Повідомлення в номер / За гарні ґудзики у засланні отримала… легку роботу

15-річною дитиною Надю силоміць віддали заміж за нелюба. Чоловік хотів її зарізати за те, що не хотіла з ним спати. Щоб позбутися сорому, пішла на залізничну колію, і, поклавши голову на рейки, чекала смерті.

Надія Гаврилівна Сермяга народилася в 1923 році в с. Уховецьку Ковельського району на Волині в бідній селянській сім'ї. Батьки мали 9 дітей (двоє малими померли). Землі було мало, а їсти всі хотіли.

У Наді було 6 сестер. І найстарша з них не мала дітей. Порадившись з чоловіком, вона взяла Надійку (їй було 14 років) до себе жити, щоб та була їй за дочку і за помічницю: пасти корову, допомагати в полі.

Дівчина добре пам'ятає той час: сестра з чоловіком в Ковелі продали тоді поросят і завели її в ресторан. Купили їсти –все, що вона хотіла. А потім зайшли в магазин і купили дуже гарне пальто. Пальто Наді сподобалося, тільки комір там був непідходящий. Дівчина каже: "От якби сюди пришили комір з другого пальта, то було б дуже добре".

Продавчиня попросила їх погуляти з півгодини, доки вони перешиють комір (тепер би так не зробили). Радощам Надійки не було меж – таку обнову їй справила сестра! Але довго вона там не жила, бо сумно стало за домівкою і батьками. Через трохи повернулася додому.

…Якось Надя пішла до клубу. Не встигла з подружками перемовитись словом, як прибігла її старша сестра і наказала, щоб та бігом йшла додому – так звелів батько. А правди не каже.

– Заходжу в хату, – згадує Надія Гаврилівна, – а там вже сидять свати: Микола, сільський хлопець, дядьки хрещені. Починають сватати, бо батько без згоди дочки про все заздалегідь домовився. Каже: "Йди, дочко, за нього, він має хату хорошу, багато поля – з ним не пропадеш". Наречений на той час вчився в Польщі (м. Вільно) на меблевика.

– А я не можу на нього дивитися, такий він мені немилий, – втирає сльози старенька. – Я ж люблю Василя, без пам'яті люблю, а за Василя не віддають, бо він на вчителя в Польщі вчився. Тато мовить: "Що, книжечку будеш читати з ним? Треба на землі працювати, а не коло книжок сидіти…".

– Якби мені стико землі, як ото тепер пустує, то я була б найбагатшою дівкою в селі, і найкращий хлопець був би мій, – каже співрозмовниця. – А  нема землі, то й нема щастя: віддають заміж за будь-кого, аби хто брав, щоб менше ротів було в хаті.

Згодом оженився Василь на Надіїній подрузі. Хоча все життя любив лише її, ту, котру батько за нього не віддав. Надіїне фото завжди висіло у його хаті.

– Залізла на піч, сиджу і плачу, – пригадує Гаврилівна. – Мені ж тільки 15 років тоді було, та й жених дуже "старий" був – не хотіла я його, і все.

– А на скільки ж років він був старший за Вас? – питаю я бабусю.

– На 6 літ. Тоді вважалося, що то вже старий парубок.

Мати зав'язала дочці хустину і стала вмовляти, щоб та хоч посиділа коло жениха. А дівчина не знала, що раз ти вже сіла біля нього, то значить згодна йти заміж. Батьки обдурили Надю. Вона думала: посиджу трохи й втечу. Але жених каже батькові: "Якщо не віддасте Надю за мене, то поверніть мені гроші за випиту горілку". А випили тоді 7 пляшок польської горілки. Горілки тоді ніхто не гнав, вона була в кожному магазині, але дуже дорога.

– Йди, дитино, за Миколу, бо де я візьму грошей, щоб заплатити за випиту горілку? – вмовляв батько доньку. І мусила вона йти заміж за нелюба.

Її, як малолітню, ніхто не розписав би і не повінчав. Мусили "купляти" роки (тоді приписували рік-два).

– Прийшли до попа, – пригадує бабуся, – а той заставляє говорити якусь молитву. А я, думаю, не буду казати – може, не допишуть мені років і не оддадуть заміж. Але де там: за мене розказала сестра – і справу зроблено.

Батько одразу ж на другий день поїхав купувати дочці плаття і вельона (хоча мав би купити багатий жених), аби лиш брали дочку. Перед весіллям Надя сфотографувалася тільки з подружками, а з женихом не захотіла зовсім фотографуватись – настільки він був їй немилий.

l

Після весілля пішла в невістки. Свекруха не любила бідну невістку, бо в її хаті вже була одна біднячка – Надіїна старша сестра Соня, котра вийшла заміж за Миколиного старшого брата.

Через рік у молодят народилась дівчинка, яка через 2 тижні померла. Микола почав випивати – любові не було ніякої. Надя дуже сумувала за домівкою, але чоловік і свекруха не дозволяли йти до матері. То вона просила свою найменшу сестричку, щоб та приходила до неї і сиділа до ночі, а потім плакала – просила вести її додому, бо сама ніби-то боїться. І таким обманним шляхом Надя хоч трохи бачилася з ріднею.

Молода сім'я проіснувала менше двох років. Надумала Надія втікати від чоловіка, бо той клав ножа на стіл і заставляв силоміць з ним лягати спати. А вона – ні, і все. Зв'язала клуночка  з одежею, і вдосвіта, коли ще всі спали, через вікно втекла. Йде о п’ятій годині ранку через батьківське поле, сльозами обливається. Вже й батько на той час там був, бо селянин довго не спить – поле чекає його.

– Куди ж ти, дочко, йдеш в таку рань і чого плачеш? – питає тато дівчину.

– Покинула я свого Миколу, – каже крізь сльози Надія. – І навіть не вмовляйте, бо до нього не повернуся ніколи.

Заплакана пішла до батьківської хати. Мати непривітно зустріла дочку. Ще з порога крикнула: "Ти мені не потрібна!  Йди під поїзд або в озеро топитись!".

– Я води дуже боялась, – згадує з сумом Надія Гаврилівна. – Думаю: піду на залізничну колію, покладу голову на рейки – і хай поїзд переїде. А що було робити? Батькам не потрібна, до нелюба вертатись не хочу. Куди подітися? 

Сіла біля рейок і чекаю поїзда. А поїзд мав їхати аж через 4 години – десь о 10-й ранку. Та неподалік на полі були хрещені батьки Надії. Побачили, що може бути лихо, і забрали її до себе додому.

Пробула вона в них 3 дні, а потім мати прибігла і забрала дочку додому.

– Добре, що жива залишилась. А там якось буде, – бідкалася мати.

Потім Микола приходив, перепрошував. Але Надія не пішла, та й ба