Повідомлення в номер / Завжди у творчому пошуку

Завжди  у  творчому  пошуку

Геннадій Сарапін – на Волині людина відома, як, зрештою, не тільки тут. Він з "породи" людей, котрі постійно у творчому пошуку, полоні цікавих ідей і не менш цікавих справ. 

Сьогодні – наша розмова із Геннадієм Івановичем, яку пропоную увазі читачів.

– Пане Геннадію, розкажіть про себе, своє коріння.

– Народився я у Ковелі. Батько малював, грав на акордеоні, на вечорницях та в сільському клубі. Розповідав різні кумедні історії. Мабуть, те і передалось нам із старшим братом Санею (так я його чомусь називав). На жаль, брат помер у 48 років. Він мав великий хист до малювання, самотужки оволодів анатомією людини (для художника це дуже важливо), цікавився професійними методами зображення предметів, повітря, простору. Працював художником у ВРП на льонозаводі.

Біля нього і я щось пробував творити. Малював натуру – рухому й нерухому. Пам'ятаю, як в 13 років аквареллю намалював нашу квартиру з мамою (уже теж, на жаль, покійною). 

Після 8 класу вступив в ПТУ № 5, як тоді казали "на художника", і тут одразу і, мабуть, через мою творчу натуру мене прийняли бас-гітаристом у вокально-інструментальний ансамбль. Поєднуючи малюнок з музикою, я весь поринув у культурне життя, передусім, у власне, а потім – училища, міста, району, області.

Заняття мистецтвом спонукало мене згодом вступити до Національної академії образотворчого мистецтва та архітектури.

– А конкурси, фестивалі?..

– Завжди брали у них участь, грали на всіх святах у Ковелі. Згодом, коли створили солідний репертуар, то вже з концертами об'їздили багато сіл Ковельського району та й багато інших. З музичним гуртом грав і в Ковелі в будинку культури та літньому танцмайданчику. Не гребував і весіллями.

– Творче яскраве життя, мабуть, перепліталося з сірим буденним?

– Пригадую армію. Побував у "гарячих" точках. Там і взявся, як кажуть, за розум, підтягнувся в науці. Хотів вступити до вузу, а головне не припиняв малювати, грав в оркестрі та вокально-інструментальному ансамблі.   

Самоосвіта далася взнаки, і вже після армійської служби вступив у Львівський політехнічний інститут, який закінчив за спеціальністю "інженер-механік". Згодом працював на заводі "Ковельсільмаш" інженером, старшим інженером та начальником ОППЧ. 

– Коли ж почали цікавитись громадським життям міста?

– Саме в цей період. Різні мистецькі "тусовки", підпільні політичні діалоги…

Ідеї Українсько-Хельсінкської спілки в Ковель привіз Сергій Турченко, який одружився з дочкою якогось впливового діяча громадського руху в колишній НДР. Створили групу, "кістяком" якої став він та мій брат. 

Тоді ми вдома зберігали Декларацію прав людини, окремі витяги з Конституції США та багато інших "крамольних" брошур, листівок тощо. Читаючи цю літературу, змінювались мої переконання, багато чого почав сприймати по-іншому. 

Ще в інституті я не здав "науковий комунізм", хоча перечитав майже всі праці Леніна, адже не зміг поєднати "вчення" з тогочасними реаліями. Дискутував на державних іспитах, за що з першого разу їх не склав. 

Завжди цікавився краєзнавством. Мабуть, тому за моєю участю було створено краєзнавче товариство "Підкова", групи за інтересами – фотографів, літераторів. Підтримував зв'язок з музикантами, художниками. Це все була середина 80-их років. 

У той період я дізнався, що за вказівкою "центру" у Ковелі хочуть знести "стару" аптеку. Підняв на ноги всіх і таки вдалося зберегти це приміщення, яке сьогодні є центром культури й духовності в місті.

При фонді соціальних винаходів "Комсомольської правди" за власної ініціативи (це було в Москві) почав створювати каталог всіх колекціонерів колишнього СРСР. Листи до мене надходили стосами. Об'їздив майже весь Союз. Друкувався в багатьох центральних виданнях.

– Часи формування незалежності України пам'ятаєте?

– Звісно, бо ж сам брав у цьому безпосередню участь. Так як був краєзнавцем, знав реальну історію Визвольного Руху, читав заборонену в СРСР літературу, одразу включився в процес здобуття державної незалежності України. 

Займався випуском підпільної літератури і в пориві ентузіазму вірив у справедливість, порядність людської натури. Моя наївність давала мені сили і віри в ідеальність молодої нашої держави. 

Розбудовували Народний Рух України, був делегатом з'їздів РУХу, членом "Зеленого Світу". В пориві думок і дії  випустив другу на Волині підпільну газету "Доля", яку друкував у Вільнюсі. Потім вона вже видавалась офіційно. Випустив також її додаток "Дует", який, до речі, в "Укрдруці" вже йшов на підписку. Пізніше мене з ринку  витіснили конкуренти. А "піком" моєї видавничої газетної справи була газета "Дуля", яка на весь тогочасний Радянський Союз виходила мільйонним тиражем.  

Створив своє видавництво "Доля", де видав чимало книжок, було обладнання, друкарські станки і т. д. 

Пам'ятаю ще один випадок тих часів. Якось, йдучи вулицею Луцькою, побачив старовинну споруду, схожу на церкву. Задумався і згадав, що раніше тут були церкви рідних конфесій, а зараз - музей бойової слави. Знав, що такого музею все-одно з часом не буде, а споруда комусь перейде, може, під магазин. Схопився міцно руками за металеву хвіртку і сам собі пообіцяв: "Зроблю тут українську церкву і тільки українську".

І почалося… Люди, зібрання, хресна хода, перемовини. Здається, як мені тоді це все вдавалось? 

Проблеми екології, довкілля мене не полишали ніколи. Майже щодня думав: чому я нічого не роблю на захист природи? Багато про це говорив з друзями, й нарешті – визріло. 

Побував на установчому з'їзді Партії Зелених України. За два тижні потому створив у всіх районах області партійні осередки, провів установчі збори по створенню обласної організації Партії Зелених України. Був обраний її головою. Однак хороше починання завершилось "брудною" історією, в яку обманом "втягнули" нас авантюристи. 

А от Фонд культури завжди був зі мною в душі та серці. Концерти, виставки, конкурси – це постійно. 

А щоб все це було можливо втілювати у життя, займався малим бізнесом. Було всього потроху: від виробництва столярних виробів та сувенірів до розвитку волинської вишивки. 

З 2002 року перший на Волині і один з перших в Україні розпочав проводити пленери художників як всеукраїнські, так і міжнародні. Щоб їх описати, то вистачить матеріалу на цілу книжку. Лише художників, що побували на пленерах було десь до тисячі осіб.

Під час роботи Ковельського відділення Українського фонду культури було створено ряд громадських організацій, які успішно діють в Ковелі. 

Відкрив галереї мистецтв у Ковелі, Шацьку, виставкові зали в редакції газети "Волинь-нова", Ківерцівському музеї, Любомльському, Камінь-Каширському та Ратнівському будинках культури та ін.

– Як сприймаєте події новітньої доби незалежної України?

– Брав участь у всіх рухах та Майданах, починаючи з 90-их років до Євромайдану, під час якого навіть започаткував розробку медалей та пам'ятних знаків, присвячених Революції Гідності.

У 2014 році був обраний головою Волинського обласного відділення Українського Фонду культури. 

Цього року в останні дні вересня організовано виставку малярства Оксані Ядчук-Мачинській в Ковельській галереї мистецтв, а також в обласному управлінні лісового та мисливського господарства відкрито збірну виставку художників України про волинські ліси, приурочену до дня лісівника та колективну виставку ковельських художників, що зараз діє в Ковельській галереї мистецтв. 

Протягом останніх місяців проведено три виставки картин, кошти від продажу яких пішли на підтримку Українських добровольчих військових формувань. Зібрав, організував і відвіз на відпочинок дітей загиблих воїнів АТО, звісно, за підтримки та сприяння багатьох небайдужих наших земляків.

Валентина ОЛІЩУК.

НА ЗНІМКАХ: Геннадій САРАПІН у різні періоди свого життя.

Фото з домашнього архіву.