Весільний подарунокГрали-вигравали музики. То молодий разом із весільними гостями збирався їхати по молоду у сусіднє село. Гучне гупання бубна у засмальцьовані боки раз по раз заставляло здригатися Оксану. Жаліслива скрипка і без того краяла її скалічену душу. Дрібним горохом котилися по щоках сльози, які маленькими пухкенькими рученятами витирав її синочок. Він не знав, чого плаче ненька, лише агуканням і беззубою посмішкою намагався розвеселити маму, ніжно тулячись до її грудей.
…Оксану після вузу направили у це село працювати агрономом. Вдома на Полтавщині залишилися батьки, які благословили її в дорогу життя. Правління колгоспу поселило дівчину на квартиру до баби Параски. Старенька жила сама, то й взяла агрономшу на квартиру, щоб веселіше було жити.
Місцевий тракторист Роман одразу накинув оком на Оксану. Бабуся застерігала її: "Ой, не треба він тобі, дитино! Вже не одній так голову дурив…". Але молодість брала своє: Оксана закохалася і дуже вже довіряла хлопцеві. Романтичні зустрічі вечорами дали про себе знати – дівчина завагітніла.
Бабуся вік прожила, – то ж її не обдуриш. Одразу здогадалася, у чому справа, коли квартирантку нудило від пахощів борщу з пампушками. А Роман все рідше і рідше приходив на вечорниці, пояснюючи, що багато роботи в полі. Оксана вірила йому. Та не вірила Параска, знаючи парубоцьку вдачу, про яку начулася від людей. Згодом Роман зовсім відрікся від Оксани.
– Що будеш робити, дитино? – якось спитала в дівчини.
– Не знаю, – сумно прошепотіла та. – Батькам не скажу, бо виженуть з дому. Поїду в обласний центр, народжу і залишу там дитя, бо як же покажуся вдома з таким "гостинцем…"?
Важкі думки снували в голові покритки одна за одною. Навіть у декретну відпустку вона не йшла, а живота втягувала, ховаючи від людей свій гріх. Додому теж не їхала.
Та швидко збігло 9 місяців. Перед самими пологами Оксана поїхала в область, прийшла у пологовий будинок, сказавши, що починаються перейми. І серед ночі крик маляти сколихнув все її єство – вона стала мамою. Якось враз лід образи й сорому розтанув у серці жінки, коли її маленька кровиночка, маленьке янголятко жадібно припало до грудей. Тихеньке посопування та прицмокування з'єднало породіллю із синочком. Всі погані думки зникли, і вже й не думала відмовлятися від своєї дитиночки.
Баба Параска радо допомагала доглядати онука, тішилася ним, як рідним. А Оксану підтримувала, втішаючи, що її доля десь ходить ще. Селом же, як чорна хмара, насувалися чутки про Романове весілля. Бабця не витримала і пішла до батьків хлопця.
– Що ж ви собі думаєте? – ганила їх. – Оксана народила вашого онука, а ви навіть не прийшли подивитися на нього!
– А, може, то і не Романова дитина, – заступалася за сина мати. – Путню дівку і в своєму селі візьмуть заміж. А то, бач, направили сюди, щоб нашим парубкам голови морочила. От і пристала до нашого Романа, бо бачить, що хороша хата у нас, та й син – красень на все село.
Батько мовчки слухав і думав, як бути. Бо люди давно подейкували, що Оксана від Романа народила і що син – викапаний батюсьо. "А, – вирішив старий, – поплещуть у селі язиками, та й перестануть. На чужий роток не накинеш платок. Тут же до весілля треба готуватися, бо майбутня невістка, яка з сусіднього села та із заможної родини, справді чекає дитину від їхнього сина"…
У розпалі весілля до двору молодої під'їхала підвода, вимощена запашним сіном та застелена квітчастим рядном. Баба Параска закрутила віжки за стару вишню, щоб гніда кобила не рвонула з місця, і журливо поглянула на свою квартирантку.
– Йди, Оксано, привітай нареченого, – научала старенька.
Гості, що танцювали на подвір'ї навколо молодих, розступилися. Чомусь одразу і музики перестали грати. Всі спостерігали за Оксаною, яка гордою ходою підійшла до молодого і мовила:
– Вітаю, Романе, з днем одруження! Ось тобі мій весільний подарунок, – і вручила йому згорток, у якому спав плід їхнього кохання.
…Гірко плакала наречена. Закам'яніло посеред двору стояв Роман. Тихо перешіптувалися гості, мовчки розходячись по домівках. Мчала назад у село підвода, здіймаючи куряву. Тільки голосно торохкотіли колеса воза, ховаючись у густій пелені дорожньої пилюки, та вітер, граючись скинутим на землю вельоном, котив його кудись у незвідану даль. Десь кувала на щастя зозуля, сама не знаючи, кому…
Галина ОЛІФЕРЧУК.
Залишити коментар