Історія одного підсніжника
3 дитинства Марко був хворобливим. Та й, взагалі, він – не такий, як усі. Принаймні, його постійно у цьому переконували. Для своїх шести років був досить незвичною і замкнутою дитиною. Компанія однолітків його не цікавила.
3 раннього дитинства хлопчика приваблював навколишній світ. Сонце, вітер, трави, ліс, річка, що протікала неподалік його дому... Він любив усе. А найбільше — квіти. І не було для нього більшого щастя, аніж знайти ранньої весни підсніжники. Та ніколи хлопчик жодного з них не зірвав. Він лише злегка обтрушував квітку і споглядав її ніжну красу. Влітку він часто після обіду потай від дідуся ішов з дому та відправлявся в далеку подорож.
Його шлях пролягав до ріки, що була оточена лісом і протікала недалеко від дому. Адже там було стільки неймовірної краси, і він був з нею сам на сам. Насправді ж, дідусь кожного разу вдавав, що чимось заклопотаний по господарству, а сам потай слідував за ним, адже дуже хвилювався за єдиного онука.
Марко ж, упевнений в усамітненні, почувався абсолютно щасливим. Він лягав на лугу край лісу і розмовляв із усім довкола. Хлопчик, мов той лісовик, прагнув опікати турботою все живе. Він говорив із Сонцем, просячи його бути поблажливішим до себе, аби мати змогу краще його розгледіти, вів монолог із травою, промовляючи, здавалося б, до кожної травинки в надії, що хоч одна відповість, захоплено розглядав найрізноманітніші квіти, що розрослись на лугу і шепотів щось кожній з них.
Згодом підходив до води і, спустившись до самого берега, вів активний діалог з рікою. А, повернувшись на луг, дивився за плином хмар, слухав пісні солов'їв. Природа була його єдиним і справжнім другом.
Восени ж його походи ставали все рідшими, а взимку він спостерігав за усім лише через віконце.
Марко був дуже хворобливим, і зайвий похід на вулицю у прохолодну пору міг обернутися для нього тяжкою хворобою.
Розрадою для Марка були дідусеві вигадки: як то стерегти річкового карася в банці, аби не втік, або дивитись за мишками, що живуть під стіною. Так минали дні за днями. Нікого в них більше не було. У дідуся був Марко, а в Марка – дідусь.
Цієї ж зими все змінилось. Одного ранку хлопчик прокинувся від якихось незрозумілих звуків. Підійшовши до вікна, він побачив цуценя, що трусилося від холоду і жалібно скавучало. Відчинивши двері, Марко впустив гостя до хати. Кілька хвилин з недовірливою цікавістю приглядалися один до одного, а там і затоваришували. Через годину повернувся дідусь і не дуже зрадів такому гостю, проте з любові до онука все ж дозволив його лишити на деякий час.
Дні у компанії нового друга минали набагато цікавіше. Вони гралися щодня, їли і навіть спали разом.
А через кілька днів хтось постукав у двері. Це був хазяїн тварини. Точніше маленька хазяйка, що, ховаючись за татовою спиною, несміливо поглядала на Марка. І хоч хлопчик засмутився, все ж був готовий повернути Сірка (так, як виявилось, звався песик). Проте вийшло тільки на краще: діти потоваришували.
Одного зимового ранку, коли дідуся не було вдома, хлопчика знову розбудив незвичний звук. Хтось безперестанно грюкав у двері. Відчинивши, він побачив свою нову подругу Надійку, збуджену й заплакану.
– Ми йшли до тебе, і Сірко знову втік.
– Куди? – запитав Марко.
– У бік лісу, – крізь хлипання промовила дівчинка.
– То я піду й знайду його.
Дорогою до лісу хлопчик був стурбований незвичною йому подорожжю. Адже це був його перший зимовий похід. Аж ось він побачив, як якісь хлопчаки на льоду знущаються над Сірком, замахуються на нього палицями, щоб спихнути в ополонку. Марко одразу ж кинувся на поміч.
— Не чіпайте його! Навіщо ви це робите? – закричав на них.
Хлопці впізнали в ньому дивного відлюдька і почали гуртом ображати його, штовхатися.
Один з хлопчиків, не розрахувавши сили, штурхонув Марка так, що той упав в ополонку і почав тонути. Налякані діти розбіглися. Один Сірко залишився біля ополонки й підняв гавкіт, наче кличучи на допомогу.
На щастя, Надійна відразу побігла додому, аби на пошуки чотирилапого друга покликати ще й батька, який, почувши Сірка, вчасно нагодився на місце пригоди й, здавалося б, в останні секунди зміг врятувати Марка з крижаної води.
Хлопчик захворів. Цілими днями він лежав в гарячці на печі. Дідусь весь час чатував біля нього, лише коли приходила Надійка, він міг трохи відпочити.
Діти розмовляли годинами. Марко розповідав їй про свої подорожі, про те, як йому було добре на лузі та в лісі. Як з ним балакали сліпуче Сонце, кожна травинка, кожна квітка і ріка, що повідала йому стільки своїх секретів.
– Вона не винна в біді, не звинувачуйте її, будь ласка, – просив хлопчик.
Якось Марко все ж повідав Надійці секрет весняних квітів:
– Хочеш дізнатись про те, що розказали мені підсніжники? Тільки нікому не кажи – це секрет. Знаєш, чому вони ростуть не влітку, як усі квіти, а сніжної весни? Тому що вони не люблять товариства, їм подобається самотність. Вони, як і усі, хочуть тепла, проте готові отримати його менше, аби лише насолодитись ним повністю. Настане весна, і вдвох до них сходимо. Правда ж, сходимо? Ми повинні сходити...
...Весна. Усе повертається до життя після тривалого зимового сну. Повертаються птахи, заводять свою радісну пісню. Все тепліше пригріває Сонце. З-під снігу пробиваються перші трави, а в слід за ними й перші квіти...
Старенький дідусь намагається знайти хоча б одну білосніжну квітку. Він уже не такий як минулої весни. Змарнів. Йому все ж вдається знайти її. Він зриває підсніжник і забирає з собою.
І от він, нарешті, дійшов туди, куди прямував. Обережно поклав квітку, свій останній подарунок, на свіжу могилку онука і, втираючи тиху сльозу, мовив: «Ось поговоріть. Сонечка обом вистачить...».
Юрій ОРЛОВСЬКИЙ.
3 дитинства Марко був хворобливим. Та й, взагалі, він – не такий, як усі. Принаймні, його постійно у цьому переконували. Для своїх шести років був досить незвичною і замкнутою дитиною. Компанія однолітків його не цікавила.
3 раннього дитинства хлопчика приваблював навколишній світ. Сонце, вітер, трави, ліс, річка, що протікала неподалік його дому... Він любив усе. А найбільше — квіти. І не було для нього більшого щастя, аніж знайти ранньої весни підсніжники. Та ніколи хлопчик жодного з них не зірвав. Він лише злегка обтрушував квітку і споглядав її ніжну красу. Влітку він часто після обіду потай від дідуся ішов з дому та відправлявся в далеку подорож.
Його шлях пролягав до ріки, що була оточена лісом і протікала недалеко від дому. Адже там було стільки неймовірної краси, і він був з нею сам на сам. Насправді ж, дідусь кожного разу вдавав, що чимось заклопотаний по господарству, а сам потай слідував за ним, адже дуже хвилювався за єдиного онука.
Марко ж, упевнений в усамітненні, почувався абсолютно щасливим. Він лягав на лугу край лісу і розмовляв із усім довкола. Хлопчик, мов той лісовик, прагнув опікати турботою все живе. Він говорив із Сонцем, просячи його бути поблажливішим до себе, аби мати змогу краще його розгледіти, вів монолог із травою, промовляючи, здавалося б, до кожної травинки в надії, що хоч одна відповість, захоплено розглядав найрізноманітніші квіти, що розрослись на лугу і шепотів щось кожній з них.
Згодом підходив до води і, спустившись до самого берега, вів активний діалог з рікою. А, повернувшись на луг, дивився за плином хмар, слухав пісні солов'їв. Природа була його єдиним і справжнім другом.
Восени ж його походи ставали все рідшими, а взимку він спостерігав за усім лише через віконце.
Марко був дуже хворобливим, і зайвий похід на вулицю у прохолодну пору міг обернутися для нього тяжкою хворобою.
Розрадою для Марка були дідусеві вигадки: як то стерегти річкового карася в банці, аби не втік, або дивитись за мишками, що живуть під стіною. Так минали дні за днями. Нікого в них більше не було. У дідуся був Марко, а в Марка – дідусь.
Цієї ж зими все змінилось. Одного ранку хлопчик прокинувся від якихось незрозумілих звуків. Підійшовши до вікна, він побачив цуценя, що трусилося від холоду і жалібно скавучало. Відчинивши двері, Марко впустив гостя до хати. Кілька хвилин з недовірливою цікавістю приглядалися один до одного, а там і затоваришували. Через годину повернувся дідусь і не дуже зрадів такому гостю, проте з любові до онука все ж дозволив його лишити на деякий час.
Дні у компанії нового друга минали набагато цікавіше. Вони гралися щодня, їли і навіть спали разом.
А через кілька днів хтось постукав у двері. Це був хазяїн тварини. Точніше маленька хазяйка, що, ховаючись за татовою спиною, несміливо поглядала на Марка. І хоч хлопчик засмутився, все ж був готовий повернути Сірка (так, як виявилось, звався песик). Проте вийшло тільки на краще: діти потоваришували.
Одного зимового ранку, коли дідуся не було вдома, хлопчика знову розбудив незвичний звук. Хтось безперестанно грюкав у двері. Відчинивши, він побачив свою нову подругу Надійку, збуджену й заплакану.
– Ми йшли до тебе, і Сірко знову втік.
– Куди? – запитав Марко.
– У бік лісу, – крізь хлипання промовила дівчинка.
– То я піду й знайду його.
Дорогою до лісу хлопчик був стурбований незвичною йому подорожжю. Адже це був його перший зимовий похід. Аж ось він побачив, як якісь хлопчаки на льоду знущаються над Сірком, замахуються на нього палицями, щоб спихнути в ополонку. Марко одразу ж кинувся на поміч.
— Не чіпайте його! Навіщо ви це робите? – закричав на них.
Хлопці впізнали в ньому дивного відлюдька і почали гуртом ображати його, штовхатися.
<
Залишити коментар