Раді вітати Вас!
  • Головна
  • Контакти
  • Реклама
Весь архів випусків
  • Головна
  • Категорії
    • Повідомлення в номер
    • Місцева влада
    • Репортаж
    • Політика
    • Погода
    • Редакційна пошта
    • Духовність
    • Закон і ми
    • Благодійність
    • Пам’ять
    • Спорт, природа і здоров’я
    • Всяка всячина
    • Реклама і оголошення
    • З неопублікованого
  • Галерея
  • Про нас
  • Відгуки читачів
  • Передплата
  • Контакти
  • Четвер, 3 липня 2025 року № 28 (12984)

Повідомлення в номер / Щастя бабусі Ніни

07.05.2015

щастяЩастя бабусі Ніни

За статусом бабуся Ніна – учасник війни. І звання це не просто за віком, як в декого, бо вона справді допомагала армії. Поруч був госпіталь, туди ходили щодня. Аби стати в пригоді –  бинти попрати, прибрати, нагодувати тих, хто не міг через важке поранення ходити, картоплю на кухні почистити, посуд помити. Дівчатка-підлітки уже могли чимось зарадити.
86 років скоро буде жінці,  а все пам'ятає, ніби вчора це було, бо таке не забувається. Воно і в спогадах, і в снах, і в історії нашої країни. Юність, обпалена війною, залишила слід на все життя. Після Перемоги нелегко було спинатися на ноги, бо все в руїнах залишилося. 
В колгоспі працювали важко, бо все вручну – і на полі, і на городі. А заробітки мізерні – всього 20 коп. за день. Тож вирішила шукати рятунку, завербувавшись у Запоріжжя на відбудову міста. А хіба там легше? Платили, звичайно, більше, але працювалось так, що якби не нічний відпочинок, то б і сили не було другого дня встати, бо нарівні з чоловіками старались.
Там і зустріла у 25 років  і свого судженого. Не спішила рано заміж, бо треба було меншим братам і сестрам допомагати на ноги стати. До війни встигла лише 5 класів пройти, а потім яка вже наука? Війна забрала шкільні роки. Після неї  робота стала основою життя.
Заробивши трохи грошей, молодята повернулися на Волинь, на малу батьківщину чоловіка, в Любомльський район. У нього теж була багатодітна сім'я, то надії на допомогу нізвідки чекати. Працювали до сьомого поту: він у лісгоспі, вона – у колгоспі на різних роботах. То в польовій, то в городній бригадах, і на фермі свинаркою. Все ж вручну. Відра, повні їжі для свиней, треба було носити по всьому свинарнику. Це вже згодом механізували і вагонкою возили з кінця в кінець.
А  вдома теж не переробити, бо ж тримали господарство, все треба було доглянути. Почали й дітки одне за одним народжуватись: 5 синів і доньку виростили. "Мати-героїня" – сяє орден на грудях у жінки. Діти дружні, одне одному допомагають. 
Батько був строгий, підтримував дисципліну змаленства. Як котресь щось накапостить, карав усіх разом, щоб інші робили висновок. А пішли в школу, перевіряв щовечора у кожного уроки. З вчителями постійно підтримував зв'язок, не пропускав жодних батьківських зборів, бо це ж батьківські, казав, а не материнські.
Не вдалось через невеликі статки дати дітям вищу освіту, але середню спеціальну всі здобули. Хлопці переважно технікою захоплювались, то й стали шоферами, механізаторами. Найстарший син має свої трактор і комбайн. Йому не треба майстра-механіка, сам у всьому розбирається. Донька – працівник культури.
Має бабуся Ніна вже 22 онуків і 15  правнуків.  Всі живуть недалеко: в сусідньому селі, в своєму, в Любомлі, Нововолинську, найдалі – в Кузнецовську. За кожного серденько болить, а найбільше – за 1,5-річним правнучком, бо через хворобу йому довелося в реанімації лікуватись.
Були в житті жінки  трагічні сторінки, бо й чоловіка поховала, й зятя. Чоловік рано пішов із життя, адже довелося, як бійцю останнього призову, замість війни, зазнати голод і холод в Саратові на будівництві газопроводу, а потім служити ще 7 років в армії. В лісгоспі на лісоповалі теж нелегко працювалось. А зять на заробітках в Москві загинув.
Слава Богу, радості більше в житті зазнала. Всі люблять неньку, бабусю, прабабусю. Любов ця взаємна. Бо не лінувалась і не лінується жінка. Скільки вона роботи переробила, стараючись для них. 3 корови мали з чоловіком, і коней, й іншу живність. А зимою пряла, ткала, вишивала, в'язала. Тож у хаті, як у музеї: картини, вишивки, рушники, серветки, хідники, килими, покривала. Світлиця так і сяє різнобарв'ям.
То зараз куплене прикрашає домівки, а тоді все робилось своїми руками, бо ніде було купити та й за що?
Пройшли літа, та ще не всі. Шанують і жаліють жінку. І держава, і рідні. Має забезпечену старість (добру пенсію), відпочинок. Була і в санаторії кілька раз, і в госпіталі майже щороку оздоровлюється.
А на день народження обов'язково всі з'їжджаються, особливо на ювілеї. Тоді  в хаті і гамірно, і весело, бо майже 50 гостей тільки своїх, найрідніших. Хоч сили й здоров'я в жінки вже не ті, та є для кого жити. Тож вболіває щодня, переглядаючи новини, за долю України, читає найдорожчу книгу Біблію і молиться, щоб закінчилась війна та запанував мир. 
Хай збудуться Ваші прагнення й бажання, Жінко-Матір!
Валентина ОСТАПЧУК.

За статусом бабуся Ніна – учасник війни. І звання це не просто за віком, як в декого, бо вона справді допомагала армії. Поруч був госпіталь, туди ходили щодня. Аби стати в пригоді –  бинти попрати, прибрати, нагодувати тих, хто не міг через важке поранення ходити, картоплю на кухні почистити, посуд помити. Дівчатка-підлітки уже могли чимось зарадити.

86 років скоро буде жінці,  а все пам'ятає, ніби вчора це було, бо таке не забувається. Воно і в спогадах, і в снах, і в історії нашої країни. Юність, обпалена війною, залишила слід на все життя. Після Перемоги нелегко було спинатися на ноги, бо все в руїнах залишилося. 

В колгоспі працювали важко, бо все вручну – і на полі, і на городі. А заробітки мізерні – всього 20 коп. за день. Тож вирішила шукати рятунку, завербувавшись у Запоріжжя на відбудову міста. А хіба там легше? Платили, звичайно, більше, але працювалось так, що якби не нічний відпочинок, то б і сили не було другого дня встати, бо нарівні з чоловіками старались.

Там і зустріла у 25 років  і свого судженого. Не спішила рано заміж, бо треба було меншим братам і сестрам допомагати на ноги стати. До війни встигла лише 5 класів пройти, а потім яка вже наука? Війна забрала шкільні роки. Після неї  робота стала основою життя.

Заробивши трохи грошей, молодята повернулися на Волинь, на малу батьківщину чоловіка, в Любомльський район. У нього теж була багатодітна сім'я, то надії на допомогу нізвідки чекати. Працювали до сьомого поту: він у лісгоспі, вона – у колгоспі на різних роботах. То в польовій, то в городній бригадах, і на фермі свинаркою. Все ж вручну. Відра, повні їжі для свиней, треба було носити по всьому свинарнику. Це вже згодом механізували і вагонкою возили з кінця в кінець.

А  вдома теж не переробити, бо ж тримали господарство, все треба було доглянути. Почали й дітки одне за одним народжуватись: 5 синів і доньку виростили. "Мати-героїня" – сяє орден на грудях у жінки. Діти дружні, одне одному допомагають. 

Батько був строгий, підтримував дисципліну змаленства. Як котресь щось накапостить, карав усіх разом, щоб інші робили висновок. А пішли в школу, перевіряв щовечора у кожного уроки. З вчителями постійно підтримував зв'язок, не пропускав жодних батьківських зборів, бо це ж батьківські, казав, а не материнські.

Не вдалось через невеликі статки дати дітям вищу освіту, але середню спеціальну всі здобули. Хлопці переважно технікою захоплювались, то й стали шоферами, механізаторами. Найстарший син має свої трактор і комбайн. Йому не треба майстра-механіка, сам у всьому розбирається. Донька – працівник культури.

Має бабуся Ніна вже 22 онуків і 15  правнуків.  Всі живуть недалеко: в сусідньому селі, в своєму, в Любомлі, Нововолинську, найдалі – в Кузнецовську. За кожного серденько болить, а найбільше – за 1,5-річним правнучком, бо через хворобу йому довелося в реанімації лікуватись.

Були в житті жінки  трагічні сторінки, бо й чоловіка поховала, й зятя. Чоловік рано пішов із життя, адже довелося, як бійцю останнього призову, замість війни, зазнати голод і холод в Саратові на будівництві газопроводу, а потім служити ще 7 років в армії. В лісгоспі на лісоповалі теж нелегко працювалось. А зять на заробітках в Москві загинув.

Слава Богу, радості більше в житті зазнала. Всі люблять неньку, бабусю, прабабусю. Любов ця взаємна. Бо не лінувалась і не лінується жінка. Скільки вона роботи переробила, стараючись для них. 3 корови мали з чоловіком, і коней, й іншу живність. А зимою пряла, ткала, вишивала, в'язала. Тож у хаті, як у музеї: картини, вишивки, рушники, серветки, хідники, килими, покривала. Світлиця так і сяє різнобарв'ям.

То зараз куплене прикрашає домівки, а тоді все робилось своїми руками, бо ніде було купити та й за що?

Пройшли літа, та ще не всі. Шанують і жаліють жінку. І держава, і рідні. Має забезпечену старість (добру пенсію), відпочинок. Була і в санаторії кілька раз, і в госпіталі майже щороку оздоровлюється.

А на день народження обов'язково всі з'їжджаються, особливо на ювілеї. Тоді  в хаті і гамірно, і весело, бо майже 50 гостей тільки своїх, найрідніших. Хоч сили й здоров'я в жінки вже не ті, та є для кого жити. Тож вболіває щодня, переглядаючи новини, за долю України, читає найдорожчу книгу Біблію і молиться, щоб закінчилась війна та запанував мир. 

Хай збудуться Ваші прагнення й бажання, Жінко-Матір!

Валентина ОСТАПЧУК.

Залишити коментар

Ваш коментар з’явиться після перевірки модератором

ВІСТІ КОВЕЛЬЩИНИ

  • Редактор
    Вельма Микола Григорович
  • Перший заступник редактора
    Ляшук Світлана Олександрівна
  • Головний бухгалтер
    Шостацька Ірина Іванівна

Громадсько-політична газета "Вісті Ковельщини" 2012-2025