Повідомлення в номер / Вірність дружбі

Вірність дружбі

Де общеє добро в упадку –

Забудь отця, забудь і матку,

Лети повинность ісправлять.

Іван Котляревський.

Ці слова мені пригадались, коли почула про благородний вчинок голобчанина Василя Лавриньока. Він – сирота. Виростили і виховали його бабуся й дідусь Максимчуки Галина і Микола.

Дружив хлопець із Станіславом Максимчуком. Загибель друга шокувала хлопця. Довго не міг прийти до пам'яті. Безсонні ночі, роздуми і … тверде рішення: поповнити ряди захисників рідної землі, єдиної і неповторної. Жалість і любов – ось дві сили, які мають зробити світ кращим. 

Скільки їх полягло, знає тільки наша ненька – багатостраждальна українська земля. А скільки сліз пролито матерями, дружинами, дітками! На рідній землі, на якій би зараз орати, сіяти, а вона, безпомічна, рветься під ногами своїх синів, сплюндрована, устелена мінами ненаситних чужинців, і не може захистити.

Я теж думала, що якщо ми не відповідаємо злом на зло, то воно повинне захлинутися, припинитися, а тут зовсім не так виходить. Від цього холоне серце. Хто ж захистить, хто поповнить ряди тих, кого прийняла в свої обійми матінка-земля? 

Є вони, на перший погляд, звичайні, непомітні, але з чистими помислами і добрими серцями. Це – голобські волонтери, віддані сини України: Сергій Буханкович і Олег Семенюк, це люди, які збирають харчі, плетуть сітки та шкарпетки.

Це – воїни. Серед них і він – Василь, солдат строкової служби. Підйом  о 6-й год., о 10-й – відбій. Зарядка, біг, дисципліна залізна. Недопалок викинув не там, де треба, – копай траншею або матимеш інше покарання. Але солдат знає: важко в навчанні – легко в бою.

І от надходить день прийняття присяги. Знає Вася, що до всіх приїдуть батьки. А як йому пережити цю мить? Хто його поцілує, привітає і благословить? У його частині – 60 чоловік. Це – війська Національної Гвардії України. Вирішив служити у внутрішніх військах, буде патрулем у підрозділі "Барс". 

І ось настала та мить 2 травня. Він у м. Вишгороді на березі Дніпра. Марширує разом з іншими. І тут очам своїм не вірить: у натовпі батьків побачив своїх вірних друзів Станіслава Бортнічука і Андрія Семенюка. У хлопця наче виросли крила.

Після прийняття присяги відпускали солдатів лиш з батьками. Хлопці вмовили командира роти, щоб відпустили Васю. Зрадів боєць і засобам гігієни, і домашнім харчам, які привезли вірні друзі. Щастю не було меж, бо людині багато для щастя не треба.

...Заходжу в привітну оселю своєї колишньої учениці Оксани Макаревич, мами Станіслава Бортнічука. Назустріч виходить господар, а Стасик (як його любовно називають рідні) теж, як не сидів. Зірвався з місця й турботливо до нього: 

– Дідусю, куди ти? Накинь щось на плечі!

– Я недалечко. Не холодно.

Здається, коментарі зайві. Про цих трьох друзів дуже добре відгукуються сусіди. Хлопці роботящі, порядні. Гуртом працюють на городах, на обійстях. Допомагають один одному. То де ж вони не підтримають свого товариша у таку хвилину?

Саме в подібних ситуаціях видно: хто ти, яке в тебе серце, яка совість, яка сила і міцність дружби.

Щасливої тобі служби, Васильку, і мирного неба над Україною! Пам'ятай, що у тебе є вірні друзі, котрі мені сказали: "Якщо покличуть – ховатись не будемо".

Хто вірний дружбі – вірний і присязі.

Лідія Гарлінська.

смт Голоби.