Чи наші можновладці думають будувати справжню Українську державу?Написанню цієї статті передувало багато обставин. Найбільш серйозною із них було повідомлення в пресі про те, що Митрополит УПЦ (МП) Онуфрій (Березовський) зобов'язав священнослужителів під час Богослужінь поминати "отца и великого господина" Патріарха РПЦ Кирила.
Нагадаю, що УПЦ – це та церква, яка тривалий час переконувала населення України, що вона – єдина канонічна Українська Церква. Багато років їй навіть вдавалось переконувати людей в цьому, свідомо недодаючи до абревіатури "УПЦ" невеличку позначку "МП", тобто "Московський Патріархат".
Церковні ієрархи добре розуміли, що цей невеличкий додаток "МП" міг докорінно змінити ставлення багатьох їхніх парафіян до цієї Церкви. І ось 12 грудня 2014 року Митрополит Онуфрій наказав всім священнослужителям згадувати Патріарха РПЦ. Це означає, що наші люди повинні молитися за Патріарха і тих, хто приїжджає вбивати наших братів, тих, хто дозволяє освячувати зброю, котрою нищать наших патріотів, як "великого господина и отца". Вдумаймося тільки в цей факт. Видно, недаремно парафіяни села, в якому народився теперішній Митрополит Онуфрій, перейшли до Київського Патріарху.
В будівництві будь-якої держави саме Церква має одне з найголовніших значень, хоч формально у нас вона відокремлена від держави. Ми знаємо, кому служила всі ці роки так звана УПЦ. При цьому майже всі "гаранти" нашої Конституції з усією державотворчою свитою підтримували саме цю Церкву, сприяли її розбудові.
Ще в 2002 році, коли більше трьохсот парафіян Ковеля з Української Православної Церкви Київського Патріархату зверталися до тодішнього Президента України, Голови Верховної Ради, Прем'єр-Міністра з проханням віддати колишні церковні споруди Церкві Київського Патріархату, цього зроблено не було.
Натомість тодішній голова Державного комітету України у справах релігії. В. Бондаренко повідомив, що "органи виконавчої влади не можуть вирішувати це питання", хоч "сприяти місцеві органи влади в будівництві Церков УПЦ МП можуть". Так, будувати храми Київського Патріархату теж дозволяли. Хоч і непросто, але вдавалось переконувати органи місцевого самоврядування у необхідності виділення для цього відповідних ділянок. Але те, що ті ж органи місцевого самоврядування не допомагали у зведенні таких церков, мені достеменно відомо.
Тому (за даними того ж таки В. Бондаренка) вже на 2002 рік в Україні було збудовано 1213 і будувалося ще 930 храмів УПЦ МП. Церков Київського Патріархату було збудовано на той час лише 319 і будувалося ще 57. Та це й не дивно, адже на будівництво їх місцева влада не виділяла жодних коштів. Храми будували за рахунок пожертвувань парафіян, а декотрим допомагали спонсори.
А як могло бути інакше, коли майже всі "гаранти" та їхні прибічники ходили (принаймні нам показували по телебаченню, що вони туди ходять) до церков УПЦ? Вони й сприяли їх розбудові. А ті так догоджали своїм покровителям, що настоятель Києво-Печерської Лаври о. Павло навіть прирівняв Януковича до… Ісуса Христа! Правда, були і є служителі УПЦ, які дали належну оцінку цьому факту.
Однак правдою є те, що церкви так званої УПЦ ростуть і в нашому місті, як гриби в теплу осінню пору після дощу. А те що, священики цих парафій слухняно виконують настанови, які їм дають "згори" і які спрямовані нерідко проти наших же громадян, урядовцям байдуже. От і виявилося, що на 24-му році Незалежності у нас не було фактично ні держави, ні нашої мови, ні нашої армії. А все через те, що не було належного духовного й патріотичного виховання.
Кожна країна має свою Церкву, а декому з українців "вклали" в голову те, що мусимо мати тільки "московську" церкву, бо наша "неканонічна". Мені здається, що це робиться спеціально. Адже в Євангелії написано, що Господь сказав: "Де зібралось двоє-троє заради мене, там я серед них".
Я прочитала всю Біблію, а Новий Заповіт читала в багатьох перекладах, і ніде не написано про необхідність мати на Церкву канон. І чому, власне, нам повинна давати право на нашу Українську Церкву “московська” церква? Адже на наших теренах існувала Автокефальна Українська Православна Церква ще задовго до появи "московської". Коли і як цю автокефалію забрала від нас Москва, можна прочитати в невеликій книжечці Галини Могильницької "ЛІТОС" (або "Камінь із пращі правди на розбиття митрополичого блудослів'я"). Книжечка видана в Броварах в 2007 р. Там коротко, але дуже зрозуміло викладений матеріал.
У нашому місті є вже багато церков у підпорядкуванні Московського патріархату. Але з тієї ж причини, що про нашу Українську державу ні на якому рівні влади не дбали, то фактично допомагали розвиватись нашій агресивній сусідці, яка називала українців "брати".
Але це слово означало для них не іменник, хоч багато з нашого люду саме так і вважало, а дієслово – "БРАТИ" з наголосом на букві "И". І коли сусіди побачили, що можуть "втратити" те, що вони мали до цього часу, вирішили нас "підім'яти" під себе, змусити і далі бути їх рабами. Саме такими рабами ми могли б стати, якби наші можновладці не пам'ятали: ми є народ, який хоче мати свою високорозвинену державу, із заможними працьовитими людьми, а не бути сировинним додатком. Хіба не за це наші далекі, трохи ближчі і теперішні патріоти воювали, вмирали і зараз продовжують стояти на смерть, щоб захистити нашу державу, бо надіються, що жити все-таки стане краще і ми будемо мати Незалежну і Самостійну Україну?
Але, на жаль, і нині в Ковелі будують ще одну церкву УПЦ на території медичної установи, де вже функціонує одна церковна громада. Просто не хочеться вірити, що серед нас є такі необачні люди. А, може, вони вже були? Як могли представники влади дати дозвіл на будівництво цієї споруди на території комунального закладу? Але я переконана, що цю помилку легко виправити. Думаю, що для цього не потрібно збирати місцевий Майдан, а над назвою поміркувати гуртом. Назвати її, наприклад, іменами Софії, Віри, Надії і Любові або Варвари чи Катерини.
Це я пишу після тривалих роздумів, з великим болем у серці, з надією, що у нас таки можуть знайтися люди, у яких життєве кредо не полягає в особистому збагаченні за будь-яку ціну. Слід пам'ятати, як наставляв Ісус Христос своїх учнів, котрих націлював проповідувати Євангеліє і одночасно наказував оздоровляти хворих й немічних, нічого ні від кого не беручи.
Мені доводилося спілкуватися з багатьма мешканцями нашого міста, і всі підтримували мої міркування. А тому хочеться почути позицію нашої влади в особі депутатів міської ради, її керівництва щодо зміни назви храму і патріархату. Адже в умовах фактичної війни, хоч і неоголошеної, з Росією, пасивності у підтримці визвольної боротьби українських патріотів з боку священнослужителів УПЦ (МП), можливо, краще передати храм у Київський Патріархат?
І останнє. На мій погляд, вчинок Митрополита УПЦ Онуфрія під час урочистого засідання Верховної Ради, коли він демонстративно не вшанував Героїв АТО вставанням, коли це зробили присутні в залі, яскраво засвідчив його аж ніяк не проукраїнську позицію. То про що іще можна говорити?
Любов КАРАСОВСЬКА, лікар-пенсіонер, кандидат медичних наук.
Від редакції: друкуючи листа Любові Карасовської, ми не маємо ніякого наміру протиставити прихожан храмів УПЦ КП й УПЦ чи викликати ворожнечу між ними. Автор висловила власну точку зору на проблеми, про які сьогодні люди говорять дедалі голосніше. Їм далеко не байдуже, якою є позиція ієрархів УПЦ в питаннях ставлення до агресивних дій Росії щодо України, підтримки боротьби українських патріотів за єдність і соборність нашої держави.
Очевидно, настав час відповісти на запитання, які хвилюють не тільки пані Карасовську.
Залишити коментар