НезабутнєМісто старовинне, парки на окраїнах,
Юності студентської притулок.
Вулиці урозтіч, сходжені трамваями,
Та ось цей замислений провулок…
Заліки, конспекти, зроду незавершені,
Потайки нічліг у гуртожитку.
Завтра в деканаті дізнаємсь не вперше ми,
Що пора б свої збирать пожитки.
Брались за науку із новими силами,
У студентських здружені загонах.
Південь пригощав нас кавунами спілими,
Пісня проводжала у вагонах.
На факультет журналістики Львівського держуніверситету я, правду кажучи, вступив за порадою однієї сільської вчительки, яка непогано розбиралась у нахилах своїх учнів.
Вчилися ми в одній з аудиторій центрального вузівського корпусу. На першому курсі було нас два з половиною десятки студентів – вихідці з різних західноукраїнських областей. Після навчальних лекцій, або як їх називали студентських пар, доводилось подовгу просиджувати в бібліотеках, де була різна допоміжна література. Адже потім були всілякі семінари, заліки та екзамени в кінці семестрів. Той, хто їх не складав хоча б із однієї дисципліни, позбавлявся стипендії.
У перший рік після вступу до вузу пощастило проживати в студентському гуртожитку, а надалі довелось винаймати приватне помешкання.
Пам'ятаю: у тій кімнаті гуртожитку, де поселився, мешкав і старшокурсник з Волині Полікарп Шафета, згодом відомий журналіст та редактор волинської обласної газети. Він був дружелюбний, справляв приємне враження, любив при нагоді з когось пожартувати. Та й вчився, розповідали, непогано.
Можна сказати, чи не першим нашим виходом в "люди" була участь у студентських загонах на збиранні врожаю. Пам'ятаю, як цілим потягом відправились восени на Кіровоградщину. Там тієї пори обмолочували врожай пшениці, а ми, студенти, днями порались на зернових токах. Було цікаво знайомитись із привітними тутешніми трударями.
Вдруге таким же потягом відправлялись на цілинні землі Казахстану. Там дехто із наших хлопців навіть потрапив до комбайнових екіпажів, а решта гарячої днини потіли на хлібних токах. За цю свою роботу нам тамтешні господарі постарались якось віддячити. Мені, наприклад, виписали сім центнерів пшениці, яку батьки одержали в місцевому "Заготзерні".
Самі студентські загони не тільки скрашували навчальні будні, але й здружували молодь, яка щойно вступала у самостійне життя.
Під час навчання я трохи співпрацював із університетською багатотиражкою. А якось мимоволі написав невелику замітку до львівської "молодіжки". Зачепило те, що тут недобрим словом згадали одну мою колишню однокласницю із середньої школи, яка вчилася в іншому львівському вузі. Знаючи цю дівчину, став на її захист. І яке ж було здивування, коли через якийсь час в газеті почали з'являтись цілі добірки та навіть сторінки, де різні автори звинувачували мене, як захисника тієї дівчини, у якійсь неправдоподібності. Тобто в газеті це використали, як надуманий привід для дискусії. Довелось змовчати, доки все не стихло.
Але виникали і куди серйозніші справи. Пішли чутки, що наш журналістський факультет у Львові мають закрити і перевести його до Київського університету. Говорили, що навіть тамтешній декан приїздив сюди чи то когось вмовляти, чи розвідати обстановку. Кілька наших студентів, серед яких був і я, пішли до завідуючого кафедрою Й. Т. Цьоха. Він підтвердив ймовірність такого повороту справи. Аби якось завадити цьому, ми, присутні студенти, написали листа до одного високого республіканського кабінету з проханням не закривати журналістський факультет у Львівському університеті, оскільки це є необдуманим кроком і зашкодить місцевим вступникам. Не знаю, якою була реакція, але через певний час розмови на цю тему припинились. А рідний факультет залишився у Львові і понині.
Навчання у вузі підкріплювалось так званою виробничою практикою, яку доводилось проходити не лише у львівських "районках". Декілька разів я із неабияким задоволенням практикувався в редакції обласної газети "Радянська Волинь", яку тоді очолював Яків Чернявський. Тут працювали відомі того часу журналісти. Серед них був і Петро Марценюк – літпрацівник сільськогосподарського відділу, матеріали якого завжди радували новизною, свіжістю думки і колоритом слова.
З ним ми нерідко трудились за одним столом після своїх відряджень у різні райони. Співробітником газети був і волинський письменник Петро Мах, теж небайдужа людина, а згодом сюди прийшов Полікарп Шафета.
Хочу додати, що після закінчення університету я залишився працювати в місцевих виданнях на Волині теж завдяки підтримці журналістів обласної газети. Саме вони порадили мені не їхати поспіхом за направленням в іншу область, а осісти в рідному краї. У супроводі того ж Петра Марценюка вперше добрався і тут же був прийнятий на роботу в редакцію горохівської райгазети. А згодом було і нове призначення.
Ігор ПАВЛЮК.
Залишити коментар