Життя заради людейКоли на Волині відзначали 60-річний ювілей від дня народження Бориса Петровича Клімчука, на урочистість був запрошений і я. Зібравши журналістський колектив, запитав у колег: "А що подаруємо нашому земляку? Адже він ніколи не залишався осторонь редакційних проблем, завжди намагався допомогти у їх розв'язанні. Наш обов'язок – його вшанувати, але не стандартно і трафаретно, а чисто по-журналістськи".
В ході коротенької дискусії народилася ідея: підготувати за допомогою ковельських поліграфістів фотоальбом, в якому розмістити світлини, розповіді, поетичні рядки про ювіляра – в першу чергу ті, які стосуються спілкування і співпраці губернатора з мешканцями Ковельщини, краю, де він народився і виріс.
Фотоальбом вийшов гарно поліграфічно оформленим і змістовним, адже добрих справ Бориса Петровича важко було й перелічити. Назвали ми наше унікальне видання "Земне тяжіння". Як нам уявлялося тоді і як ми переконані сьогодні, в цій назві – вся суть єства Бориса Клімчука. Бо де б він не був, які б посади не обіймав, завжди відчував тяжіння землі волинської, яка дала йому життя, крила для злету і людям якої він вірою та правдою служив не один десяток літ.
У вітанні ювіляру ми написали: "Тут відтворено лише незначну частину Вашої біографії, бо для того, аби охопити всі етапи Вашого життєвого шляху, потрібен не один том. Сподіваємося, що в майбутньому з'явиться книга про Бориса Клімчука, бо Ваші організаторський талант, вміння знаходити спільну мову з людьми, дипломатичний хист, величезний досвід педагогічної, державної, господарської роботи варті того, щоб бути проаналізованими, вивченими і рекомендованими для наслідування".
Ми тоді ніби у воду дивилися: книга про Бориса Петровича таки написана. Шкода лишень, що вже після його смерті. Передчасної, для багатьох несподіваної. Йому б іще жити й жити, творити й творити, але сталося те, що сталося. З його відходом у Вічність навіть закляті "друзі" зрозуміли, якої величини Людину ми втратили. Та що вдієш, коли ми такі є: що маємо, не цінуємо, а втративши – плачемо?..
Розповідати про Бориса Петровича я міг би багато і довго. Адже знав його не один рік і навіть не одне десятиріччя. Бачив його сильним і розгубленим, впертим і жорстким, лірично налаштованим і готовим до чергового етапу боротьби. Він був мінливим, як наше життя, неспокійним, як неспокійна ртуть, твердим, як тверда криця, добрим, як добрий глава великої родини.
При всьому тому він ніколи не був підлим, підступним і лицемірним. Особливо у ставленні до журналістів, яких він шанував й усіляко підтримував. Ще й сьогодні деякі мої колеги згадують: "А от при Борисові Петровичу нам було таки добре!" або: "Більше таких губернаторів не буде".
Ні, він не загравав з "акулами пера". Переживав, коли його критикували (часто-густо несправедливо). Але при всьому тому не цурався живого спілкування з медійниками, систематично проводив для них прес-конференції (наприклад, у Ковелі він з нами зустрічався кожних півроку), відверто відповідав на "найколючіші" питання. Його було цікаво слухати під час виступів на телебаченні, перед сотнями й тисячами волинян на мітингах, вічах, зборах. Клімчук був неперевершеним оратором, полемістом, правдорубом. Рівних за риторикою йому я не бачив і не бачу досі навіть на Печерських пагорбах у Києві.
Він не тільки переконливо говорив, але й не менш переконливо робив. Про це свідчать справи, які після нього залишилися на Волині. Почавши своє життя господарника "виконробом" на будівництві школи № 11 у м. Ковелі, колектив якої пізніше очолив, наш земляк виріс до "виконроба" всієї Волині, про що можуть багато розповісти його соратники, однодумці і ділові партнери. Разом із ними він будував, займався газифікацією, хоч ніколи не форсував її, бо пророчо казав: "Завжди так не буде, тому не розвалюйте грубки, хлопці", займався ремонтом шляхів і благоустроєм сіл, освітленням автомобільних трас – зрештою, хіба про все розповіси?
Хочу ще сказати про одну визначальну рису Бориса Клімчука: він ніколи не зраджував друзів, з батьківським теплом, але водночас вимогливо ставився до членів своєї команди, оцінював їх не за принципом особистої відданості, а лишень за діловими якостями. І коли їм було важко, він завжди приходив на допомогу. Шкода тільки, що коли важко було йому (а важко було дуже часто), далеко не всі з тих, кому він довіряв, приходили на допомогу йому – хоча б добрим словом…
…Мене він іноді чи то жартома, чи то всерйоз називав "хрещеним батьком". У цих словах частка правди є, бо я був в числі тих, хто "благословив" його на роботу в органах місцевого самоврядування. Будучи головою Ковельської міської ради на громадських засадах, ми з колегами-депутатами у 1990 році рішуче настояли на тому, щоб Бориса Петровича обрали заступником голови міськвиконкому. Він вагався, переживав, але в кінцевому підсумку погодився і прийняв на себе цю нелегку ношу в час, коли не виплачували вчасно пенсії і зарплати, коли у магазинах відчувався дефіцит найнеобхідніших товарів, коли Україна розпочала утверджуватися як незалежна держава.
Час підтвердив, що вибір тоді було зроблено правильно – і самим Борисом Клімчуком, і його соратниками. Сьогодні навіть важко уявити, що наша область, як, зрештою, вся Україна, могли б опинитися без такого рідкісного таланту організатора, філософа, політика, як Борис Петрович Клімчук.
Честь його пам'яті!
Микола ВЕЛЬМА.
Залишити коментар