З любов’ю по життюНародившись в австрійському концтаборі та вирвавшись з лабетів смерті, на схилі літ пані Марія зустріла справжнє кохання, з яким поєднала свою долю.
Малюсінькій дівчинці, яка мала декілька місяців від народження, австрійські лікарі поставили страшний діагноз: туберкульоз горла. Згодом успішно прооперували, даючи дитині шанс на життя.
Цією дівчинкою була Марія Батраченко, дочка офіцера- танкіста, який у роки війни пропав безвісти. Мама Маші була вивезена в Австрію на каторжні роботи, де працювала на пивоварному заводі в м. Відні. В затхлих смердючих бараках проживали каторжани. Їх суворо охороняли автоматники з собаками. Виживали тільки сильні духом і хто мав міцніше здоров'я. У таких жахливих умовах народилася Марія Павлівна.
мама розповідала, як їй стало погано у цеху. Корчачись від болю, вона з криком упала на землю, тримаючись за живіт. Директор пивзаводу викликав "швидку", і породіллю відвезли у пологовий будинок по вул. Фридрихштрасе м. Відня, де народилась героїня нашої розповіді. Директор був дуже добрий чоловік. Він заплатив за виклик лікарів, а також всіма силами потайки від німців намагався полегшити життя остарбайтерів.
Марія Павлівна з трепетом в душі розповідає далі: "Коли мені виповнився один рік, я почала сильно худнути. І знову австрійські лікарі прийшли на допомогу". У дівчинки виявили ще страшнішу хворобу, ніж попередню – лейкемію. Потрібно було термінове переливання крові. І донором для Маші став знову ж таки директор пивоварного заводу. Він піклувався про дитину, як рідний батько: повністю оплатив лікування лікарям, які боролися за життя дівчинки.
З ніжністю і любов'ю Марія Батраченко згадує своє дитинство.
– Я любила лежати у високому житі і мрійливо спостерігати за пухнастими хмарками, що пливли по небу, – каже моя співрозмовниця. Бабуся і дідусь були для мене другими батьками.
Щось заскрипіло верескливо –
Бабуся воду набира.
Корова сонно і ліниво
П'є довго воду із відра.
Дідусь стругає біля хати…
Ці рядочки вірша Марія Павлівна написала вже пізніше, навчаючись в Ростові-на-Дону. Туга за рідним домом виливалась на папір. В Росії пані Марія вийшла заміж, і разом з чоловіком Миколою працювала в школі. Він – викладав фізкультуру, а вона – російську мову та літературу. Але неспокійні на той час шолоховські місця, де були частими грабежі і вбивства, змусили М. П. Батраченко повернутися в рідну Україну, до своєї мами. З чоловіком життя не склалось – розлучились. І вона, як 
вільна птаха – без чоловіка і дітей поринула в громадське життя.
Викладала в Ковельському профтехучилищі № 7 російську мову і літературу, ходила на різні курси, вивчала іноземні мови, їздила позаштатним екскурсоводом по всьому колишньому Радянському Союзу, не пропускала оздоровчих путівок – вела здоровий спосіб життя. Після розвалу Союзу Марія Павлівна у Луцькому університеті, в самостійній Україні отримала другий диплом – диплом психолога-практика. Та вийшовши на пенсію, жінка не залишилась вдома.
– Я б нізащо не всиділа б вдома, – сміється Марія Павлівна. – Для мене, одинокої людини, другим домом стала Ковельська рада ветеранів війни і праці.
9 років вона є секретарем ради ветеранів, 10 років – куратором мистецького факультету Університету ІІІ віку, де її оточують прекрасні люди. Пише вірші, пісні, ставить вистави. І не думала – не гадала, що на схилі літ зустріне своє щастя і щось у її житті зміниться, якби не одне “але”.
У пані Марії в Броварах проживає подруга, яка в січні 2010 року запросила її в гості, щоб та вела програму її ювілейного вечора. Гостина була велика, було багато гостей: артисти, поети, представники міської влади, і серед них – Юрій Топілін.
– Я навіть не думала й не гадала, що цей незнайомий мужчина стане колись моїм чоловіком, – розповідає Марія Батраченко. – Він запросив мене на танець: познайомились, поговорили – і більше нічого.
Після закінчення ювілею Юрій поїхав у Київ, Марія – в Ковель.
– Юра мені сподобався одразу, – зізнається пані Марія. – Але мріяти про серйозні стосунки було безглуздям: адже я з Ковеля, а він – киянин, артист балету.
Та в серцях обох назавжди залишилась добра згадка про їхню зустріч і знайомство в Броварах. Пройшов час, і дзвінок від Юри по мобільному телефону сколихнув серце Марії Павлівни. Вона була вражена, що їй подзвонили. Із задоволенням поговорила з Юрою. Цілий рік обоє спілкувалися лише по телефону. Зустрічей ніяких не було. А через рік після ювілею подруги, на перший день Різдва 2011 року подруга знову запросила Марію до себе в гості. Обіцяла, що її зустріне чоловік. Але, глянувши у вікно вагона, Марія Павлівна серед зустрічаючих на пероні чоловіка подруги не побачила.
Засмучена, вона вийшла в тамбур і по східцях вагона збиралася сходити на перон. Провідник подав руку жінці, щоб допомогти їй зійти. І в той момент з натовпу людей лунає знайомий голос: "Не чіпайте цю жінку. Я її винесу на руках!". І з величезним букетом червоних троянд Юра зайшов у тамбур. В пані Марії все в голові перемішалось. Вона не могла збагнути, що це: сон чи дійсність? Ось такий Різдвяний подарунок приготувала Марії Батраченко подруга, у якої всі разом зустріли свято.
Наступного дня Юрій Топілін чекав Марію з подругою в храмі святого Петра і Павла, де всі разом подивилися дитячий вертеп і послухали Божу службу. Потім Юрій запросив Марію до себе в гості на квартиру.
– Це була перша по-справжньому серйозна зустріч з Юрою, яка вирішила мою подальшу долю, – розповідає Марія Павлівна. – Я взагалі забула, скільки мені років – романтика кохання оволоділа всім моїм єством. І, наче в юності, поринула з головою у вир найщасливіших почуттів – ніжності і любові, яка її окрилює, підносить і дарує взаємність коханої людини. І не важливо, скільки вам років. Важливо те, що ви любите і ви любимі.
З того часу закохані часто їздили в гості один до одного. Гуляли в парку, ходили в музеї. А влітку 2012 року Юрій Топілін Марії Батраченко запропонував руку і серце: в романтично оформленій кімнаті, де скрізь у вазах стояли троянди, ставши на коліно, як галантний кавалер, подарував нареченій обручку, читав вірші про кохання. Все було, як у кіно.
І Марія Павлівна розцвіла, наче квітка весною. Все її єство заполонила любов: жіноче щастя було поруч з нею. Обоє забули, скільки їм років. Тепер вони не уявляли своє життя одне без одного. Якась невидима сила зближувала їхні серця, і все більше гартувались їхні почуття.
12 жовтня 2012 року Юрій і Марія зареєстрували свій шлюб, обвінчались і вирішили жити в Ковелі.
– Лише згодом, – каже Марія Батраченко, – я взнала, хто насправді мій чоловік. Він – не простий артист балету, а ще й Заслужений артист України, в минулому – головний балетмейстер ансамблю пісні і танцю Західного Прикордонного округу.
Пан Юрій з дружиною люблять подорожувати. Обоє були в східних країнах: Греція, Ізраїль, Єгипет. Купалися в Мертвому та Егейському морях, річці Йордан. Враження – незабутні. А ще, коли поруч кохана людина.
На закінчення розмови Марія Павлівна сказала: "Не бійтеся кохання. Кохання прекрасне в будь-яку пору життя. Не зачиняйте перед ним двері свого серця. Воно зробить ваше життя щасливим, бо воно має велику силу, назва якій – Любов".
Галина ОЛІФЕРЧУК.
НА ЗНІМКАХ: Марія БАТРАЧЕНКО і Юрій ТОПІЛІН завжди разом.
Фото з архіву автора.
Залишити коментар