Жмудче вабить красоюВід Голоб до Велицька веде пряма дорога через село Жмудче. Дві вулиці, які йдуть паралельно одна до одної, розділяють лише людські городи, засіяні, засаджені, доглянуті, та кілька хуторів по одну сторону вулиці і по другу. Це ті, що не скорились переселенню, а, може, через те, що вони близько розташовані до центральної вулиці. Тут привілля: кругом пасовисько, є де птиці ходити, до сусідів курка не побіжить у шкоду. І телятко випасається на узбіччі. У селі ж тісненько хати стоять, обмежена свобода.
Шкода, що, як і повсюди, не в усіх домівках живуть люди, стоять деякі сиротами, ледь проглядаючись крізь кущі й дерева, що розрослися без контролю господарів. Та ще й яких господарів! Про любов їх до землі наведу приклад з життя мого покійного свекра Марка Остапчука. На війні він подружився з генералом Федором Крашенінніковим.
Після Перемоги генерал запропонував йому їхати з ним у Москву. Казав: "Ти такий діловий, тобі тільки освіту треба дати, то багато досягнув би в житті. Подумай, я допоможу тобі у всьому, і квартиру матимеш".
Свекор відповів: "Вдома ж дружина з сином і донькою чекають, за якими дуже скучився" – "Тож, звичайно, і їх забереш" – "Та ні, земля також чекає, руки сверблять. Хочеться орати, сіяти. Якраз пора сінокосу, корові сіно треба заготовляти. Дуже люблю цю пору. В лісі ж яка благодать – гриби, ягоди! А що може бути краще за жнива? Хіба в Москві це на тротуарах є?" – "Будеш же ти з тою коровою і вмирати, і мене згадувати". 
Так і було. Тільки корова на обійсті пережила свекра на 5 років. А Марко Андрійович не боявся найважчої роботи. З любов'ю брався за все. Був міцної будови тіла, 50-кілограмові мішки з зерном для нього були, як відро води. На будівництво приміщень ферми возив будматеріали, скиртував солому, заготовляв сіно для колгоспної худоби, орав, засівав поля, навчив сина і внуків орати, косити. І таких мужиків-трудівників було багато.
А як же важко тоді було в 50-60-х роках минулого століття! Навіть вдома була виснажлива робота на власній нивці. Попереду йшли косарі,
ззаду підбирали жінки жито чи пшеницю і в'язали в снопи, разом складали в полукіпки і чекали, доки в колгоспі закінчаться жнива, щоб прийшов комбайн змолотити. Снопи розв'язували, кидали в бункер.
А нині не те зовсім. Комбайн все зробить, а трактор стюкує солому, залишається тільки привезти додому зерно і тюки. А ти тільки стоїш і спостерігаєш за роботою техніки.
Ось де цивілізація, ось де потрібен людський розум, щоб полегшити людську працю, щоб людям краще жилося, а не виготовляти зброю, щоб знищувати, убивати все живе і руйнувати те, що зводилось роками і служило людям. Прокляття війні і тим, хто її заварив!
Жмудче здавна прилегле до Поповичівської сільської ради і колись – колгоспу імені Мартинюка, а тепер ТзОВ "В. Прометей". Тут була найпередовіша бригада, і жмудчаки добре господарювали тоді, оскільки й колгосп вважався одним з передових в районі, яким керував Олександр Стасюк.
Може, тому, що дуже родюча земля тут, ферма утримувала багато ВРХ, коней. З ранку до вечора клепалось в кузні, майструвалось в столярні, цілий день на бригаді був рух, трактори, машини снували сюди-туди. Всі мали роботу. Тепер глухо…
Дехто взяв свій земельний пай і господарює самостійно. Переважно ветерани здали в оренду свої наділи в товариство "В. Прометей" і одержують дивіденди. Є й молоді господарі, серед яких виділяються Олександр і В'ячеслав Рудніки. Поруч батьки їхні живуть, допомагають синам у всьому. Добре господарює, обробляючи свій пай, сім'я Ольги Кисіль, яка в колгоспі довгий час завідувала фермою.
Ми вже набачились у ЗМІ котеджів олігархів, мільйонерів, мільярдерів, які приХватизували народне надбання і зосередили все багатство держави в своїх руках, тому й бідна Україна не може навіть забезпечити всім необхідним армію. Якби не волонтери…
У Жмудчому ж виріс котедж (диво мистецтва), власник якого Олександр Руднік благополуччя добився своєю невтомною працею на землі. Недалеко його брат теж дивує масштабами будівельних споруд. Ці люди – династія хліборобів, які прикрашають своє село.
А ще раніше звів таку ж двоповерхівку Михайло Бенесько (на жаль, уже покійний). У нього з дружиною шестеро дітей – 5 синів і донька. Тому й старався з усіх сил, працюючи в колгоспі водієм, побудувати такий дім, щоб усім вистачило місця.
Але діти захотіли жити окремо, звівши власні сімейні гніздечка. Залишився біля неньки один син. Має Марія Миколаївна 19 онуків і 2 правнуків. На грудях жінки сяє орден "Мати-героїня". Таку ж нагороду має в селі Євгенія Данилюк (на знімку – в центрі).
Серед старожилів села можна назвати Євгенію Козачук, яка працювала в колгоспі дояркою, живе біля сина з невісткою; Лідію Ткачук (на знімку – внизу праворуч), яка теж була в колгоспі дояркою і має орден "Знак Пошани"; Ольгу Захарчук, в минулому ланкову по вирощуванню льону і буряків; Леоніда Кравчука, якому довелось зазнати від радянської влади репресій.
Повернувшись на рідну землю, працював у колгоспі столяром. У нього – золоті руки. Весь реманент для обробітку землі виготовив сам. І всі будівлі на подвір'ї – його рук справа. Поруч стоїть віз, змайстрований власноруч. Завжди сусідів виручає, хто за тим чи іншим звертається до нього. Хоч і один залишився жити, але дає всьому раду, ні на кого не скаржиться.
Шанують в селі колишню "дохторку" Катерину Слюсарчук, учасника бойових дій. Живе самотньо. Один з синів – науковий працівник Харківського дослідного інституту, другий закінчив Львівську сільгоспакадемію, еколог. Анадир, Сахалін, острів Оха, Камчатка – місця його роботи в минулому.
Тепер "осів" у Львові, живе й трудиться там. Донька вчителює в Люблинці. Не забувають неньку, бабусю, прабабусю, відвідують часто. Бо вона нікуди не хоче, хоч і кличуть, приросла до жмудчаків, яких не раз рятувала колись. Родом із Чернігівщини, назавжди стала волинянкою. Жінка любить читати пресу, дивитися телевізор. Бажаний гість для неї – листоноша Людмила Муха. Прочитавши газети, телефонує до когось, щоб поділитись враженнями.
Не забувають у селі вдів Ольгу Клівцову, Ольгу Ткачук, Ольгу Назарчук, чоловіки яких були учасниками бойових дій, Ніну Омельчук – інваліда війни, учасника визвольної боротьби.
Повернувся з АТО Олександр Клімович – слава Богу, живий-здоровий. Всім селом переживали за нього.
А недавно стала жителькою Жмудчого Ганна Романюк, яка уже перетнула 90-річний рубіж, в минулому – учасник партизанського руху. Із Попович, де жила раніше, забрала її сюди донька Галина, яка тут вийшла заміж.
Ревно свою службу несе соціальний працівник Алла Захарчук. Її чекають там, де треба допомога.
(Продовження у наступному повідомленні).
Залишити коментар