Заплющ очі — дивись серцем…
"Знаєш, чому квіти завжди повертаються до Сонця? Тому, що квіти теж мають очі. Вони вірять, що світанок настане"…
Сучасне українське кіно, на жаль, рідко дарує своєму глядачеві хороший фільм. Але існують перлини, які дають надію на його відродження. "Поводир, або Квіти мають очі" — український історичний драматичний фільм режисера і сценариста Олеся Саніна. У головних ролях знялися Джамала, Джефф Баррелл, Станіслав Боклан, Антон Грін, Ірина Саніна, Олександр Кобзар, Андрій Білоус, Федір Стригун, Олег Примогенов. Варто зазначити, що в епізодах стрічки знімалися й такі відомі письменники, як Олександр Ірванець та Сергій Жадан. Також одна з епізодичних ролей дісталася актору Волинського облмуздрамтеатру Мирославу Юзефовичу. До участі у фільмі було запрошено 60 людей з вадами зору, щоб реалістичніше передати образи кобзарів.
Олег Санін торкнувся у своєму кіно однієї з трагічних сторінок української історії. Фільм розповідає нам про події, що відбуваються на початку 1930-х років в Україні — індустріалізацію, колективізацію, голодомор та винищення проявів української культури — музики в образі кобзарства.
Американський інженер Майкл Шемрок разом зі своїм десятирічним сином Пітером приїздять до Харкова. Випадково до рук Шемрока потрапляють секретні документи про заплановані в Україні репресії, через що він гине. Син Майкла стає свідком убивства батька, документи знаходяться серед його особистих речей.
Проте Пітеру дивом вдається врятуватися завдяки Івану Кочерзі, сліпому бандуристу. Хлопчик стає поводирем сліпця і мандрує з ним Україною, переживаючи чимало драматичних моментів. Взимку 1934 року сліпця Івана Кочергу разом з іншими кобзарями страчують під Харковом. Пітер лишається єдиним живим свідком тих трагічних подій.
В основі сюжету "Поводиря" лежить реальний факт 1930 року, коли в Харківському оперному театрі відбувся з'їзд народних співців Радянської України, куди з різних областей було звезено 337 делегатів. Основним завданням з'їзду було питання активного залучення народних співців до “соціалістичного будівництва”, відходу від виконавських традицій і визначення нових ідеологічних пріоритетів.
Незрячих співців під приводом поїздки на з'їзд, що мав відбутися у Москві, повантажили до ешелону і підвезли до околиць ст. Козача Лопань. Пізно увечері вивели з вагонів до лісосмуги, де були заздалегідь вириті траншеї. Вишикувавши незрячих кобзарів і їхніх малолітніх поводирів в одну шеренгу, загін особливого відділу НКВС УРСР розпочав розстріл. Коли все було закінчено, тіла розстріляних закидали вапном і присипали землею. Музичні інструменти спалили поряд.
Фільм ніби й не сприймається цілісною розповіддю — мабуть, через часте переплітання загальної та особистої історій, однак у ньому є моменти, які спонукають перейнятися усім, що відбувається. Це дивовижна нагода для сучасного глядача зазирнути в очі минулому, відчути той болючий щем та ще раз переосмислити страшний сталінський період в історії України.
Картина вражає красою своєї локації. Адже фоном подій є живописні краєвиди міст України, а саме Харкова, Чернігова, Києва та Дубна. Особливо вразили Тараканівський форт (пам'ятка архітектури ХІХ ст.), де переховувалися та зустрічалися кобзарі, а також місце останньої сцени — кар'єр біля озера Базальтове в Костопільському районі.
Знятий фільм, на мою думку, на дуже високому рівні, адже до найменших дрібниць відтворює тодішню епоху. У стрічці все примушує повірити у те, що ви не в кінотеатрі, а ніби стежите за радянським світом 30-х років крізь "дірку" в часі. До речі, самі звичаї народних співців відтворили досить детально, у фільмі використовується навіть їх таємна "лебійська" мова. Візуальний ряд радує і створює дуже цікавий ефект — кольоровий фільм, який відчуваєш, як чорно-білий.
Фільм змістовний, хоча й наявні недоліки. Найперший — обмеження території України до простого дворика, в якому не можна пройти, не зустрівши свого ворога або переслідувача. Також автори не намагалися перемонтувати серіал в кіно, на екрані явно видно кінець кожної серії. Більш-менш уважний глядач зрозуміє — в цьому продукті їх чотири. Трапляється багато нерозбірливих фраз. А кобзарі, складається враження, володіють технікою єдиноборства не гірше за Брюса Лі. Чекала протягом фільму, коли ж заграє ніжна пісня Джамали "Чому квіти мають очі", котра є офіційним саундтреком трейлера. Але так і не дочекалася.
У цілому фільм досить захоплюючий та динамічний. Сюжет зацікавлює від початку та тримає в напрузі до самого кінця. Враження від перегляду залишаються надовго. Любов, дружба, зрада, смерть, байдужість. Усе це є в "Поводирі". Словом, емоційно.
До слова, "Поводир" — унікальний фільм, адже його можуть дивитися незрячі. Стрічка супроводжується тифлокоментарем, який у спеціальних навушниках можуть почути люди з вадами зору.
Олександра ПАЛЬЧИНСЬКА,
студентка Тернопільського національного педагогічного університету імені
Володимира Гнатюка.
Цікаві факти
n У сцені бійки між кобзарем працівниками НКВС грає бронзовий призер параолімпіади 2004 року, дзюдоїст Ігор Засядкович. Також одного з кобзарів зіграв незрячий радіожурналіст Володимир Носков.
n Для Станіслава Боклана та кількох кобзарів було замовлено в США спеціальні лінзи, в котрих актори нічого не бачили.
n Для зйомок спеціально збудували хату дружини кобзаря Івана Кочерги та замовляли для неї спеціальну стріху. Майстри постелили на будинок стару стріху з хати-музею Шевченка.
n Над стрічкою працювали 10 років.
n Щоб відтворити випуск радянського кіножурналу "Кінооко", присвячений першому радянському трактору, була використана раритетна кінокамера Parvo Debrie.
n Спеціально для зйомок відновили перший трактор Харківського тракторного заводу 1931 року випуску, який 50 років простояв на постаменті перед підприємством і був зданий на металобрухт. Також відновили паротяг та колію для нього.
n Режисер Олесь Санін сам є кобзарем.
"Знаєш, чому квіти завжди повертаються до Сонця? Тому, що квіти теж мають очі. Вони вірять, що світанок настане"…
Сучасне українське кіно, на жаль, рідко дарує своєму глядачеві хороший фільм. Але існують перлини, які дають надію на його відродження. "Поводир, або Квіти мають очі" — український історичний драматичний фільм режисера і сценариста Олеся Саніна. У головних ролях знялися Джамала, Джефф Баррелл, Станіслав Боклан, Антон Грін, Ірина Саніна, Олександр Кобзар, Андрій Білоус, Федір Стригун, Олег Примогенов. Варто зазначити, що в епізодах стрічки знімалися й такі відомі письменники, як Олександр Ірванець та Сергій Жадан. Також одна з епізодичних ролей дісталася актору Волинського облмуздрамтеатру Мирославу Юзефовичу. До участі у фільмі було запрошено 60 людей з вадами зору, щоб реалістичніше передати образи кобзарів.
Олег Санін торкнувся у своєму кіно однієї з трагічних сторінок української історії. Фільм розповідає нам про події, що відбуваються на початку 1930-х років в Україні — індустріалізацію, колективізацію, голодомор та винищення проявів української культури — музики в образі кобзарства.
Американський інженер Майкл Шемрок разом зі своїм десятирічним сином Пітером приїздять до Харкова. Випадково до рук Шемрока потрапляють секретні документи про заплановані в Україні репресії, через що він гине. Син Майкла стає свідком убивства батька, документи знаходяться серед його особистих речей.
Проте Пітеру дивом вдається врятуватися завдяки Івану Кочерзі, сліпому бандуристу. Хлопчик стає поводирем сліпця і мандрує з ним Україною, переживаючи чимало драматичних моментів. Взимку 1934 року сліпця Івана Кочергу разом з іншими кобзарями страчують під Харковом. Пітер лишається єдиним живим свідком тих трагічних подій.
В основі сюжету "Поводиря" лежить реальний факт 1930 року, коли в Харківському оперному театрі відбувся з'їзд народних співців Радянської України, куди з різних областей було звезено 337 делегатів. Основним завданням з'їзду було питання активного залучення народних співців до “соціалістичного будівництва”, відходу від виконавських традицій і визначення нових ідеологічних пріоритетів.
Незрячих співців під приводом поїздки на з'їзд, що мав відбутися у Москві, повантажили до ешелону і підвезли до околиць ст. Козача Лопань. Пізно увечері вивели з вагонів до лісосмуги, де були заздалегідь вириті траншеї. Вишикувавши незрячих кобзарів і їхніх малолітніх поводирів в одну шеренгу, загін особливого відділу НКВС УРСР розпочав розстріл. Коли все було закінчено, тіла розстріляних закидали вапном і присипали землею. Музичні інструменти спалили поряд.
Фільм ніби й не сприймається цілісною розповіддю — мабуть, через часте переплітання загальної та особистої історій, однак у ньому є моменти, які спонукають перейнятися усім, що відбувається. Це дивовижна нагода для сучасного глядача зазирнути в очі минулому, відчути той болючий щем та ще раз переосмислити страшний сталінський період в історії України.
Картина вражає красою своєї локації. Адже фоном подій є живописні краєвиди міст України, а саме Харкова, Чернігова, Києва та Дубна. Особливо вразили Тараканівський форт (пам'ятка архітектури ХІХ ст.), де переховувалися та зустрічалися кобзарі, а також місце останньої сцени — кар'єр біля озера Базальтове в Костопільському районі.
Знятий фільм, на мою думку, на дуже високому рівні, адже до найменших дрібниць відтворює тод
Заплющ очі — дивись серцем…
Залишити коментар