Він "народився" двічіНещодавно мій добрий знайомий ковельчанин при зустрічі повідомив:
— Маю цікаву для газети інформацію.
Мій журналістський "інстинкт" спрацював миттєво:
— І що ж це за інформація?
— Виявляється, живе на світі людина, прізвище якої викарбувано і на стелі меморіалу Слави, і на Братській могилі в Ковелі, де названо всіх воїнів, котрі загинули в боях за наше місто у 1944 році. Однак прізвище цього чоловіка вказано помилково, бо насправді він не загинув.
— А звідки це Вам відомо?
— Бо він з тих країв, звідки я родом. Це — Мглинський район Брянської області.
Я попросив:
— Тоді дайте нам матеріали, які маєте, щоб ми могли згадати ветерана у "Вістях Ковельщини" напередодні Дня міста і 71-річчя визволення його від нацистів.
Треба віддати належне знайомому: він оперативно приніс до редакції флешку, на якій — стаття із газети "Ертильські новини", що виходить в Ертильському районі Воронезької області Російської Федерації. Названа стаття просто й без прикрас: "Про війну фронтовику нагадують шрами від ран і медалі на піджаку". Автор — журналістка Діна Полуектова.
Із статті довідуємося, що молодого тоді Михайла Синюкова із села Черноводки згаданого вище району призвали в армію у листопаді 1943 року. В запасному полку він пройшов курс молодого бійця і був направлений в 47-му армію Першого Білоруського фронту. Навесні 1944-го року брав участь у боях за українське місто Ковель, де був поранений.
"Я отримав поранення в ногу, — розповів Михайло Ілліч журналістці. — Пам'ятаю, як один із бійців, котрий за віком годився мені в батьки, оглянув рану і сказав: "Синку, тобі в госпіталь потрібно, у тебе рана серйозна". Так я вперше опинився у польовому госпіталі".
Однак матері у село Черноводку було надіслане повідомлення про те, що її син загинув в боях за Ковель. Відповідний запис до цих пір зберігається в Книзі Пам'яті Мглинського району, а також в інших документах періоду Другої світової війни. На основі цих документів Синюков Михайло Ілліч, 1926 року народження, значиться на меморіалі Слави і на Братській могилі у м. Ковелі як убитий 5 липня 1944 року. Чому так сталося, не знає ніхто, але факт залишається фактом: рядовий Синюков М. І. у тій страшній бійні не загинув.
Після цього воїна знову поранило при форсуванні ріки Вісли, а пізніше — в квітні 1944 року під Магдебургом. Лише навесні 1946 року Михайло Ілліч повернувся з війни. На порозі батьківського дому його зустріли мати й сестра, котрі до останнього не вірили у смерть сина і брата.
Після війни ветерану, як і всім тоді, доводилося несолодко. Працював на різних роботах, аж доки не закінчив курси водіїв. З тих пір професія водія стала справою всього життя. У 1961 році Михайла Синюкова відрядили в один із колгоспів Воронезької області. Там познайомився з Анною Яцковою, з якою одружилися. Там і залишився назавжди. Побудували власний дім, але, на жаль, нині ветеран живе у ньому один — дружина померла 13 років тому, дітей у них не було.
А як живеться колишньому воїну тепер?
— Обслуговую себе сам: Бог поки що дає сили, — розповів він журналістці Діні Полуектовій. — Взимку особливих справ нема: грубку затоплю, за продуктами на своїй "шістці" з'їжджу і вдома сиджу. Коли газету почитаю, коли з собачкою біля дому погуляю, ось і все.
Далі автор пише: "Будинок,в якому живе ветеран, зістарився разом із ним. Та він не просить нового житла, каже, що воно йому тепер ні до чого. Образливо лишень фронтовику те, що нового автомобіля як інваліду війни йому не дали.
— Сказали, що не встиг заяву до якогось там числа написати. А що ж мені ніхто не підказав? — бідкається Михайло Ілліч. — Мої "Жигулі" мене виручають: я на них і в магазин, і в лікарню їжджу. Та їм уже багато літ, нова машина мені була б у пригоді".
Ось така незвичайна доля колишнього учасника боїв за наш Ковель. Це тепер деякі російські політики роблять піар на подіях Другої світової війни, з піною на губах "ділять" Перемогу над фашистською Німеччиною, намагаються довести, що в цій Перемозі — заслуга винятково Росії.
Тоді Михайло Синюков і його бойові побратими, серед яких були й українці, й білоруси, й грузини, й представники інших народів, над цими висмоктаними з пальця "проблемами" навіть не задумувалися. Вони просто виконували свій патріотичний і громадянський обов'язок — громили нацистську чорну силу, щоб швидше завершити війну і повернутися додому.
Пам'ять про тих, хто загинув, повага до тих, хто живий, — навічно у наших серцях і душах, що ще раз підтвердить святкування Дня міста у Ковелі і 71-ої річниці його визволення від фашистів.
Володимир ПЕТРУК.
НА ЗНІМКУ: визволитель Ковеля Михайло СИНЮКОВ.
Фото Олександра ГОЛИШЕВА.
Залишити коментар