Що мене хвилює?Газета "Вісті Ковельщини" за 17 листопада тремтіла у моїх руках після прочитання статті "Іловайськ" – чесна книга про війну". Жорстока правда до болю хвилює кожного. Пригадала повість Марка Рудневича "Я з Небесної Сотні". Письменник Рудневич мені був досі невідомий, і його книжку з такою назвою взяла в руки із здивуванням і зневірою. Як і хто сміє сказати: "Я з Небесної Сотні"? Як можна дозволити собі зрівнятися з Героями Майдану?
Та сумніви розвіяли уже перші сторінки повісті. Твір глибоко передає психологічний стан героя, його емоції, почуття, переживання і роздуми. Герой повісті – Макс, хлопець із Сміли, студент, єдиний син у батьків, вирішує не відсиджуватися вдома, не сподіватися, що інші підуть і будуть боротися, а поповнює ряди тих, які на Майдані. Вони хочуть змін, хочуть жити у вільній європейській країні, де не крадуть 80 відсотків бюджету, де не можна за чесну заробітну плату купити квартиру і т. д.
"От хіба що ти злодій чи бандит. Або синок злодія чи бандита". Тому просто так з Майдану ніхто не піде. Або їх винесуть, або вони підуть з перемогою. Всі вони добровільно – добровільно, це дуже важливо – пішли на цей крок. То ж вона, "моя Україна, потребує захисту". А ті, що сидять у своїх кабінетах, "набивають" кишені. І рука в нього не здригнеться, совість не прокинеться. Думають злодюги кляті, що житимуть вічно, що все з собою заберуть. І начхати їм на те, що люди гинуть".
Героя мучить совість, що він не був з тими, кого обливали на морозі водою і били кийками. А він сидів у теплі і вчився або бив байдики. І це тоді, коли "мою бідну країну топчуть чиїсь брудні чоботи". І як клятва, звучать слова: "Ми її, нашу Україну, нашу землю, не віддамо нікому. Україна – наша. Була, є і буде, бо ми нарешті стали на захист своєї землі, своєї України".
Вони віддали свої гарячі серця, не вагаючись, за найдорожче – за Батьківщину. Зі сльозами на очах читала епілог: "Пробач, що покинув Тебе і віддав перевагу іншій. Пробач, що любов розірвала мені серце, і я обрав її, цю вічно юну красуню з таким щемким іменем Україна. Уся Небесна Сотня обрала Україну".
І як продовження теми – книжечка Валерія Макеєва "100 днів полону". Невеличка, але це – згусток болю, тривоги за майбутнє покоління, але не розпачу.
Полон – і цим сказано все. Ця сповідь – це пам'ять про пережите. Вона спонукає міркувати про те, що відбувається в країні. Примушує шукати відповіді на складні питання, які стискають Україну.
Камера в Ровеньках… При вході поклали під ноги український прапор. Хто переступить – болючий удар у спину прикладом. Але він жодного разу не наступив на свою святиню. Боляче було дивитись полоненому, як ворожі священики благословляли цих виродків на війну з Україною. Боляче було чути, як один із охоронців розповідав, що його племінник іде із Черкащини на Схід добровольцем, а рідний дядечко йому відповів, що пристрелить, якщо побачить у своєму прицілі. І рука не здригнеться, бо "я вдома, а ви – окупанти".
Неймовірно важко пережити допити, про які автор не може, а про деякі не хоче розповісти. Віра. Надія. Любов. А ще – молитва. Ось ті сили, які рятують наших мужніх захисників, бо для них висушити одну сльозу – більше доблесті, ніж пролити ціле море крові. Поранені, покалічені, але живі. Тому стараються приносити радість в дім інших. Приносити радість звільнення сина, чоловіка, брата, батька. Заради цього варто жити.
Справжні волонтери – це теж воїни. Нещодавно побачила світлини, де в найгарячіших точках побували з амуніцією, одягом, харчами і навіть двома машинами наші голобські волонтери Сергій Буханкович і Олег Семенюк. А яку постійну підтримку воїнам АТО харчами надає Антоніна Крочук, яка висувалась кандидатом у районну раду. Набрала достойну підтримку виборців, але чомусь не пройшла, як і великий патріот і частий гість в АТО Ігор Васильович Верчук, а пройшли дехто із тих, які активно у свій час агітували голосувати за Януковича.
Хіба за таке вмирали і терпіли тортури кращі сини і доньки України? І ці муки продовжуються досі. Молімося, щоб Господь почув нас і захистив у тяжких випробуваннях.
Лідія ГАРЛІНСЬКА.
смт Голоби.
Залишити коментар