Життєва ріка Івана Федорка
14 серпня ц. р. колишньому прокурору Ковельщини Івану Дмитровичу Федорку виповнилося б сто років. Друзі, колеги та рідні хочуть згадати і відтворити в пам'яті життя доброзичливої і чесної людини.
Народився Іван Дмитрович в селі Ляховці, що на Станіславщині (тепер – Івано-Франківщина). Дитинство, охрещене війною, спробувало на смак і поневіряння, і бідність, і нелегку працю. У 15 років лишився круглим сиротою. Виховувала малого Іванка рідна бабуся. Вихователем і школою була праця, але й грамоти навчався. Його найголовніший девіз для себе, для дітей та онуків незмінно пройшов через все життя: "Вчитись, вчитись, вчитись".
Саме це йому дозволило у 1940 році стати народним слідчим прокуратури, а згодом поступити на курси Київської юридичної школи.
Навчання перервала війна. У складі 2-го Українського фронту із запеклими боями пройшов Сталінград, Кавказ, Україну, Будапешт, Прагу. Нагороджений багатьма бойовими медалями та орденами.
Іван Дмитрович був фаталістом і часто стверджував: "Від долі не втечеш. Один на весь зріст під кулі стає і йому нічого, а іншого смерть в бліндажі знаходить".
Після війни, у 1946 році, Івана Федорка направляють на Волинь в обласну прокуратуру. В тому ж році він стає прокурором Оваднівського району.
То був драматичний час. Як розповідала дружина Івана Дмитровича, доводилося спати з гвинтівкою під боком із закритими матрацами вікнами, а дітей ховати під ліжка. Повстанці засуджували на смерть партійних та комсомольських фанатів-активістів, але поміркованих і добрих не чіпали. Страх був, бо ж ішов на роботу і не знав, чи повернеться живим.
У 1953 році Івана Федорка призначили прокурором Ковельського району, а згодом – міста. У 1986 році пішов на заслужений відпочинок.
l
Кожен портрет має світло і тіні. І найкраще людину знають її близькі та рідні. Вслухайся, шановний читачу, у розповідь чарівної і люблячої онуки Олени:
"Наш дідусь – сонячна Людина. Він вмів веселитись і веселити інших, гарно співав і танцював, цікаво говорив. Мої подружки (а нам було по шістнадцять літ) часто просили: "Клич діда!".
Взагалі, до жінок у дідуся ставлення було особливе, джентльменське. Дружина для нього – це святе. Вона – і кохана, і друг, і порадниця, і берегиня роду. Домашня робота завжди ділилася порівну. Він міг куховарити, прати білизну, не говорячи, що був "домашнім" столяром, електриком чи сантехніком. Вмів ремонтувати взуття.
Дідусь завжди радився з бабусею. І хай вона не у всьому розумілась, але підтримувала: "Іване, зваж все і зроби, як вважаєш за потрібне". Так, рішення приймав він, але при цьому була повага до своєї супутниці життя. А нас любив безмежно. Бувало, прийде на обід і бавиться з нами. Взимку в парку на санках каталися, а влітку – на "чортовому" колесі або на річці.
Повірте: його зять, росіянин, який виховувався у дитячому будинку, вважав і називав діда батьком.
Своїми вчинками, всім життям вчив нас – і старших, і менших розуму. Щодня – зарядка, обливання водою. На роботу і з роботи завжди пішки.
В одній застільній бесіді я почула слова: "От працював ваш дід 40 літ прокурором, а що заробив? Ні будинку, ні машини, ні грошей". Що скажеш тому самовпевненому чоловіку? Він не розуміє, що людина, особистість вимірюється не багатством, а гідністю і чесністю, добропорядністю і скромністю.
Бувало, вдома хтось необережно висловлювався: "Ще б до цього столу ікорки чорної та й на закусочку!".
Дідусь сердито перечив: "Маєте хліб і до хліба, то й дякуйте Богові".
Про скромність і невибагливість – особливе слово.
Колись на юридичних курсах над ним насміхалися через просту, поношену, "блаженну" одежу.
Він на це не звертав уваги. Сідав на першу лаву і записував лекції професури. Таку ж пораду мені дідусь давав, і не раз. Бабуся згадувала: "Як приїхали до Ковеля, то в прокуратурі довгий час жили. Я спала на дивані, а Іван на столі накривався шинелею й нікому не скаржився".
Ви думаєте, що він не бачив недоліків тієї системи? Реально бачив і нерідко обурювався, а часом підсміювався над торішніми чинушами. Казав: "Так, і те погано, і це не так, але жити потрібно" або: "Знаєш, Таїсо, партбюро вимагає у мене, прокурора, відповіді, чому кури погано несуться в районі! Сміх та біда".
Зрештою, яка б не була система, але в роботі ти маєш бути чесним, порядним та відповідальним. Згадую, як на похоронах дідуся одна жіночка цілувала руки бабусі і казала: "Спасибі посмертне вашому чоловікові, він врятував мого сина".
Дідусь – це вітер непосидющий. Пішов на відпочинок – відпочивай! Е, ні – не та натура. Працював на підміні у Волинській прокуратурі. Виступав з лекціями від товариства "Знання" з питань запобігання злочинності. Його хотіли бачити, запрошували і слухали.
Дім, дача, сад – це його хобі. Завжди старався бути із своєю Таїсою – і в гостях, і на дачі, і на ринку. Так на ходу і пішов до Царства Небесного.
Прийшов з ринку і впав на ліжко. Й полетіла душа в Небеса. На похоронах було багато людей, а це – свідчення того, що його шанували, сумували за ним”.
l
Розпитую про Івана Федорка у колег, які з ним працювали або були добре знайомі, й теж чую добрі слова. Щоб довершити портрет, загляньмо за світлі маяки і послухаймо його сповідь:
"Волинь стала для мене другою батьківщиною. Тут народилися і виросли мої діти. Радію тим змінам, які відбулися після війни на Волині. Пригадую, як я приїхав в лютому 1946 року в Ковель. Місто було у руїнах, люди жили в землянках. Скрізь – бездоріжжя, не було електрики, працювали при каганцях з артилерійських гільз. Школи, клуби зруйновані, але народ активно взявся за відбудову.
Зараз Волинь, Ковельщина – невпізнані. Всюди дороги, суцільна електрифікація. Хто мріяв, що в місті Ковелі будуть 9-поверхові будинки, заводи? Немає чого гріха таїти, траплялися випадки, і непоодинокі, коли окремі відповідальні працівники втручалися у розслідування і судовий розгляд справ.
Працівники прокуратури мають бути взірцем беззастережного додержання правопорядку, надійно захищати інтереси громадян і разом з тим рішуче класти край будь-яким правопорушенням, вести непримиренну боротьбу зі злочинністю".
l
Я не фаталіст. Вважаю, що людина сама спрямовує долю у те чи інше русло життєвої ріки. Життєва ріка Івана Федорка, хай із порогами, вирами, бурхливою течією, але з чистою і прозорою водою. Дай, Боже, кожному теперішньому працівнику прокуратури будь-якого рівня мати подібну "ріку" і добру пам'ять про себе.
Анатолій ВОЛОДИМИРЕЦЬ.
14 серпня ц. р. колишньому прокурору Ковельщини Івану Дмитровичу Федорку виповнилося б сто років. Друзі, колеги та рідні хочуть згадати і відтворити в пам'яті життя доброзичливої і чесної людини.
Народився Іван Дмитрович в селі Ляховці, що на Станіславщині (тепер – Івано-Франківщина). Дитинство, охрещене війною, спробувало на смак і поневіряння, і бідність, і нелегку працю. У 15 років лишився круглим сиротою. Виховувала малого Іванка рідна бабуся. Вихователем і школою була праця, але й грамоти навчався. Його найголовніший девіз для себе, для дітей та онуків незмінно пройшов через все життя: "Вчитись, вчитись, вчитись".
Саме це йому дозволило у 1940 році стати народним слідчим прокуратури, а згодом поступити на курси Київської юридичної школи.
Навчання перервала війна. У складі 2-го Українського фронту із запеклими боями пройшов Сталінград, Кавказ, Україну, Будапешт, Прагу. Нагороджений багатьма бойовими медалями та орденами.
Іван Дмитрович був фаталістом і часто стверджував: "Від долі не втечеш. Один на весь зріст під кулі стає і йому нічого, а іншого смерть в бліндажі знаходить".
Після війни, у 1946 році, Івана Федорка направляють на Волинь в обласну прокуратуру. В тому ж році він стає прокурором Оваднівського району.
То був драматичний час. Як розповідала дружина Івана Дмитровича, доводилося спати з гвинтівкою під боком із закритими матрацами вікнами, а дітей ховати під ліжка. Повстанці засуджували на смерть партійних та комсомольських фанатів-активістів, але поміркованих і добрих не чіпали. Страх був, бо ж ішов на роботу і не знав, чи повернеться живим.
У 1953 році Івана Федорка призначили прокурором Ковельського району, а згодом – міста. У 1986 році пішов на заслужений відпочинок.
Кожен портрет має світло і тіні. І найкраще людину знають її близькі та рідні. Вслухайся, шановний читачу, у розповідь чарівної і люблячої онуки Олени:
"Наш дідусь – сонячна Людина. Він вмів веселитись і веселити інших, гарно співав і танцював, цікаво говорив. Мої подружки (а нам було по шістнадцять літ) часто просили: "Клич діда!".
Взагалі, до жінок у дідуся ставлення було особливе, джентльменське. Дружина для нього – це святе. Вона – і кохана, і друг, і порадниця, і берегиня роду. Домашня робота завжди ділилася порівну. Він міг куховарити, прати білизну, не говорячи, що був "домашнім" столяром, електриком чи сантехніком. Вмів ремонтувати взуття.
Дідусь завжди радився з бабусею. І хай вона не у всьому розумілась, але підтримувала: "Іване, зваж все і зроби, як вважа
Життєва ріка Івана Федорка
Залишити коментар