Життя саме все вирішить…Микола працював в колгоспі трактористом. І якось довго серед поля на осінньому холоді ремонтував техніку та й добряче промерз. Коли після роботи добрався додому, зліг і на другий день потрапив до лікарні. А яке після війни було лікування? З часом хвороба стала прогресувати, то ж без операції не обійшлося. Піддужчавши, опанував іншу професію – бібліотекаря, бо на трактор сідати заборонили лікарі.
Хоч роки добиралися до 35, та за сім'ю не думав. Не хотілося комусь бути обузою, бо ж все-таки хворий. Працював у бібліотеці, багато читав. Рідні співчували йому, але чекали щасливих змін у житті сина та брата, який вдома брався за різну роботу по господарству і набирався потрохи сил.
У бібліотеку щосуботи приходили студенти по книжки, і серед них – Соломія, яка чомусь чекала, поки всі розійдуться, читаючи періодику та увесь час нишком поглядаючи на Миколу. Наче щось тримало її тут. Хлопець і в думці не насмілився б сказати дівчині якийсь комплімент. Бо хто він, а хто – вона, думав. Красива, розумна, молода, на щоках виграють рум'янці. Куди йому, підстаркуватому парубкові, до неї… Навіть якби й здоровий був, то не посмів би зачепити.
Гра у мовчанку тривала довго. Дівчина була скромна і теж не переходила в "наступ". Їй і мовчки було приємно посидіти біля хлопця.
Аж нарешті Микола наважився заговорити до своєї читачки. Вона залюбки відповіла, розповіла про свої студентські новини. А він сказав, що дуже любить техніку, а повинен працювати бібліотекарем через стан здоров'я.
Відтоді вони щораз заводили розмову про захоплення, прочитані книжки. І якось дівчина порадила Миколі вчитися заочно – буде цікавішим життя. А що хлопець давно після школи, то пообіцяла допомогти йому підготуватися для вступу на історичний факультет. Одним словом, на радість обох, Микола став студентом.
Спільні інтереси все більше єднали споріднені душі. І дружба з часом перейшла в кохання. Йшлося до одруження.
Одного разу Соломія зустріла двоюрідну сестру Настю.
– Ти що собі думаєш, сестричко? – сказала Настя. – Невже за Миколу надумала виходити?
– Так. А тебе чого це хвилює?
– Та він же хворий! Хочеш залишитися молодою вдовою?
– Поки що я загрози в цьому не бачу. Він поправився і почувається краще.
– А ця хвороба не виліковується. Мені тебе жаль…
– Якщо така моя доля – все одно вийду за нього.
…На весілля Соломія запрошувала і Настю, але вона не прийшла.
Молодята зажили щасливо. Обоє закінчили навчання. Дружина працювала вчителькою, а чоловік – головою сільради. Бо люди шанували його й обрали на відповідальну посаду.
Народилося у них двоє синів і донька. Вже п'ятеро онуків тішать бабусю й дідуся. "Золоте" весілля відсвяткували. Щастя стало супутником їхнього життя.
А Настя – вдова. Виходила заміж за здорового й міцного парубка, який мав хист до будь-якої роботи. І спочатку любов та злагода були між ними. Та робота в чоловіка була “могоричова”, що й загубило його. Передчасно оковита вкоротила віку. Єдина радість для Насті тепер – діти й онуки.
От дійсно не знаєш: з ким втратиш, а з ким знайдеш. Життя саме розставляє все на свої місця…
Валентина ІВАНЮК.
Залишити коментар