Хай святиться ім'я твоє, Мамо!Хочу осягнути глибокий зміст слова “Мати”. Пишу з великої букви. Ніяким правописом не визначиш значення цього величного і святого слова.
Непросто народити. Не легше виростити, виховати і в час випробувань заради рідної землі, волі і свободи народу, відпущення гріхів людства іти із сином або дочкою на Голгофу. Так, як це зробила Мати Божа. Цим вона виконала свою місію перед Богом.
Сьогодні знову настав час вибору – наслідувати Пресвяту Богородицю Марію чи покірно скоритися зухвалим російським бойовикам, терористам і диверсантам.
Нещодавно від поважної, інтелігентної пані почув: "Я свого сина під мобілізацію і в зону АТО на війну не пущу. Тільки через мій труп!". Виправдання і звинувачення влади, олігархів сипались камінним градом.
Не виню цю пані, бо не маю права судити.
Вона ж – мати. Але так гірко стало на душі: "Невже пропадає Україна, зникає з карти земної велична, тисячолітня держава?" – подумалось.
Через кілька днів заспокоююсь, побувавши в Любитові.
Біля гарного квітучого обійстя нас зустрічає миловида господиня. Це — Людмила Варчин, син якої Олександр служить в зоні АТО і щодня, щохвилини перебуває під обстрілом кулеметів, "градів", мінометів і снайперів.
– Заходьте до хати, а то собаки так гавкотять, що й порозмовляти не дадуть, — запрошує жінка.
Смуток в очах, тривога — на обличчі і в голосі.
– Переживаєте за сина?
– День і ніч. Двічі на добу виходимо на зв'язок. Поговориш — серцю легше. А буває, коли обірветься та тонка ниточка, то місця собі не знаходжу. Так було, коли Сашин батальйон доходив до Волновахи. Тривожно на душі. Але мій Саша каже: "Мамо, якщо не ми, — то хто?".
Слухаю Маму Людмилу і намагаюся зрозуміти, чим заповнений любитівський духовний простір.
— Важко всім. З нашого села 7 юнаків у зоні АТО. Ми, матері, молимось за них всіх. Спілкуємося щодня між собою. Заспокоюємо одна одну. А сусіди як ставляться гарно: і співчувають, і заспокоюють, і чим можуть, допомагають.
Сільський голова у нас добрий. Старається вникати в наші проблеми житейські. З обмолотом зернових допомагав, щоб дешевше було. Тепер вся техніка на селі приватна і дорога. Він і до зими питання з дровами вирішить.
Хочеться відволікти співбесідницю від сумного.
– А взагалі, як живете? Господарка велика?
– Є хліб і до хліба. Утримуємо корову, годуємо свиней, є гуси, качки, кури. Поля свого із пайовими ділянками, що дісталися нам по заповіту, маємо майже 5 гектарів. Сіємо пшеницю, овес, ячмінь. Садимо картоплю. Чоловік працює водієм, то ще й копійка в хаті ведеться для виживання.
Надіюсь, що і син Микола скоро влаштується на роботу – він же і водій, і тракторист. Для радості доня виростає – третьокласниця-розумниця.
Все в нас добре, аби тільки Саша швидше живий та здоровий повернувся. Він в армії з 8 квітня, а мені здається, що то — ціла Вічність.
І я перейнявся цими переживаннями. Колись, в минулому, мій рід був майже винищений. Хто війною, хто боротьбою за нашу неньку-Україну. І в мене та жарина болю не затухає. Тому й беру близько до серця переживання земляків і слово "Мама" виписую з великої букви.
На сесії районної ради прозвучало депутатське звернення від голови райпарторганізації ВО "Батьківщина" Володимира Андросюка про допомогу сім'ям, чоловіки яких воюють в зоні АТО. Тому цікавлюся, як з цим у Любитівській сільраді.
На столі у сільського голови Віктора Павлова на видному місці – список тих, хто воює і хто мобілізований. У нього постійний телефонний зв'язок із тими хлопцями та їх сім'ями. З активною участю голови зібрали всім селом кошти і закупили бронежилети.
Село співчуває. Село діє. Село теж живе війною і долею України. Віктор Іванович знає, як і з чого будуються бліндажі, котрі захищають хлопців від смертоносних ударів "градів". Знає і сімейні проблеми тих, хто служить. Але найголовніше було почути із вуст Мами Саші: "У нас голова добрий". До речі, він вже пообіцяв посприяти із влаштуванням на роботу Миколу, сина Людмили Варчин.
Ось такі вони, реалії життя. Добрі і відповідальні люди, добрий голова, а значить — буде у нас омріяна благополучна Україна.
Анатолій СЕМЕНЮК.
НА ЗНІМКУ: Людмила ВАРЧИН.
Фото Світлани ЛЯШУК.
Залишити коментар