Її життя – то пісня, віра і любов…
Нещодавно Людмила Глущенко із Голоб відзначила своє 80-річчя. З нагоди цього – розповідь про ювілярку.
Свої роки Людмила Микитівна збирала довго, як низку намистинок, нанизуючи на ниточку. Роки були різного "кольору", іноді вони розсипались, а вона, зболена життям, деколи в розпачі, збирала їх до купочки, знаходила в собі нові сили: знову робила низку намиста своїх років, допоки не стало аж 80.
А нині вдома одна, хвора, але не забули її у той день. До рідної домівки злетілись діти, онуки, правнуки, аби вклонитися рідній дорогій матусі, її рокам, сказати щирі слова подяки за нелегку ношу материнської долі.
Видно, що їх матусю поважають, бо в цей день до її оселі завітали і селищний голова Сергій Гарбарук, і настоятель Свято-Георгіївської церкви о. Ніфонт, і представники районної та селищної ветеранських організацій. Церковний хор велично виконав "Многії літа", а щирі слова вітань та улюблені пісні подарували працівники культури селища.
Здається, щаслива іменинниця… Але чомусь Людмила Микитівна важко часом зітхала, втирала долонею непрохану сльозу, котра тоненьким струмочком текла по щоці. Згадалось все життя. І не гоїть серце рана, лише притуплює біль, а пам'ять – ні. Все ніби вчора. Бо саме на схилі літ хочеться хоч на мить опинитись там, де пройшло життя, дорога та незабутня пора дитинства.
А чи була вона? Бо припало все якраз на голодні-холодні роки війни, коли довелось виховуватись такому поколінню, як і вона. На превеликий жаль, жорстока війна забрала батька дівчини. Мати, залишившись із малими дітьми на руках, не могла дати ради господарству.
Маленька, худенька, щоб запрягти коней – ставила табуретку. Сльози, розпач, недоспані ночі… Вихід знайшовся – прийняла чоловіка, не стільки для життя, як для роботи. Але доля розпорядилась по-іншому. При родах померла мама, залишивши двох братиків-близнюків.
Людмилі не було й 10 років, бабця (так називає її Людмила Микитівна), виснажена війною, не могла дати ради горю, віддала малюків в дитячий будинок-інтернат.
Це колись, як пройде багато років, віднайде героїня нашої розповіді рідних братів. Все це буде згодом. А тоді, в далекі повоєнні роки бабуся замінила їй матір і батька.
І нині її рідне село і дитинство назавжди залишилися світанковою піснею, вірою в чистоту людських відносин, ніжною й щирою бабусиною ласкою. Життєва мудрість її, проста наука вели по життю Людмилу. Всяко бувало… Але усе найкраще увібрала її маленька зболена душа від щедрої землі, котра рятувала їх від голоду, від добрих та працьовитих людей, яких бачила щодня і які допомагали й співчували сиротині, хоч таких, як вона, в селі було багато.
Бабусина нехитра наука – робити добро, поважати людей, невтомно працювати – назавжди запала в душу малої Людмили, тому і стала працьовитою, доброю, скромною, чуйною до чужої біди.
"Коли закінчила середню школу – згадує ювілярка, – сама поїхала вступати до педагогічного інституту, дуже хотіла бути вчителькою української мови. Я в школі завжди читала вірші, що ставили в приклад іншим. Але на першому екзамені отримала "3", далі не було сенсу складати. Подружки порадили іти в медичне училище. Отак і вирішилась моя доля".
Що могла бабуся покласти в ті роки студентці до сумки? А ще до Голоб від Мельниці добиратись 10 км треба було пішки, часом виручала підвода, попутна машина.
Після закінчення працювала акушеркою в Байківцях. Правда спочатку сама організувала, обладнала родильну кімнату, а потім приймала немовлят в Радошині.
Скільки довелось пережити їй: і боялась, й іноді досвіду не вистачало, але жодного поганого випадку не було, ні жінки, ні новонароджені не мали ніяких ускладнень. Отримувала лиш одні подяки. "25 діточок прийняла в Радошині", – каже тепер Людмила Микитівна.
Якось до Радошина приїхав інструктор із спорту Микола Глущенко.
Сподобалась йому сільська "дохторка". Тож через місяць там же, у Радошині, справили весілля. Хоча, яке то весілля – вечоринка. Правда, дуже добра подружка Галина Пушенко поїхала конем до Мельниці і, як подарунок, привезла бабусю.
В ті роки спорту в районі приділялось багато уваги (це був Голобський район). Її молодий чоловік був в пошані. "Мав великий авторитет", – говорить, згадуючи ті роки, Людмила Микитівна. Згодом її перевели на роботу в Голобську районну лікарню. Молода сім'я була щаслива. Було все: улюблена робота, гарна квартира. Доля подарувала двох діточок – синочка Юру і доньку Юлю.
Підростали діти, жінка перейшла працювати в дитячий садок, де в подальшому зосталась на 20 років вихователькою.
Але біда в дім приходить не питаючи. Хвороба забрала в молоді роки чоловіка. Саме життя потьмяніло, світ втратив для дружини світлі фарби, залишивши тільки сірість і невичерпний душевний біль.
Щоб якось вижити, тримала свині, птицю, садила город. Прийшли на допомогу сусіди, колеги, друзі. Людмила згадувала своє дитинство, рідну бабусю, їхала на її могилу просити пораду (коли старенька була зовсім хвора, онука забрала її до себе, дуже уважно доглядала).
Так і виживала, знову збираючи свої розсипані намистинки. Подорослішали діти, пішли вчитись. Дочка закінчила педучилище, ставши, як і мама, вихователем, син – педінститут, фізкультурний факультет, пішов дорогою батька. Давно вже розлетілись від батьківського порога. В Турійську живе і працює син, в Івано-Франківську – донька. Мають свої сім'ї, звили щасливі сімейні гніздечка. Але ніколи не забувають рідну неньку, привозять уже правнучат, аби потішилась прабабуся.
Отаке життя ювілярки – ветерана праці, людини, яка має статус "дитина війни". Скільки всього випало на її долю. Але вона – мудра, бо вміє любити і прощати.
Коли бувало вкрай важко, то молила Бога дати їй сили, читала Велику Книгу життя. Всю свою невитрачену любов сповна віддавала дітям. Завжди розрадою в її нелегкій жіночій долі була пісня.
"Коли були голодні, шукали теплого кутка на печі, – згадує жінка ( і сльози туманять її очі). – Співали пісень, не відчувалось голоду, то й тепліше ставало. Зимою розучували колядки. Коли пішла до школи, була не тільки солісткою хору, але й керувала ним".
Було, колись хор шкільний готувався до районної шкільної олімпіади, а керівника забрали на курси, тож довелось Людмилі виступати на олімпіаді самій. І їхній хоровий колектив зайняв перше місце в районі, отримали подяку. Це була перша нагорода за її співочий талант. Співала в лікарняному хорі, колгоспному, церковному хорах, майже 30 років – у ветеранському хорі "Червона калина". Її чарівний приємний голос чули не раз і в області, і далеко за її межами.
За таку велику любов до пісні, її пропаганду щиро дякувала Людмилі Микитівні начальник відділу культури Ковельської РДА Тетяна Матяшук, яка побажала іменинниці міцного здоров'я, активного довголіття.
Я щиро приєднуюсь до всіх вітань і зичу Людмилі Микитівні завжди бути такою, яка вона є, а ще – сил та усіляких гараздів. Хай Мати Божа Вас і Вашу родину скрізь й всюди оберігає!
Валентина СІЧКАР.
НА ЗНІМКУ: ювілярка Людмила ГЛУЩЕНКО.
Фото з домашнього архіву.
Нещодавно Людмила Глущенко із Голоб відзначила своє 80-річчя. З нагоди цього – розповідь про ювілярку.
Свої роки Людмила Микитівна збирала довго, як низку намистинок, нанизуючи на ниточку. Роки були різного "кольору", іноді вони розсипались, а вона, зболена життям, деколи в розпачі, збирала їх до купочки, знаходила в собі нові сили: знову робила низку намиста своїх років, допоки не стало аж 80.
А нині вдома одна, хвора, але не забули її у той день. До рідної домівки злетілись діти, онуки, правнуки, аби вклонитися рідній дорогій матусі, її рокам, сказати щирі слова подяки за нелегку ношу материнської долі.
Видно, що їх матусю поважають, бо в цей день до її оселі завітали і селищний голова Сергій Гарбарук, і настоятель Свято-Георгіївської церкви о. Ніфонт, і представники районної та селищної ветеранських організацій. Церковний хор ве
Її життя – то пісня, віра і любов…
Залишити коментар