Село Любитів – мальовниче і красиве в будь-яку пору року, особливо влітку, а в спекотний день жителі можуть ще й відпочити біля свого озера. Сюди колись дітей у піонерський табір привозили навіть з Мурманська.
Крокую центральною вулицею – прямою, широкою. По обидва боки вишикувались добротні, по-сучасному облаштовані, будинки і давні хатини. Любитівський сільський голова Віктор Павлов розповідає, що у нових оселях живуть молоді господарі, а в старих – ветерани. На їх вік вистачить рідного гніздечка, аби було тепленько і затишно. А це у них є, бо ж в кожному домі газом обігріваються. Приємно, що ніде не бачила занедбаного і покинутого обійстя.
Йдемо вітати із 75-річчям голову ветеранської організації Любитівської сільради Марію Грищук. Її вже вітали в церкві, друзі, рідні. А разом з нами завітав і священик місцевого храму та "Многії літа" заспівав й окропив свяченою водою хату, у якій ювілярка живе із сином Віктором та його сім'єю. Молоді господарі можуть похвалитися своїм домом, який звели разом із ненькою. Тут є все, і мати тішиться з того. Тримають діти чимале господарство, а вона їм теж допомагає.
Марія Василівна у свій час відірвалася від рідної Тернопільщини, тож вдячна Богові, що обидва її сини залишилися у Любитові, де народилися. Живуть між собою дружно, як одна сім'я, допомагають в усьому один одному.
А її, молоду дівчину, у 1962 році після студентської науки направили працювати на Волинь в облспоживспілку. Так і стала з тих пір волинянкою-любитівчанкою.
Ще коли навчалася в школі, мріяла про медицину. У рідному селі закінчила 7 класів, а ще три роки у старші класи бігала майже п'ять кілометрів у місто Бережани (відтоді любить скрізь пішки ходити). Два роки за навчання мусила платити (тоді закон такий був), а 10-й закінчувала безкоштовно, лише підручники купувала. І хоч після війни важко і бідно жилося, у школу весною та восени ходили босоніж, та батьки старалися дати дітям хоч середню освіту.
Згадує моя співрозмовниця, що після десятирічки пробувала вступити до медучилища. Але ж не прийняли, бо не мала два роки стажу. Потім працювала в молодіжній ланці на буряках, де все робилося вручну – від шарування до копання і вивезення на цукровий завод. Важко було літом, але й зимою не легше, бо поралися біля гною на фермі, вивозили його на поля. І все – вручну.
Доводилося Марії підміняти не раз обліковця, ось тоді й зрозуміла, що її стихія не медицина, а цифри, точність у розрахунках. Тому й вступила у Тернопільський торгово-кооперативний технікум на бухгалтерський відділ. Вчилася на "відмінно", як і в школі, та й цікаво було. На прощання керівник групи сказав: "Не будете самі красти та іншим не сприятимете, – в тюрму не посадять". Ці слова пам'ятала, доки й працювала більше 33 років на посаді старшого бухгалтера Ковельської райспоживспілки Любитівського споживчого товариства.
Як трудилася жінка – свідчать численні подяки, заохочення туристичною путівкою за хорошу працю на Чорне море. Не раз ділилася досвідом на обласному рівні з молодшими колегами. Старалася працювати чесно. Пощастило їй з хорошими людьми зійтися в роботі. Завжди мала від них підтримку, тому з вдячністю згадує Ростислава Федорука, Миколу Янка, Тетяну Войтович.
Таку красуню (на фото) і хорошу та працьовиту людину не міг не помітити любитівський хлопець Микола Грищук. Одружилися з ним, та, на жаль, у 44 роки Марія Василівна стала вдовою. Старший син Сергій якраз прийшов з армії, а меншому Віктору було 13. Довелося самій доводити до пуття дітей, і стали сини хорошими людьми. Обидва облюбували батькову професію водія, створили сім'ї, подарували бабусі четверо онуків і одного правнука.
Втішається жінка, що її мрію стати медиком здійснила онука, а онук навчається у Ковельському промислово-економічному коледжі на бухгалтера.
Допрацювавши до заслуженого відпочинку, Марія Грищук думала, що вже відпочиватиме. Однак люди не дали: зразу ж обрали її головою Любитівської ветеранської організації. Тож і в селах Вороні, Волі-Любитівській, Рокитниці знають її та шанують. А вона піклується і знає поіменно всіх своїх ветеранів. Не забуває привітати з ювілеями, провідати хворих, провести в останню путь, хто скінчив земне життя. Ось так у клопотах і збіглися у неї два ювілеї: 75-річчя від дня народження і 20-річчя на посаді голови ветеранської організації.
Болить у Марії Василівни душа за стареньких, які не можуть безкоштовно автобусом їздити до Ковеля, а до електрички потрібно йти чималий шмат дороги; вважає несправедливо обділеними і "дітей війни". Переживає вона і за майбутнє наших дітей та онуків через війну на Сході країни. А так би хотілося бачити молодь духовно багатою, щоб мала роботу, любила рідну мову, шанувала старших…
"Боже, збережи Україну! – мовила наостанок моя героїня. – Дай нам усім здоров'я і мирне небо над головою!".
Валентина ОСТАПЧУК.
Фото з домашнього архіву.
Залишити коментар