Афішна тумбаЦя невигадана історія з життя колишньої вчительки Уховецької середньої школи Надії Іванівни Ткаченко. Для багатьох вона була яскравим прикладом сумлінного ставлення до своєї роботи, взірцем принциповості й вимогливості до себе й до інших. Але водночас відзначалася тактовністю й незвичайною толерантністю. Її очі вміли сміятися. У кожному з нас учителька бачила й шанувала особистість…
Ще було літо. Але тихенько підкрадалася осінь, зачепивши найперше своїм крилом ліс. Крізь вікно вагона Надія бачила, як серед зеленого розмаїття мерехтять перші яскраво-червоні листочки. Краєвиди змінювалися щохвилини. Волинь. Спокійний, тихий край. Вона обрала цей куточок для свого дорослого життя. Закінчивши Київський педінститут, дівчина довго не роздумувала, куди взяти скерування. Родини не було. А подруга так гарно розповідала про Полісся, що Надійка вирішила спробувати своє щастя у краю, який так любила Леся Українка.
Потяг зупинився на одній із станцій. Перон. Погляд дівчини чомусь затримався на афішній тумбі, навколо якої бігало двійко дітей. Перед очима промайнув чи то спогад, чи то тривожний сон. Вона, маленька дівчинка, босоніж переступає залізничні рейки слідом за жінкою в рясній спідниці та в білій хустині, з порожньою корзиною.
Надійку тримає за руку братик, їм обіцяють, що скоро дійдуть до станції, а там дадуть по шматочку хліба. Ця солодка мрія про хліб стримувала почуття голоду. Сьогодні їй пощастило, бо в маленьку долоньку хтось сипнув насіння з огірків, яке трохи втамувало голод. Жінка підвела дітей до афішної тумби і наказала: "Чекайте мене тут і нікуди не йдіть".
Двоє слухняних діточок чекали довго, їсти дуже хотілося, марився той довгоочікуваний шматочок хліба, але жінка так і не повернулася. Надійка плакала, братик умовляв її, обіцяючи, що скоро тітка повернеться. Поїзди один за одним гуркотіли, а діти самотньо залишалися на пероні біля афішної тумби. Було холодно й страшно. Маленьке тільце дівчинки почало трястися в лихоманці, вона вже не відчувала ні голоду, ні холоду. Чула, мов крізь сон, як підійшов міліціонер і розпачливо сказав: "Знову залишили дітей"…
…Потяг рушив. Надія не хотіла згадувати своє раннє дитинство, сповнене страждань і горя. Але ця афішна тумба на пероні розтривожила її, і спогади, наче морські хвилі, линули в її душу…
Ось площа. Маленькі діти йдуть парами, а її брат залишається зі старшими біля білого будинку. Він кричить: "Не забудь, тебе звати Надя, чуєш, Надя…". Можливо, він сказав і прізвище, але його маленька дівчинка не зберегла у своїй пам'яті. Прізвище Ткаченко їй згодом дала вихователька.
Київ. Дитбудинок № 2. Дім із колонами. Веранда. Поряд – Дніпро. І з цієї миті спогади про дитинство вимальовують світлі, радісні картини. Їй здавалося, що саме щастя замешкало з дітьми в цьому будиночку, де жили ті, у кого батьки померли з голоду, або мерзли в холодному Сибіру, чи були розстріляні, а може, й самі напівживі покидали своїх малят на перонах. Це щастя не було таким, яке знає більшість дітей. Це щастя було дуже маленьке, скромне, тихе. Але воно робило споруду дитбудинку багатшою за будь-який золотий палац. Скромні платтячка мали вигляд найдорожчих убрань, а шматок звичайної булки здавався смачнішим від найсолодшого пирога…
Життя в дошкільній групі закінчувалося. Тут малюки не відчували байдужості. Няні, які бажали їм доброї ночі, накриваючи ковдрами, господині-кастелянші, які вишивали їхні прізвища на однаковій білизні, горище, завішене випраним дитячим одягом, садочок, пісочниця, гойдалки, походи в ляльковий театр…
Пригадується Надійці і Єфросинія Лук'янівна, яка також мешкала в цьому дитбудинку і була спільною мамою для всіх. Вона завжди перевіряла, у якому вигляді йдуть діти до школи, чи всі ґудзики застебнуті, чи шнурки зав'язані. 150 дітей були одягнені, нагодовані, але не знали, що таке ласка найріднішої людини – мами, її теплі, ніжні руки, пестливі слова…. Деяким щастило. Їх знаходили матері. Оленка Коцюба була бойовою дівчинкою, скакала з хлопцями на палиці, мов на коні, малювала собі вуса й не могла спокійно всидіти бодай хвилинку. Одного разу на неї звернула увагу жінка, що жила на першому поверсі дитбудинку: "Ну так схожа на мою колегу, яка в голодні роки підкинула доньку"… Через декілька днів зайшла у двір жінка, яка очима шукала когось серед дітей... І раптом крик: "Донечко моя!". Метнулася до Оленки, але та поскакала на своєму "коні", кинувши байдуже: "У мене немає мами"... Виявилося, що справжнє ім'я Оленки Коцюби було Віра Науменко. Так Оленка-Віра зустріла свою рідну матір.
Пройшли роки. І одного разу Надійка в інститутському гуртожитку побачила свою подругу Оленку-Віру, яка працювала листоношею й розносила студентам пошту. Радості не було меж…
Ще пригадалося, як надокучало жити за режимними правилами. Катя Груша, яку після смерті матері тітка віддала в дитбудинок, так захоплено розповідала про вільне життя в місті, що троє дівчаток і серед них “зразкова” Надя вирішили подорожувати. Зекономили 68 копійок – купили булку і втекли непомітно з дитбудинку на Подол. В однакових сарафанчиках, босоногі, але з булкою, щасливі дівчатка довго їхали трамваєм, автобусом і опинилися в Пущі Водиці. Почало смеркати. Діти зрозуміли, що вороття в рідний дім загрожує неприємностями, а тому назбирали гілок і почали будувати собі "хатку" на ніч. Аж ось глянь – іде вихователька Лідія Спиридонівна. Хоч і злякалися неминучого покарання, але й зраділи, що їхня витівка так щасливо закінчилася. Ця мандрівка позбавила дівчаток прогулянок на кілька днів…
Надія всміхнулася, згадуючи цю дитячу пригоду. Глянула у вікно – станція "Здолбунів". До Стеблів ще далеко, подумала, подрімаю… Знову полинула в спогади. 1941 рік. Грудень. Евакуація з Києва. Діти між бідонами з борошном, цукром, топленим маслом, мішками з хлібом, сіллю. Теплохід. Ось Ростов-на-Дону. Життя в школі. І знову в дорогу. Їхали в товарному вагоні. Дітей – як сірників у коробці. Кожен думав, де знайти куточок, щоб зручніше сидіти, а ще краще лежати, бо для ходіння місця не було. Коли потяг зупинявся, діти вибігали, щоб вдихнути свіжого повітря, зірвати щось у полі, наповнити бідони водою. Протяжний гудок, усі бігли до вагонів, проте дехто так і не добігав. І ніхто їх не чекав більше. Але найстрашнішими були бомби, які скидали німецькі льотчики. Машиніст намагався від них утекти, тому потяг стрімко мчав, інколи різко гальмував, і діти плакали від болю й страху.
Здавалося, що цій поїздці не буде кінця. Але ось і Киргизія, тут вони мають оселитися. Старша група вирушила в пекарню за хлібом. Надійка ступила кілька кроків, щоб взяти в руки хліб, вдихнула духмяний запах – і впала на руки старого киргиза, який жалісно прошепотів: "Кизимка, не падай". На чужій землі серед мирного життя діти потроху скидали з себе напругу тяжких днів, проведених у тому виснажливому, але рятівному потязі…
…Надія стрепенулася від довгого гудка паровоза. Потяг стишував ходу, наближався до станції. Дівчина глянула у вікно: "Стеблі". Підхопивши валізку, попрямувала до виходу. До Уховецька залишалося майже чотири кілометри. Отож ще буде час на роздуми про нове життя. Чи виявиться воно кращим, ніж дитинство і юність?
Лариса Корнійчук, випускниця Уховецької школи (на знімку).
Залишити коментар