далі віддаляючи нас від трагічних подій 1941–1945 років, що залишаються незабутніми. Незабутніми для тих, хто волею долі став свідком чи учасником Великої Вітчизняної війни. Вічнопам'ятними залишилися вони і для Людмили Василівни Примаченко.
Людмила Василівна народилася 15 липня 1939 року у місті Ковелі, де і пройшло її дитинство. Батьки були простими людьми, займалися господарством. Сім'я складалася з чотирьох чоловік: батько, слово якого завжди було законом, мати і двоє дітей – Людмила та її менша сестра Алла. Родина була набожною, регулярно відвідувала церкву. Біля хати, як пригадує жінка, був великий двір, де ріс 21 сорт жоржин, яких, за її словами, зараз і не побачиш.
Коли закінчилася Велика Вітчизняна війна, Людмилі було лишень 6 років. Це були важкі часи. На щастя, голодувати родині не довелося, адже свого часу батьки встигли запастися їжею, тож потроху зводили кінці з кінцями.
Весною 1944 року німці, відчуваючи поразку, стали зганяти людей у місцевий костел, плануючи їх знищити. Тікаючи, мешканці міста переховувалися у лісах та селах, як, власне, і родина Людмили.
Повернулися до рідного Ковеля в кінці липня 1944-го. Місто майже повністю було зруйноване. Хата, у якій вони мешкали, була наполовину знищена. Не було жодної родини, яку б не зачепила своїм чорним крилом війна.
З часом життя увійшло в звичне русло. Батько Людмили пішов працювати на залізницю, а також займався організацією бригад, котрі будували землянки, підіймали з руїн зруйновані будівлі. Кожне чергове новосілля було для ковельчан великим святом, хоча повоєнні будиночки за теперішніми мірками були зовсім маленькими. Люди допомагали одне одному, чим могли, радіючи, що зосталися живими.
Людмила ж пішла до школи. До сьомого класу відвідувала першу школу, а згодом –третю. Брала активну участь у різноманітних заходах, співала у хорі, танцювала. Старалася вчитися на "відмінно", хоч на той час на весь клас мали лишень одну книжку.
По закінченню школи вступила у культурно-просвітницьке училище на бібліотечний відділ. Однак за професією попрацювати не довелося: близько 8 років Людмила Василівна присвятила торгівлі.
З 1967 по 1994 роки трудилася на деревообробному комбінаті, який на той час був одним з найбільших підприємств Ковеля. Працівникам неодноразово надавали путівки, тож жінка мала можливість побувати у Грузії, Прибалтиці, на Закарпатті та в інших місцях.
... Щодня приходять до жінки люди похилого віку, діляться власними спогадами, переживаннями. Бо ж знають, що Людмила Василівна завжди вислухає, розрадить та підтримає добрим словом. А найкраща нагорода для жінки – щире "спасибі". Головне в житті, каже вона, аби поруч завжди були хороші люди.З 2005 року Людмила Примаченко – секретар міської громадської організації "Захист “дітей війни", а згодом стала заступником її голови. На цій громадській посаді Людмила Василівна працює і нині, паралельно очолюючи ветеранську організацію колишнього ДОКу.
15 липня у Людмили Василівни – ювілейна дата: їй виповниться 75 років. Але, дивлячись на цю симпатичну жіночку, не помічаєш у ній ані тягаря прожитих літ, ані ваги тих випробувань, які випали на долю її особисто і всієї родини. Людмила Василівна все така ж енергійна, ініціативна й активна, як у молодості.
Тож щастя Вам, шановна ювілярко, добра і миру ще на довгі й благії літа!
Олександра ПАЛЬЧИНСЬКА, студентка ТНПУ ім. Володимира Гнатюка, кафедра журналістики.
На знімках: сім'я Людмили Примаченко (Слабушевських) – 1954 рік; учасники зустрічі випускників Ковельської середньої школи №3 імені Лесі Українки 1955 року випуску (Л. Примаченко —восьма у другому ряду, зліва направо, внизу у центрі – директор школи Олексій Петренко з педагогами) – 1982 рік; в колі "дітей війни" м. Ковеля та інших учасників святкового заходу.
Фото з домашнього архіву.
Залишити коментар