Чому плачуть солдати?Наближається ювілейна дата – 70-річчя Перемоги над нацизмом. Роки спливають, світ видозмінюється, і багато людей по-різному дивляться на цю дату. Дехто навіть категорично заявляє, що не визнає такого свята, бо, мовляв, тоді одна окупація України змінилася іншою – радянською.
Але, на мою думку, це неправильно. Щорік ветеранів-фронтовиків стає все менше і менше. То як же їх не пошанувати? Вони ж завоювали нам на десятки літ мирне небо! Майже у кожній сім'ї війна залишила трагічний слід. Я у травневі дні завжди плачу, бо загинули мої найдорожчі люди: батько і дядько.
Звичайно, помпезності, як раніше, не потрібно, але зібрати фронтовиків разом треба: нехай поспілкуються, згадають буремні 1941–1945 роки, побачаться, може, навіть востаннє, як наш Почесний громадянин Голоб Андрій Щибря. Торік він посидів серед побратимів за святковим столом, а в цьому році вже не буде – пішов у Вічність Солдат. А пам'ять залишилася: учасник бойових дій, голова передового колгоспу, нагороджений багатьма орденами, хороша людина…
А як не пошанувати такого, як Порфирій Новосад з Вівчицька, який на війні втратив шість побратимів, потім до 1950 р. служив в армії за себе і "того хлопця", а після служби працював за себе і за тих, хто не повернувся? Про його бойові і трудові подвиги свідчать ордени та медалі. Ні на мить ветеран не забуває своїх бойових товаришів, бо, може, вони своїм безсмертям заповіли йому продовжити їх справу.
Ще хочу сказати про Миколу Степанюка з Брухович (на знімку). Він – представник останнього воєнного призову. І 17-ти не було, як його призвали до війська у 1944 році. Більшість юнаків наполегливо рвалися на фронт в діючі частини і на бойові кораблі. І багатьом-таки довелося воювати на фронтах, де виявили мужність, стійкість. Не всі дожили до закінчення війни.
Інші були відправлені в запасні полки та навчальні загони, де освоювали військові спеціальності, готуючись на фронт. На молодих воїнів останнього призову випало чимало випробувань. Микола Іванович розповідає, від хвилювання зупиняючись, бо тяжко згадувати ті жахливі умови, в яких жив.
Потрапив він у Саратов. Мешкали в бараках-землянках при 20–50-градусному морозі. Земля мерзла, а їх заставляли довбати її. Снігу було по коліна. А їжа замерзала, доки з їдальні доставляли.
Через якийсь час вишикували їх, дали обмундирування. Зраділи хлопці, бо думали, що на фронт відправлять. Переодягалися просто на снігу. А наступного дня знову вишикували. Навпроти вже стояла шеренга татар, місцевих жителів. Дали команду, щоб обмінялися одягом, бо татари йдуть на фронт, а їх залишають на місці. Згодом стало відомо, що татари всі загинули…
Мабуть, і решту чекала б така ж доля, але поки їх доправили до Прусії, то вже прийшла Перемога. Строкова служба для них була продовжена до 7-9 років. Та головне, що вирвалися з того Саратова.
Микола Іванович служив 7 років. Потім, здобувши відповідну освіту, працював податковим інспектором, головою сільради в Углах. 26 років – бригадиром у колгоспі "Дружба" разом з колегою і другом Андрієм Щибрею.
Хоч і на милицях, але щороку ветеран приїжджає на День Перемоги в Голоби. "Підводять ноги", – скаржиться він. А чом же вони не болітимуть, коли їм довелося стільки сходити воєнними дорогами і в мирні дні – колгоспними стежками? Тож заслужено нагороджений Микола Степанюк найвищими державними нагородами.
Живе ветеран у хаті, побудованій з дружиною, яка, на жаль, вже відійшла у Вічність. Дві доньки тішать батька: Олена в Криму із сім'єю (спілкуються поки телефоном), а Таня живе з батьком, хазяйнують помаленьку, донедавна і пасіку мали.
Найбільша радість для дідуся – онуки та правнуки, які не забувають його. А ще багато читає. Всім забезпечений ветеран, лише здоров'я підводить. І найбільше тривожать події на Сході України.
Тож доземний уклін всім ветеранам за мужність, героїзм і відвагу! Естафету відданості рідній землі вони передали нинішньому поколінню, яке веде боротьбу з ворогом на Донбасі. Спасибі всім нашим захисникам!
Валентина ОСТАПЧУК, ветеран педагогічної праці.
смт Голоби.
Фото з домашнього архіву.
Залишити коментар