Теща і зятьМикола з Поліною були з багатодітних сімей. Коли побрались, на спадщину не надіялись, все починали з нуля. Винаймали одну кімнату і працювали обоє, стараючись на свою домівку. Це було їхньою найбільшою мрією – переступити поріг власного будинку. Він у шахту спускався щодня, вона в приміському колгоспі на землі – вирощувала буряки.
Як згадає, сльози на очі навертаються. Все ж вручну робилося. Після війни техніки ніякої. Літом в спеку гнули спину, а восени мокли на дощі і мерзли згодом на морозі, доки копали й вивозили буряки на цукрові заводи. То й не диво, що ті пальці на руках і ногах повикручував поліартрит.
Потроху почали будуватися і звели дім, надвірні будівлі. Коли перебрались у свою хату, вважали себе найщасливішою сім’єю. Народились діти – спочатку син, через 10 років дочка. Тож прийшлось синові, коли одружився, помагати будуватись, бо згодом і донька заведе сім’ю, то вже буде коло них жити. Подбали разом із сватами, і син теж став жити в своєму домі. Доньчин чоловік був з іншої області, дав згоду жити з батьками дружини. То й добре.
Прийшов на все готове. Ні за що не треба думати. Тільки шануйся і живи. Батьки, хоч і на пенсії вже були, ще здужали утримувати велике господарство. Поки не було онуків, зять у всьому допомагав: і сіно косив для корови, і в городі разом з усіма працював, в ремонті будівель брав участь. Одним словом, завойовував авторитет. А як народились діти, чоловіка ніби хто підмінив: ні за холодну воду не брався, бо більше став заробляти, одержавши вищу посаду. То й запанів.
Микола вже не здужав господарювати, бо захворів. Продали корову. А після смерті його і Поліна подалась, скосив її поліартрит. Добре, що хоч за онуками бабця Поля пильнувала, і тепер не їй донька помагала, а вона доньці і тоді, як дозволяло здоров’я. Зятеві байдуже було, що хтось там хворів, що комусь треба допомогти по господарству. Як начальник, дозволяв собі «затримуватись» на роботі, іноді «під градусом» приходити. Поводився грубо з дружиною, тещею.
Жінки терпіли – мати, щоб не нашкодити дочці, а дочка, щоб ще гірше не було. Зарплату приносив, не пропивав. Захворіли діти, і він же таки добився, аби їх відправити в санаторій. На південь повезла дочка.
А другого дня, коли зять уже вдягався на роботу, до хати зайшли його старенька мати і сестра.
– О, а це яким вітром? – здивувався.
– А таким, що хай мати ще трохи в тебе поживе, братику, бо я вже втомилась.
– А чому?
– От поживе в тебе, то побачиш, чому.
– Як мати вже стара і її треба доглядати, то ти мені привезла, а як заповіт на спадщину, то вона на тебе оформила?
– Але ж це тимчасово, братику. А де твоє більше сімейство?
– Повезла дружина дітей на море.
– От-от, і я на море поїду. Я теж хочу відпочити.
– Ну й відпочивай собі на морі, і від мами, – обізвалась теща. – А як відпочинеш, привези зимовий мамин одяг, бо я вже сваху не відпущу. Житиме зі мною в моїй кімнаті. Місця вистачить. Будемо разом з нею старість коротати. Веселіше буде і їй, і мені. А то всі порозходяться по роботах, по науках, а ти сиди, як пень, цілий день, хоч вовком вий. А ввечері поприбігають: хто уроки вчить, хто біля телевізора сидить, ні до кого й обізватися. А тепер ми хоч наговоримось. Правда,свахо?
Занімів зять, уважно слухав тещину тираду і дивувався, скільки в цієї жінки доброти і милосердя – сама ж нездорова, а підтримує немічну сваху. А мати, по всьому видно, дала згоду залишитися.
Сестра не забарилась поспішити назад в дорогу, пообіцявши, що привезе все необхідне. Навіть снідати не згодилась, щоб, може, не передумала невістчина мати. Брат провів сестру.
Зять приїхав на обід згодом і привіз усякої смакоти. А свахи за цей час і борщу наварили, і улюблені вареники його.
Мати якось ніби ожила, повеселішала, а по приїзді була дуже скромна. Увечері зустрів дружину на вокзалі і похвалився новиною, що в них тепер дві мами. Вона не здивувалась, відчувала, що так вчинить його сестра, бо колись натякала на те, щоб і невістка погляділа свекруху.
– А як же тепер будемо до них звертатись? Коли я кликатиму – моя озиватиметься, а як ти – твоя? – звернувся чоловік.
– Мамо Полю і мамо Ганю будемо кликати, тоді точно не переплутаємо, – відповіла і подумала, як один випадок в житті може змінити людину. Слава Богу, що в кращий бік.
Валентина ОСТАПЧУК.
Залишити коментар