Самотніми себе не почуваємоЧи знаєте ви, що таке самотність, старість та фізичне безсилля, коли немає кому купити хліба чи ліки? Або ще гірше коли рідні люди не мають часу або бажання навідатись, заглянути до вас хоч на хвилинку.
І яка ж то радість, коли хто-небудь поцікавиться: "Як ти живеш?".
Самотність та почуття вини, що іще чомусь живеш на цьому світі, – ось що найстрашніше.
…В нашому будинку-пансіонаті для одиноких людей похилого віку є 13 кімнат для проживання, спілкування та догляду за людиною, як-то кажуть, до самої смерті. Тут виперуть білизну і постіль, попрасують, помиють, нагодують. Є медсестра, є кому поміряти тиск, зробити ін'єкції, викликати лікаря.
Звісно, працювати тут важко: дивитись на немічних, хворих не так то легко. Непросто спілкуватись, знайти добрі слова.
Незабаром День працівника соціальної сфери. Хто не знає, яка це важка праця за зовсім невелику платню – важка і фізично, і психологічно. Я хочу від усіх наших мешканців щиро подякувати всім, хто працює в цій сфері – від няні до директора, всім, хто піклується про нас. Прошу у Бога ласки для них, сили, терпіння, здоров'я міцного, щоб ручки їхні ніколи не боліли та щоб добро в серці ніколи не закінчувалося.
…Колись, після закінчення фахового закладу давали направлення на роботу по усьому СРСР. Ось і мені довелось більше 30-ти років прожити на Далекому Сході Росії зі смутком в серці за рідною Україною. З родичів у мене була одна лиш тітка – мамина сестра, яка проживала у Волинській області. У мене чоловік і син загинули в автокатастрофі.
Прийшов час, коли тітка теж стала потребувати щоденної допомоги. І я з радістю згодилась переїхати до неї. Згодом я вже й сама стала боятись старості, тому хотілося померти вдома, в Україні.
Померла тітка, і швидко знайшлись хазяї на її житло. Довелося побути квартиранткою. Дякувати Богу, ті люди, що взяли мене на квартиру, стали мені рідними.
Та час іде. Переді мною постало питання: що робити, адже старію, сили не ті, зовсім одна. Я звернулась в міську раду, щоб мене десь прилаштували. Міський голова Олег Кіндер розказав мені за цей будинок-пансіонат (я його називаю "Будинок життя"). Написала заяву. Потім до мене додому приїздила директор терцентру в м. Ковелі Ніна Володимирівна Хільчук та завідувачка будинку.
Ми познайомились, запросили мене прийти подивитись, яке тут життя. Я погодилась. Пройшла медкомісію, і ось тепер тут живу вже півтора року. Не думаю ні за оплату послуг, ні за газ, ні за електрику. Всім задоволена і дуже боюсь, щоб через війни та безгрошів'я нашої країни-України, не скасували державну допомогу на такі будинки.
Звертаюся до всіх бідолах, самотніх, бідних, до тих, хто комусь заважає чи зовсім без даху над головою: зверніться чи в міську раду, чи в соцуправління – вас вислухають і допоможуть. Будете проживати тут, скільки літ Вам Бог відпустить без страху, що треба щось сплачувати, що завтра не буде що їсти.
Звертайтесь, не бійтесь – квартир ніхто у вас не відбере, якщо вони є.
Наш будинок знаходиться в м. Ковелі за адресою: вул. Відродження, 12-а ("Сільмаш"), стаціонарне відділення терсоццентру – така офіційна йому назва.
Людмила ЩАСЛИВЕЦЬ.
Залишити коментар