До Міжнародного дня сміху
Щоб не плакать – посміємось!
Геніальна поетеса, наша славна землячка Леся Українка в одній із своїх поезій написала: "Щоб не плакать, я сміялась!..".
Замислюючись над теперішнім життям українців, іноді теж виникає бажання заплакати. Надто вже багато випробувань випало на їх долю сьогодні. Війна на Сході країни, тисячі вбитих і поранених на ній, постійна загроза військового вторгнення з боку найближчого сусіда – путінської Росії, економічна, фінансова й політична кризи в державі не налаштовують на надто мажорний лад.
Якщо до всього цього додати катастрофічне зниження життєвого рівня людей, викликане інфляцією, девальвацією гривні, заморожуванням зарплат і пенсій, наступним різким підвищенням тарифів на комунальні послуги, новаціями в оподаткуванні нашого рухомого і нерухомого майна і т. п., то, справді, сміятися аж ніяк не хочеться.
Але, на моє тверде переконання, сміятися треба! І не тільки тому, що усмішка – окраса будь-якого чоловіка або жінки, запорука продовження життя. Найголовніше, мабуть, у тому, що оптимізм потрібен нам усім для того, щоб швидше здолати проблеми, які існують у суспільстві і які великою мірою спричиняють не завжди продумані дії наших "реформаторів-камікадзе", щоб все-таки домогтися реальних змін на краще, щоб, нарешті, зникли наші воріженьки (внутрішні і зовнішні), "як роса на Сонці".
Пам'ятаймо: в найважчі часи гумор і сатира були надійною зброєю українського народу. Я більш, аніж переконаний, що такою зброєю має стати сміх і сьогодні. Сміх доброзичливий і убивчий, лагідний і злий, ніжний і дошкульний.
Тому й кажу: лиш сміятись – значить жить! З огляду на це пропоную читачам газети добірку дописів наших земляків.
Одна з причин їх друку – Міжнародний день сміху, який відзначали вчора, 1 квітня.
Охрім СВИТКА.
Геніальна поетеса, наша славна землячка Леся Українка в одній із своїх поезій написала: "Щоб не плакать, я сміялась!..".
Замислюючись над теперішнім життям українців, іноді теж виникає бажання заплакати. Надто вже багато випробувань випало на їх долю сьогодні. Війна на Сході країни, тисячі вбитих і поранених на ній, постійна загроза військового вторгнення з боку найближчого сусіда – путінської Росії, економічна, фінансова й політична кризи в державі не налаштовують на надто мажорний лад.
Якщо до всього цього додати катастрофічне зниження життєвого рівня людей, викликане інфляцією, девальвацією гривні, заморожуванням зарплат і пенсій, наступним різким підвищенням тарифів на комунальні послуги, новаціями в оподаткуванні нашого рухомого і нерухомого майна і т. п., то, справді, сміятися аж ніяк не хочеться.
Але, на моє тверде переконання, сміятися треба! І не тільки тому, що усмішка – окраса будь-якого чоловіка або жінки, запорука продовження життя. Найголовніше, мабуть, у тому, що оптимізм потрібен нам усім для того, щоб швидше здолати проблеми, які існують у суспільстві і які великою мірою спричиняють не завжди продумані дії наших "реформаторів-камікадзе", щоб все-таки домогтися реальних змін на краще, щоб, нарешті, зникли наші воріженьки (внутрішні і зовнішні), "як роса на Сонці".
Пам'ятаймо: в найважчі часи гумор і сатира були надійною зброєю українського народу. Я більш, аніж переконаний, що такою зброєю має стати сміх і сьогодні. Сміх доброзичливий і убивчий, лагідний і злий, ніжний і дошкульний.
Тому й кажу: лиш сміятись – значить жить! З огляду на це пропоную читачам газети добірку дописів наших земляків.
Одна з причин їх друку – Міжнародний день сміху, який відзначали вчора, 1 квітня.
Охрім СВИТКА.
Смішні історії з реального життя
Помічниця
Від самого ранку бабуся поралася по господарству. Обідньої пори, наморившись від хатніх клопотів, нарешті лягла на ліжку відпочити. Полежала трохи та й каже онучці Тетянці:
– Так не хочеться, а мушу вставати та йти на кухню. Там же в мене тісто на вареники замішане. Боюсь, не впораюся вчасно з вечерею. Он вже скоро тато й мама з роботи повернуться, то треба, щоб було чим нагодувати їх…
– Встигнете, бабусю, – заспокоює Тетянка. — Адже тепер вам залишилося тільки половину вареників зліпити.
– Та невже? – зраділа та. – Це ти в мене така хороша, Тетянко, що, поки я лежала, вже сама половину вареників зліпила?
– Та ні, бабусю. Просто я половину сиру, приготовленого вами на вареники, вже з’їла.
А водій хто?
Водій маршрутки доїхав до кінцевої зупинки, розвернув мікроавтобус і зупинився. У салон відразу зайшла симпатична дівчина. Чи то вона йому дуже сподобалась, чи, може, з якоїсь іншої причини, водій, чоловік років сорока, після деякої паузи сказав:
– Щось дуже сумно у нас! Ну нічого! Зараз буде весело!
Він з легкістю зіскочив із водійського місця, зайшов до салону, сів поруч з дівчиною.
Пасажири поволі заповнювали маршрутку. А коли вона була вже зовсім заповнена, люди почали хвилюватись:
– Де це наш водій? – запитували одне в одного.
Неспокій наростав із кожною хвилиною. Найбільше обурювався... сам водій.
– Де він подівся? Де його носить? Що це таке? – лунало звідусіль.
І коли обурення сягло, так би мовити, апогею, водій підхопився і заявив:
– А навіщо нам той водій?! Я от сяду і повезу вас.
Після того, як він опинився за кермом, всі зрозуміли, в чому річ. Регіт був неймовірний.
Дідок і бабин візок
Жили по сусідству дід і баба. Дід мав коня, а баба – старенького воза. Одного разу дід впріг у бабиного воза коня та й обоє поїхали на ярмарок. Дід, як годиться, сидів попереду і правив конем, а баба на намощеному у возі сіні. Незабаром бабі надокучило їхати мовчки і вона вирішила розговорити діда, який за всю дорогу ні разу й не оглянувся до неї.
– Якби не бабин візок, – зрештою знайшлася баба, — то не був би на ярмарку дідок!
Але дід чи не почув, що вона сказала, чи, може, вдав, що не почув, і продовжував мовчати.
Баба мовила голосніше:
– Якби не бабин візок, то не був би сьогодні на ярмарку дідок!
Але дід і після цього ніби проковтнув язика.
Баба відкрила рота, щоб ще голосніше нагадати дідові про свій візок, але тут трапилось непередбачуване: дідок хутенько випряг коня, сів на нього верхи і подався на базар, а баба зосталася посеред дороги на возі з відкритим ротом...
Щоб знала, як дратувати діда.
Однокласник
Є в українців приказка
народна,
Що в кожній сім'ї чоловік –
це голова,
А жінка? Вона виконує роль
шиї:
Куди поверне, то в чоловіка
виходу нема.
В одному із наших містечок
Збудували будинок для
молодих сімей.
На відкриття прийшло
поважне панство,
Прийшов і мер з дружиною
й п’ятіркою дітей.
Сім'я у мера зовсім не стара,
Тому й попала під програму
"Молода сім'я".
І вийшла під кредит
прекрасная квартира –
Дуже з того тішилась молода
дружина.
Коли урочиста частина
закінчилась,
Й почався в молодих сімей
фуршет,
Дружина мера однокласника
зустріла:
Він в цьому домі укладав
паркет.
Про шкільні роки вони
згадали,
Як часто він підносив їй
портфель.
На вечори шкільні разом
ходили,
Вона була для нього,
як модель.
А після школи розійшлись у
них дороги –
У кожного було своє життя.
Ось так згадали про своє
минуле,
Що аж посилилось у них
серцебиття.
Гулянка швидко закінчилась,
Життя ввійшло в своє русло.
Дружина чоловіку
похвалилась,
Як славно в юності було.
А чоловік про себе щось
подумав,
Сказав, що дуже їй в житті вже
повезло:
Простий паркетник був
би чоловіком,
А бути мером – це не кожному
дано.
Дружина хвильку помовчала,
А потім, усміхнувшись,
так сказала:
"Якби однокласник за
дружину мене взяв,
То не сумнівайся: посаду мера
він теж би мав".
Кость ВОЛИНСЬКИЙ.
Залишити коментар