Розповіді про Героїв АТО
Андрій Слюсарчук з Вівчицька до війська пішов ще у квітні минулого року. Чоловік отримав повістку відразу після оголошення першої хвилі мобілізації. "Про те, чи йти служити, чи не йти, – каже , – навіть не думав". Переконаний: захищати Україну – обов'язок кожного"..
Вдома на Андрія Слюсарчука залишилися чекати двоє діток – трирічний Микола та 10-річний Сашко, а ще – любляча дружина Людмила і мама. Вони теж не відмовляли чоловіка від служби, хоч розуміли, що Андрій міг більше не повернутися до рідної домівки.
Колись, повернувшись зі строкової служби, Андрій дав собі слово, що ніколи більше не візьме до рук зброї. Але тоді він ще й подумати не міг, що на нього чекає…
Відразу після навчання у Володимирі-Волинському бійців колишньої 51-ї окремої механізованої бригади відправили на Рівненський полігон, звідти у Дачне – і на Схід. Андрій разом з бойовими товаришами ніс службу на 10-му блокпосту неподалік Волновахи. Тепер щоразу, коли він пригадує це місто, йому стає моторошно… Саме там вони зрозуміли, що таке війна.
22 травня приблизно о 4.30 год. ранку на сусідній 9-й блокпост напали проросійські сепаратисти. Очевидці розповідали, що бойовики приїхали на "джипах" та інкасаторських машинах. Сепаратисти вели масований вогонь зі стрілецької зброї, протитанкових гранатометів, кулеметів, мінометів, ПЗРК та кидали ручні гранати по табору сил АТО. 
У тому підступному бою загинуло 19 волинських бійців, серед них –близький товариш Андрія, командир батальйону та його земляк Леонід Полінкевич. Солдат пригадує той день, як страшний сон: з 9-го блокпосту повідомили, що їх обстрілюють. Бійці, не роздумуючи, сіли у машини та поїхали на підмогу. Однак було уже пізно.
"Найважче було збирати тіла, морально – це дуже важко, деякі хлопці не витримували. Я тоді телефонував додому і прощався, бо думав, що не повернуся", – розповідає Андрій Слюсарчук.
Після цього воювати довелося не раз. Боєць розповідає, що бували моменти, коли подумки прощався з життям. Але завжди просив: "Боже, допоможи!". І виходив живим. При собі завжди мав ікону та хрестика. "А ще, – каже він, – на війні не зустрів жодного атеїста. Усі вірять в Бога, моляться. Часто буває, що надія є тільки на Бога і на диво".
За весь час перебування у зоні АТО сержант Слюсарчук службу ніс на 12-ти блокпостах. Одного разу снайпер поцілив йому в ногу. Каже, що навіть не відразу це зрозумів. Куля зачепила м'яку тканину, і кров на нозі помітив уже потім. Сам дав собі раду. Тричі його контузило, – востаннє у Мар'їнці. Звідти бійця відправили в госпіталь до Києва.
Щоправда, Андрій Слюсарчук зізнається, що довго лежати там не зміг: "Я витримав лише 12 днів. Перші чотири дні, які я пробув у госпіталі, ніяк не міг звикнути до думки, що ніхто не стріляє, тому постійно оглядався, ніби чекав небезпеки".
Лікування було тривалим, проте полегшення чоловік не відчуває. Каже, постійно болить голова та має проблеми з хребтом. А ще боїться закрити очі, бо бачить перед собою хлопців, вибухи, жінок та дітей, які плачуть. Це все впливає на психологічний стан.
Про події на Сході Андрій Слюсарчук говорить з болем: "Найстрашніше на війні – зрада командирів. А от рядові солдати – патріоти. Ми не думали за виживання, ми йшли захищати Україну. В нас не було такого, щоб хтось не виконав наказ. Ми завжди прикривали один одного… Мене зараз тягне назад до хлопців. Але служити я вже не зможу, бо комісований, хіба що піду колись добровольцем. Взагалі, війна мене змінила. Я по-іншому ставлюся до життя. Ще сильніше полюбив те, що в мене є!".
Зараз Андрій намагається знову повернутися до мирного життя. Каже, що майже не дивиться новин, бо дуже хвилюється. Однак переконаний, що коли в країні війна, не можна стояти осторонь. Якщо сепаратистам віддати Схід, то вони підуть далі. Агресор не зупиниться. Але треба воювати – іншого виходу немає.
Ольга БОРИСОВА.
НА ЗНІМКАХ: Андрій СЛЮСАРЧУК з бойовими побратимами в зоні АТО.
Фото з архіву автора.
Залишити коментар