Зустрілися двоє братів…
Хто любить передачу «Чекай на мене» на телеканалі «Інтер», бачив 3 серпня історію нашого голобчанина Валерія Семеновича Лямцева.
64 роки прожив чоловік, не знаючи нікого зі свого роду. Довгий час писав у різні інстанції з проханням помогти йому найти хоч кого-небудь. Бо як же жити в невідомості? Безрезультатно. Змиритись не міг. Працював у колгоспі газозварником. Робота серйозна і відповідальна. Але, крім цього, любив співати і брав участь в колгоспному хорі, разом з Антоніною Ніколайчук (дояркою) були солістами. Виступали навіть на столичній сцені, бо хор славився на всю округу. Особливо хвилювали всіх пісні у їхньому виконанні про Волинь, «Хліб – всьому голова», «А льон цвіте». Це був їхній «козир».
Якось після одного із зворушливих концертів запитала його, від кого успадкував такий голос, а в нього – сльози в очах: «Не знаю, бо сирота, з дитбудинку». Я пройнялася співчуттям до долі цієї людини і разом з ним вирішили написати на передачу «Чекай на мене», яка в той час уже набула популярності. Спочатку – в Москву. Йшли роки, а Москва мовчить. Тоді доручили Наталії Федорук, оскільки вона живе у Москві і приїжджає в Голоби до батьків, щоб вияснила там, чи задіяні в пошуках. А там сказали: «А що тепер шукати? Відкривайте сайт в Інтернеті і чекайте». Допоміг Любомир Сінчук відкрити. Чекаємо. Знову йдуть роки. Немає нічого. Ніхто не озивається.
Люблю справу доводити до кінця. Тому пишемо в Київ на цю ж передачу. Лист пішов з ультиматумом: «Якщо Ви, Толю і Жанно, не відшукаєте цій людині когось із рідних, не буду вірити у Вашу передачу і не буду дивитись». Вислала також конверт із зворотньою адресою, щоб хоч якусь дали відповідь. Номер телефона свій дала, бо у Валерія Семеновича не було ніякого тоді. Чекаємо далі.
При зустрічі Валерій Семенович гляне, скривиться і кине: «Чекаю, не втрачаю надію». Я відповім: «Дай, Боже».
І ось позаду довгих 8 років. Якось у кінці травня пролунав дзвінок. Беру слухавку, а в ній: «Це з передачі «Чекай на мене» (російською мовою). Попросили передати Валерію Лямцеву номер мобільного передачі, щоб він подзвонив до них. Я виконала прохання. Добре, що мобільний тепер у кожного є.
Як він сприйняв повідомлення, немає слів, щоб передати це. Бо сама теж хвилювалась. Зажевріла, нарешті, надія, що когось, мабуть, відшукали. Факт той, що передзвонити на передачу не міг, а зателефонував дочці в Київ (вона там живе) і передав номер. Після зв’язку з нею донька повідомила батькові, що запрошують 17 червня в Київ, чи зможе приїхати? Звичайно, дав згоду. А на початку червня, 3 числа, приїхала знімальна група з Києва. Валерій Семенович уже не раз з ними спілкувався по телефону і розказав дещо із свого життя і про те, що любить співати. Тож по приїзді попросили заспівати. Він виконав пісню «Два кольори». Узяли й у мене інтерв’ю.
А 17 червня Валерій Семенович з сином Владиславом поїхав на передачу. Там відбулась хвилююча зустріч з братом Володимиром, на 10 років молодшим, і з його донькою Мариною (на знімку ви бачите братів). Бесідували згодом у доньки Іри на квартирі.
Приїхав додому розчарований, бо здалось йому, що не схожі один на одного. «Все таки, повірте, важко через 64 роки легко сприйняти все за дійсність». Знову хвилювання, переживання і чекання. Пообіцяли передачу показати 3 серпня.
Всі в Голобах, хто знав і не був зайнятий роботою, дивились передачу. А найбільше – наша вулиця Дружби. Зразу після перегляду вийшли поділитись враженнями. Всім сподобалось, як Валерій Семенович виконав пісню «Два кольори». Схвильовано звучав його голос на всю Україну і Росію. Сусіди підтвердили слова ведучого з передачі, що брати схожі і діти теж. Та й факти говорять про це, особливо переконливе прізвище Луцеграф, яких тільки двоє на всю Україну і в Росії навіть немає.
Це прізвище мав Валерій Семенович до того, як його усиновили названі батьки і дали своє – Лямцев. Ми з ним і подавали в передачу обидва прізвища. Брат Володимир і зараз носить його. Батьки розлучилися і повернули Валерія в дитбудинок, але прізвище своє залишили й сказали, яке в нього було раніше, щоб, може, колись по ньому захоче знайти рідних. Воно й стало ниточкою для пошукової роботи, яка й увінчалась успіхом.
А попав у Голоби мій сусід завдяки дружині, з якою познайомився в Дніпропетровську, де вона працювала. Він уже на той час і профтехучилище закінчив після школи, і армію відслужив. Мав спеціальність каменяра, працював і монтажником-висотником на будівництві АЕС. За золоті руки його цінували, одержував найбільшу на той час зарплату робітника, мав найвищі розряди як спеціаліст. Жив у гуртожитку, обіцяли і квартиру дати. Як такого не полюбити?
Коли створив сім’ю, народився син. Турбуючись про його здоров’я, вирішили переїхати на Волинь до рідних дружини Людмили. Ще дві доньки мають Лямцеви. Побудували гарну хату, упорядкували подвір’я, чекають дорогих гостей. Залишилося знайти сестру, зустрітись в Голобах в кінці серпня.
Ось така життєва історія в мого сусіда.
Ще хочеться зауважити про ведучих із Москви: такі добродушні і приємні люди, так гарно і сердечно разом з київськими ведуть передачу, ніби й немає війни на Сході, ніби панує дружба між народами. А так і повинно бути! Кому ж та війна потрібна, зрештою? Сепаратистам, які ціною знищення інфраструктури і всього живого на Сході України хочуть відокремитися і задіяли в це Росію, чи олігархам, щоб зберегти або примножити свої мільярди? А гинуть невинні люди. Хай запанує мир!
Валентина ОСТАПЧУК.
Хто любить передачу «Чекай на мене» на телеканалі «Інтер», бачив 3 серпня історію нашого голобчанина Валерія Семеновича Лямцева.
64 роки прожив чоловік, не знаючи нікого зі свого роду. Довгий час писав у різні інстанції з проханням помогти йому найти хоч кого-небудь. Бо як же жити в невідомості? Безрезультатно. Змиритись не міг. Працював у колгоспі газозварником. Робота серйозна і відповідальна. Але, крім цього, любив співати і брав участь в колгоспному хорі, разом з Антоніною Ніколайчук (дояркою) були солістами. Виступали навіть на столичній сцені, бо хор славився на всю округу. Особливо хвилювали всіх пісні у їхньому виконанні про Волинь, «Хліб – всьому голова», «А льон цвіте». Це був їхній «козир».
Якось після одного із зворушливих концертів запитала його, від кого успадкував такий голос, а в нього – сльози в очах: «Не знаю, бо сирота, з дитбудинку». Я пройнялася співчуттям до долі цієї людини і разом з ним вирішили написати на передачу «Чекай на мене», яка в той час уже набула популярності. Спочатку – в Москву. Йшли роки, а Москва мовчить. Тоді доручили Наталії Федорук, оскільки вона живе у Москві і приїжджає в Голоби до батьків, щоб вияснила там, чи задіяні в пошуках. А там сказали: «А що тепер шукати? Відкривайте сайт в Інтернеті і чекайте». Допоміг Любомир Сінчук відкрити. Чекаємо. Знову йдуть роки. Немає нічого. Ніхто не озивається.
Люблю справу доводити до кінця. Тому пишемо в Київ на цю ж передачу. Лист пішов з ультиматумом: «Якщо Ви, Толю і Жанно, не відшукаєте цій людині когось із рідних, не буду вірити у Вашу передачу і не буду дивитись». Вислала також конверт із зворотньою адресою, щоб хоч якусь дали відповідь. Номер телефона свій дала, бо у Валерія Семеновича не було ніякого тоді. Чекаємо далі.
При зустрічі Валерій Семенович гляне, скривиться і кине: «Чекаю, не втрачаю надію». Я відповім: «Дай, Боже».
І ось позаду довгих 8 років. Якось у кінці травня пролунав дзвінок. Беру слухавку, а в ній: «Це з передачі «Чекай на мене» (російською мовою). Попросили передати Валерію Лямцеву номер мобільного передачі, щоб він подзвонив до них. Я виконала прохання. Добре, що мобільний тепер у кожного є.
Як він сприйняв повідомлення, немає слів, щоб передати це. Бо сама теж хвилювалась. Зажевріла, нарешті, надія, що когось, мабуть, відшукали. Факт той, що передзвонити на передачу не міг, а зателефонував дочці в Київ (вона там живе) і передав номер. Після зв’язку з нею донька повідомила батькові, що запрошують 17 червня в Київ, чи зможе приїхати? Звичайно, дав згоду. А на початку червня, 3 числа, приїхала знімальна група з Києва. Валерій Семенович уже не раз з ними спілкувався по телефону і розказав дещо із свого життя і про те, що любить співати. Тож по приїзді попросили заспівати. Він виконав пісню «Два кольори». Узяли й у мене інтерв’ю.
А 17 червня Валерій Семенович з сином Владиславом поїхав на передачу. Там відбулась хвилююча зустріч з братом Володимиром, на 10 років молодшим, і з його донькою Мариною (на знімку ви бачите братів). Бесідували згодом у доньки Іри на квартирі.
Приїхав додому розчарований, бо здалось йому, що не схожі один на одного. «Все таки, повірте, важко через 64 роки легко сприйняти все за дійсність». Знову хвилювання, переживання і чекання. Пообіцяли передачу показати 3 серпня.
Всі в Голобах, хто знав і не був зайнятий роботою, дивились передачу. А найбільше – наша вулиця Дружби. Зразу після перегляду вийшли поділитись враженнями. Всім сподобалось, як Валерій Семенович виконав пісню «Два кольори». Схвильовано звучав його голос на всю Україну і Росію. Сусіди підтвердили слова ведучого з передачі, що брати схожі і діти теж. Та й факти говорять про це, особливо переконливе прізвище Луцеграф, яких тільки двоє на всю Україну і в Росії навіть немає.
Це прізвище мав Валерій Семенович до того, як його усиновили названі батьки і дали своє – Лямцев. Ми з ним і подавали в передачу обидва прізвища. Брат Володимир і зараз носить його. Батьки розлучилися і повернули Валерія в дитбудинок, але прізвище своє залишили й сказали, яке в нього було раніше, щоб, може, колись по ньому захоче знайти рідних. Воно й стало ниточкою для пошукової роботи, яка й увінчалась успіхом.
А попав у Голоби мій сусід завдяки дружині, з якою познайомився в Дніпропетровську, де вона працювала. Він уже на той час і профтехучилище закінчив після школи, і армію відслужив. Мав спеціальність каменяра, працював і монтажником-висотником на будівництві АЕС. За золоті руки його цінували, одержував найбільшу на той час зарплату робітника, мав найвищі розряди як спеціаліст. Жив у гуртожитку, обіцяли і квартиру дати. Як такого не полюбити?
Коли створив сім’ю, народився син. Турбуючись про його здоров’я, вирішили переїхати на Волинь до рідних дружини Людмили. Ще дві доньки мають Лямцеви. Побудували гарну хату, упорядкували подвір’я, чекають дорогих гостей. Залишилося знайти сестру, зустрітись в Голобах в кінці серпня.
Ось така життєва історія в мого сусіда.
Ще хочеться зауважити про ведучих із Москви: такі добродушні і приємні люди, так гарно і сердечно разом з київськими ведуть передачу, ніби й немає війни на Сході, ніби панує дружба між народами. А так і повинно бути! Кому ж та війна потрібна, зрештою? Се
Зустрілися двоє братів…
Залишити коментар