Повідомлення в номер / Слово про Слово

Спочатку було Слово, і Слово було

у Бога, і слово було – Бог.

(Книга буття. Євангелія від Івана).

Ми часто повторюємо фразу із Святого Письма, взяту як епіграф до цих нотаток. Однак не завжди замислюємося над її глибинним змістом. А він полягає у тому, що першоосновою всього на Землі є Слово, дароване Всевишнім людям для того, щоб вони могли із Ним спілкуватися. В свою чергу, Господь через це спілкування-молитви посилає на нас своє благословення і дає змогу порятуватися від гріха.

Про велику роль Слова, рідної Мови сказано й написано багато – і письменниками, і поетами, і політиками, і вченими, і журналістами, і педагогами. Дуже точно, гостро й образно з цього приводу висловилася геніальна Ліна Костенко:  "Нації вмирають не від інфаркту – спочатку у них відбирають мову".

В тому, що це правда, ми переконуємося на гіркому українському досвіді й сьогодні. Крим в України забрали через те, що влада надто спокійно спостерігала за тим, як на півострові планомірно "вбивали" національний дух, дала змогу міцно укоренитися в свідомості тамтешніх мешканців ідеї "руського міра", не чинячи фактично тут ніякого спротиву.

Донбас і Луганськ пішли від нас не тільки з вини бойовиків і терористів, підтримуваних Росією. Головна причина – в забутті чиновниками різного рівня істини: чия мова, того й влада. Мова там була, є і, на жаль, ще довго буде російською, тому й маємо те, що маємо – сепаратизм, великодержавний російський шовінізм, кров і смерть.

Подібних прикладів можна наводити чимало. І так буде доти, доки власть імущі не затямлять: без мови немає держави. Але чи часто вони  про це говорять з високих трибун? Чи по-справжньому дбають про підтримку українських преси, радіо, телебачення, книговидання, національної освіти і науки? Чи по-належному на державному рівні вшановують талановитих вітчизняних акторів, співаків, художників, літераторів, публіцистів, створюють їм необхідні умови для праці? На жаль, відповіді на ці далеко не риторичні запитання будуть швидше негативні, аніж позитивні.

Не раз констатуємо, що Україна програла в інформаційній війні з Росією. Можливо, таке твердження надто категоричне, але частка правди у ньому є. Якщо московські правителі возвели діяльність засобів масової інформації, діячів кіно, телебачення, літератури й мистецтва, а останнім часом й інтернет-простір в ранг державної політики, то у нас - з точністю до навпаки. Проаналізуйте, в чиїх руках телебачення і яка мова на  них домінує, які  FM-радіостанції найпопулярніші і яку російську "попсу" вони активно пропагують, якою "макулатурою" завалені наші книжкові прилавки, і ви прийдете до такого самого сумного висновку, що й я.

Важко, а точніше – неможливо собі навіть уявити, що в Росії могли б вільно поширюватися такі видання, як "Українська газета" в Росії" або "Кримська світлиця" в Росії". У нас – будь-ласка: "Комсомольская правда" в Украине", "Аргументы и факты" в Украине", "Московский комсомолец" в Украине" тощо заполонили газетний ринок без будь-яких перешкод з боку урядовців. Хіба це не підстава для тривоги і організаційних висновків стосовно осіб, які відповідають за інформаційну безпеку держави? Підстава, та ще й серйозна, але схоже, що вона нікого або майже нікого (крім письменників і журналістів) не хвилює.

Нещодавно у Москві стався просто-таки дикунський випадок: поліція  провела обшук в Бібліотеці української книги і затримала її директора Наталію Шаріну. Причина? Підозра в розпалюванні міжнаціональної ворожнечі і пропаганді тероризму. Причому під час обшуку нічого крамольного не виявили, крім літератури про Голодомор 1932-1933 р.р. та зображення прапора "Правого сектору"(!) в дитячому журналі "Барвінок", творів Оксани Забужко тощо. Але, виявляється, й цього там бояться, бо путінська диктатура усвідомлює силу вільного Слова, національних символів колись поневолених нею народів.

За такі "злочинні" діяння  справу директора оперативно передали в суд, котрий теж оперативно її розглянув, визначивши жінці  покарання у вигляді домашнього арешту. Бідолашна пані Шаріна під час 35-годинного допиту у відділі поліції, де її тримали без води, їжі і сну, влаштувавши очну ставку з донощиком, пережила два рази гіпертонічний криз. Вона до цього часу не зрозуміла, в чому її вина, адже, крім популяризації літератури "братнього народу", нічим протизаконним не займалася.

А якою ж була реакція Міністерства закордонних справ України? Важко сказати. Принаймні, коли писав ці нотатки, ні про які заяви чи ноти протесту з боку МЗС не чув. Відгукнувся лишень секретар Ради національної безпеки і оборони України Олександр Турчинов, який порівняв дії російських спецслужб з актами вандалізму у нацистській Німеччині, де також "воювали" з книгами, спалюючи їх і нищачи бібліотечні фонди.

Спокій наших дипломатів вражає. Дикунство у ставленні до української літературної спадщини – це ще один різновид так званої гібридної війни Росії проти України. І це добре розуміють окремі правозахисники Заходу і Росії, які не побоялися виступити із заявами на захист Н. Шаріної.

Наївно  думати, що тимчасове затишшя на фронтах Донбасу і Луганщини означає припинення провокацій з боку Росії відносно нашої країни. Військові дії, можливо, на деякий період стихнуть, але агресія Путіна і його  камарильї  проти українського народу – ніколи. Вона матиме різні форми і способи, серед яких найголовніша і найнебезпечніша – ідеологічна. Мова й Слово тут і надалі будуть прирівнені до багнета. Тому дуже помиляється той, хто вважає боротьбу на ідеологічному фронті менш важливою, аніж у зоні АТО. Ця боротьба проти України, як не прикро говорити, уже дає свої гіркі плоди.

Значна частина населення перебуває під впливом російської пропаганди, вірить різного роду телевізійним "оракулам" типу Кисельова чи Соловйова, зневажливо ставиться до української історії, і надалі перебуває в полоні пропагандистських кліше  минулого, засуджених і розвінчаних самими комуністами.

Нещодавно довелося бути свідком одніє