Жмудче вабить красою
Село газифіковане. Недавно хвалились жмудчаки відкриттям оновленого приміщення фельдшерсько-акушерського пункту. Є й магазин, де можна купити все необхідне. А в цьому році після довголітнього чекання прокладена дорога до кладовища. Тепер про бездоріжжя можна лише згадувати. Бо колись, як ще й через село не було дороги, то ранньою весною чи пізньою дощовою осінню сусід до сусіда навпроти не міг перейти через дорогу без гумових чобіт. Легковики тоді не ризикували їхати в таку пору. Одні трактори ходили, вони ж і розбивали дорогу.
А тепер по ній курсують всі види транспорту, а "маршрутка" – кілька разів на день. Тож жмудчаків щовівторка можна бачити в Голобах на базарі. Нині ті луки, що з'їжджені були до кладовища вздовж і впоперек, бо ж їдуть люди до могил рідних звідусіль різним транспортом, засіяні, а десятки літ там навіть не оралось. Звичайно, зроблено по-господарськи. Давно б так!
Не називаю тих, хто доклав до цього рук, бо якось під час одного виступу голова райради Ігор Верчук він наголосив на тому, щоб не хвалили представників влади за щось зроблене, бо це не слава, а обов'язок кожного, хто на такій посаді, – дбати про людей, аби всім жилось краще.
Зразковий порядок панує на місці вічного спочинку, толокою виходили всі дружно для впорядкування кладовища. Немає в селі церкви, але священики прибувають освячувати паски, на "проводи". А в інші святкові дні люди їздять в сусідні села до храму.
У школі І-ІІ ступенів навчається всього 24 дитини. Клуб іноді збирає односельчан на збори чи концерти, які організовують аматори художньої самодіяльності на чолі із Євгенією Мартинюк.
Уже 29 років у Поповичівській сільській раді працює секретарем Галина Слюсарчук. Щодня долає велосипедом 15 кілометрів із Жмудчого і назад. В негоду добирається спочатку рейсовим автобусом до Голоб, а там іншим – до повороту на Поповичі, а насамкінець ще й пішки 2,5 кілометри йде. За фахом – вчитель географії. Із сільським головою Віталієм Мартинцем знають кожну сім'ю шести сіл, що належать до сільради, вболівають за громаду. Тож Віталій Анастасійович і Галина Іванівна мають заслужений авторитет серед людей.
Болить їм душа за кожного, а Галині Іванівні ще й зокрема за рідне село Жмудче. Трудяться люди в поті чола, а в результаті продукцію немає де збути, щоб повернути витрати і мати якусь вигоду. "Жевріє надія на поліпшення внаслідок об'єднання територіальних громад", – каже сільський голова.
l
Кожному з нас відомі слова Тараса Шевченка:
– Село! І серце одпочине.
Село на нашій Україні –
Неначе писанка село…
(поема "Княжна").
Бо хочеться сказати ще й про красу природи, адже пишу в літню пору, то й згадались дні відпустки і дитячих канікул, які ми проводили в Жмудчому. Тут на нас усіх чекала велика цілоденна сільська робота, яку ніколи не можна було переробити. Дати раду городу, корову в чергу відпасти і заготовити їй сіно, жнива, хатнє прибирання, кухня. Всім вистачало. Але робота ця була приємна, бо бачили її результат.
Особливо всі любили пасти корову. Зранку ще до сходу Сонця, шкодуючи будити онуків, гнав худобу на пашу дідусь, а потім, поснідавши, його підміняли онуки, а він ішов на бригаду в колгосп по наряд. Дітворі було весело за коровами, вони там бігали досхочу, співали, читали книжки, пильнували, щоб худоба в шкоду не зайшла.
З тих пір минуло більше 40 років, а ще й досі часто згадують той період. Тож коли онуки їдуть прибирати могили дідуся й бабусі, обов'язково стараються проїхати через усе село до того місця, де стоїть колись рідна хатина і не висохла ще долина, на якій гуси пасли.
Приємно зустрітись із сусідами. Це – наче мандрівка в дитинство. Бо хіба можна забути красу вранішнього сходу Сонця, вечірнього заходу, прохолоду зіркового нічного неба? А як цвіло й буяло все навкруги!
Спочатку після рясного бузкового цвіту п'янила солодкими пахощами акація, за нею липа, яка росла зразу за городом. А на долині, особливо після дощу, босоніж, у теплій воді бавилась галаслива дітвора з усієї вулиці. Увесь простір заповнювався зранку пташиним щебетом. Все купалось у сонячних променях від землі аж до небес.
Згодом сад манив поласувати смачними вишнями, малиною, смородиною, після них в кінці літа – соковитими червонобокими яблуками, запашними грушами, духмяними сливами. І все це своє, не куплене, виплекане дбайливими руками. Хіба можна переоцінити таку працю? Ні, їй ціни немає, нею треба насолоджуватись і радіти, дякувати Всевишньому.
На завершення залишається розповісти про назву села. За переказами старожилів, вона походить від племені "жмуди", яке в незапам'ятні часи жило на території села.
За іншою версією – колись на території Волині був князь Жмудський. Може, він володів землями цього краю, і від нього походить назва?
До війни село було розкидане по хуторах і займало велику територію. Кожна частина мала свою назву: “Клин”, “Кізедолина”, “Хвоїна”, “Підлип'я”, “Груд”, “Залісся” та ін.
У 1955-57 р.р. село з хуторів було звезене на теперішнє місце розташування.
Тож хай жмудським жителям і всім, хто бере початок із цього села й живе по всьому світу (бо навіть в Америці є наші пагони), добро множиться, сила й здоров'я додаються і здійснюються всі задуми й бажання!
Валентина ОСТАПЧУК.
НА ЗНІМКАХ: на вулицях села Жмудчого.
Фото Валентини СІЧКАР.
Село газифіковане. Недавно хвалились жмудчаки відкриттям оновленого приміщення фельдшерсько-акушерського пункту. Є й магазин, де можна купити все необхідне. А в цьому році після довголітнього чекання прокладена дорога до кладовища. Тепер про бездоріжжя можна лише згадувати. Бо колись, як ще й через село не було дороги, то ранньою весною чи пізньою дощовою осінню сусід до сусіда навпроти не міг перейти через дорогу без гумових чобіт. Легковики тоді не ризикували їхати в таку пору. Одні трактори ходили, вони ж і розбивали дорогу.
А тепер по ній курсують всі види транспорту, а "маршрутка" – кілька разів на день. Тож жмудчаків щовівторка можна бачити в Голобах на базарі. Нині ті луки, що з'їжджені були до кладовища вздовж і впоперек, бо ж їдуть люди до могил рідних звідусіль різним транспортом, засіяні, а десятки літ там навіть не оралось. Звичайно, зроблено по-господарськи. Давно б так!
Не називаю тих, хто доклав до цього рук, бо якось під час одного виступу голова райради Ігор Верчук він наголосив на тому, щоб не хвалили представників влади за щось зроблене, бо це не слава, а обов'язок кожного, хто на такій посаді, – дбати про людей, аби всім жилось краще.
Зразковий порядок панує на місці вічного спочинку, толокою виходили всі дружно для впорядкування кладовища. Немає в селі церкви, але священики прибувають освячувати паски, на "проводи". А в інші святкові дні люди їздять в сусідні села до храму.
У школі І-ІІ ступенів навчається всього 24 дитини. Клуб іноді збирає односельчан на збори чи концерти, які організовують аматори художньої самодіяльності на чолі із Євгенією Мартинюк.
Уже 29 років у Поповичівській сільській раді працює секретарем Галина Слюсарчук. Щодня долає велосипедом 15 кілометрів із Жмудчого і назад. В негоду добирається спочатку рейсовим автобусом до Голоб, а там іншим – до повороту на Поповичі, а насамкінець ще й пішки 2,5 кілометри йде. За фахом – вчитель географії. Із сільським головою Віталієм Мартинцем знають кожну сім'ю шести сіл, що належать до сільради, вболівають за громаду. Тож Віталій Анастасійович і Галина Іванівна мають заслужений авторитет серед людей.
Болить їм душа за кожного, а Галині Іванівні ще й зокрема за рідне село Жмудче. Трудяться люди в поті чола, а в результаті продукцію немає де збути, щоб повернути витрати і мати якусь вигоду. "Жевріє надія на поліпшення внаслідок об'єднання територіальних громад", – каже сільський голова.
Кожному з нас відомі слова Тараса Шевченка:
– Село! І серце одпочине.
Село на нашій Україні –
Неначе писанка село…
(поема "Княжна").
Бо хочеться сказати ще й про красу природи, адже пишу в літню пору, то й згадались дні відпустки і дитячих канікул, які ми проводили в Жмудчому. Тут на нас усіх чекала велика цілоденна сільська робота, яку ніколи не можна було переробити. Дати раду городу, корову в чергу відпасти і заготовити їй сіно, жнива, хатнє прибирання, кухня. Всім вистачало. Але робота ця була приємна, бо бачили її результат.
Особливо всі любили пасти корову. Зранку ще до сходу Сонця, шкодуючи будити онуків, гнав худобу на пашу дідусь, а потім, поснідавши, його підміняли онуки, а він ішов на бригаду в колгосп по наряд. Дітворі було весело за коровами, вони там бігали досхочу, співали, читали книжки, пильнували, щоб худоба в шкоду не зайшла.
З тих пір минуло більше 40 років, а ще й досі часто згадують той період. Тож коли онуки їдуть прибирати могили дідуся й бабусі, обов'язково стараються проїхати через усе село до того місця, де стоїть колись рідна хатина і не висохла ще долина, на якій гуси пасли.
Приємно зустрітись із сусідами. Це – наче мандрівка в дитинство. Бо хіба можна забути красу вранішнього сходу Сонця, вечірнього заходу, прохолоду зіркового нічного неба? А як цвіло й буяло все навкруги!
Спочатку після рясного бузкового цвіту п'янила солодкими пахощами акація, за нею липа, яка росла зразу за городом. А на долині, особливо після дощу, босоніж, у теплій воді бавилась галаслива дітвора з усієї вулиці. Увесь простір заповнювався зранку пташиним щебетом. Все купалось у сонячних променях від землі аж до небес.
Згодом сад манив поласувати смачними вишнями, малиною, смородиною, після них в кінці літа – соковитими червонобокими яблуками, запашними грушами, духмяними сливами. І все це своє, не куплене, виплекане дбайливими руками. Хіба можна переоцінити таку працю? Ні, їй ціни немає, нею треба насолоджуватись і радіти, дякувати Всевишньому.
На завершення залишається розповісти про назву села. За пер
Жмудче вабить красою
Бо хочеться сказати ще й про красу природи, адже пишу в літню пору, то й згадались дні відпустки і дитячих канікул, які ми проводили в Жмудчому. Тут на нас усіх чекала велика цілоденна сільська робота, яку ніколи не можна було переробити. Дати раду городу, корову в чергу відпасти і заготовити їй сіно, жнива, хатнє прибирання, кухня. Всім вистачало. Але робота ця була приємна, бо бачили її результат. 
Залишити коментар