Всеперемагаюча сила любовіЯке то щастя мати Батьківщину! Єдину і назавжди … І не дай, Боже, її втратити, забути, зрадити. Тоді, вважай, у тебе немає нічого.
У кожної людини своя неповторна доля. У одних вона — безкінченні випробування, розлуки. В інших — безхмарна, щаслива. А, може, так тільки збоку здається. Схвилювала мене до щему в серці голобчанка Ольга Іванівна Савицька-Більчич. Вона тяжко пронесла свій хрест мучениці за любов до матері- України. Згадуються слова прохання і наказу великого Шевченка:
Свою Україну любіть. Любіть її.
Во время люте. В останню тяжку
Минуту за неї Господа моліть.
І вона любила її, скривджену і обездолену, до останнього подиху. Молилась, молимось і просимо за неї і ми, і молитва наша праведна, як і любов до України. Україна у вогні. В пекельному вогні. І це усвідомлює справжній українець, який і далеко за її межами.
У кожної чесної людини бувають години молитви і сповіді, звернені до рідної матінки-землі. Не лише рідної, а ще й напрочуд красивої. З родючими землями, з багатими лісами, з плодючими садами, заквітчаними оселями… Усе моє, що зветься Україною. "Така краса, висока і нетлінна, що хоч спинись і з Богом говори", — пише сучасна поетеса Ліна Костенко. Отакою постійно у снах і наяву приходила вона до неї. Озивалася задушевною піснею, рідним словом. Кликала до себе через кордони.
Рідна земля увійшла в її серце назавжди. Тут, у Голобах, могили її батьків, які чекали повернення дочки у свої обійми. Вона все життя вболівала за долю того краю, де народилась, де навчалася любити рідне, працюючи вчителем у Вівчицьку.
Найблагородніша і найвідповідальніша професія — стати людиною. І Ольга Іванівна нею стала. Людиною, якою пишається родина Івана Володимировича і Любові Михайлівни Троців, пишаються Голоби. Вона заповіла, щоб поховали її в Голобах і відспівали в УПЦ КП св. Петра і Павла, яку покійна відвідувала у 2011 році, коли їй було уже 92 роки.
Пішла у Вічність 29 серпня, а привезли в Голоби 22 вересня. І ось вона, маленька, тендітна, забальзамована, холодна, але з невмирущою любов'ю до рідної землі, лежить спокійно у тій церкві, за яку молилася, про яку мріяла у далеких таборах Сибіру…
Знесилену, змучену, катовану, її з іншими в'язнями повезли до Казахстану на каменеломні та цегельні заводи. Доводилося скочувати і дробити каміння великими тяжкими ломами.
Пригадую, розповідала, як хвора, з високою температурою, вся в синяках, мусила штабелювати цеглу.
Минуло 10 років тяжкої неволі, принижень. І тут новий обман: замість повернення додому — довічне вигнання у Казахстан. Її ж зболене серце рвалося у рідні Голоби. Запам'яталися назавжди слова великої патріотки: "Вберу у себе всі запахи рідної землі і не розгублю, доки й житиму".
І не розгубила, не розміліла її любов до знедоленої рідної України. З нею пішла у Вічність. Недаремно у своїй палкій промові отець Андрій згадав невмирущі слова Василя Симоненка:
"Можна все на світі вибирати, сину,
Вибрати не можна тільки Батьківщину".
Подія сколихнула все селище. На похоронах був присутній селищний голова Сергій Гарбарук, родичі покійної, яка з далекої Англії через 14 років проживання там прилетіла літаком у Київ. Фірма "Спокій" зустріла, перевірила все до найменшого і привезла в Голоби.
Можна тільки уявити, скільки все це коштує! Жили вони з дочкою Ларисою скромно. Біля ліжка мамочки (як постійно її називає дочка) стояли два українські прапорці. Ранок і вечір починався молитвою за Україну. Цікавилися, жили новинами з фронту, передавали кошти на придбання необхідного в АТО. Як тут не згадати слова Юрія Брянського з роману Олеся Гончара "Прапороносці" про красу вірності, яка возвеличує людину: "І хто незвідав цього щастя, цієї… краси вірності, той не жив по-справжньому".
Свою Любов до України покійна передала дочці, яка за багато років проживання в Англії не забула рідної мови, дорожить українською церквою, уміє поважати старість.
Нехай же спочиває з миром її мамочка. Нехай добра душа її знайде блаженний спокій у Царстві Небеснім, а земля, по якій колись ходила і палко любила, буде легким пухом. Життя і смерть цієї великої Людини — гідний приклад для наслідування.
Книгу спогадів своєї мами дочка Лариса подарувала школі. Сподіваюся, що ці матеріали будуть належно оцінені, бо заставлять кожного задуматися, осмислити своє ставлення до України, рідної мови і церкви.
Лідія ГАРЛІНСЬКА.
смт Голоби.
Залишити коментар