В полі високої напруги
Боже провидіння у вінок моєї колючої долі вплело місію – бути одним із першопрохідців електрифікації Ковельщини та Волині.
Восени 1962 року я з колгоспного воза пересів на високі траверси лінії електропередач напругою 110 тисяч вольт. Це була на той час перша найпотужніша ЛЕП, що будувалася від Володимира-Волинського до Ковеля. Вона мала передавати енергію з Добротворської теплоелектростанції на Ковельщину.
У 18 літ це було далеко не романтичне хрещення. Я пізнав не тільки електромонтаж, але й біль обморожених ніг і обійми пекучого вітру на висоті. Загартовані електромонтажники продовжили свій шлях до Рівного, Костополя, Умані, а я повернувся до Ковеля, щоб бути ближче до моєї осиротілої шестидесятилітньої мами.
«Промандрувавши» деякий час у пошуках роботи, я, нарешті, влився в бригаду міських електромереж. Кістяк бригади складався з досвідчених електромонтерів-професіоналів.
«Майстер» – тоді це слово звучало гордо! Мені хотілося досягти майстерності колег, разом з тим і в чомусь перевершити їх.
Монтувати опори та дроти на електролініях я навчився швидко, та у спуску з опори таки своїх вчителів перевершив. На висоті 8–10 метрів я відпускав кігті і летів донизу, а біля самої землі їх знову затискав. Неперевершені відчуття! Адреналін!
За ці цирково-акробатичні та небезпечні «номери» мене сварили, але разом з тим і шанували.
Я був щасливий: мав роботу і живі гроші на радість матері. Це ж вам не колгоспне «рабство». Через якийсь час бригаду розформували, і я опинився у новоствореному районі сільських електромереж.
Швидкі темпи електрифікації вимагали відповідної фаховості в експлуатації електроліній та підстанцій. На новому місці я вже не був новачком, а вправним електромонтером. До того ж, навчався заочно у Львівській політехніці. Тому не випадково через рік був призначений на посаду майстра дільниці.
Молода, юна кров вигравала свої романтичні мелодії, хоч іноді штовхала на ризиковані вчинки.
Якось я отримав завдання вимкнути ЛЕП–10 кВт для ремонтних робіт. Під навантаженням такі електролінії вимикають спеціальним масляним вимикачем з центральної електропідстанції.
Та я злегковажив, і взявся за ручку повітряного роз’єднувача, який стояв неподалік. Різким зусиллям руки потягнув ручку на себе…
О, це потрібно було бачити! Наді мною спалахнуло сяйво потужної електродуги. Все гуло, тріщало, і плавилось. Осколки ізоляторів та вогненні іскри сипалися з висоти опори на мене. Я ледве встиг відскочити вбік. «Картина маслом!» – сказав би герой популярного фільму. Результат «операції» був невтішним: спалений роз’єднувач, обезживлені споживачі і, як наслідок, переведення мене в електромонтери. Єдине, що тішило, – я лишився живим і неушкодженим. Ангел-охоронець був поруч!
l
Дивними бувають повороти долі. До мене, покараного, невдовзі з’явився начальник обласної служби пан Аністратенко і запропонував посаду інженера електролабораторії. Це було схоже на пропозицію для студента скласти іспити з китайської мови, коли той тільки й встигає запитати: «А в якій аудиторії?».
Не маючи теоретичних і практичних знань з електротехніки, необхідних для цієї посади, я… погодився. Розуміючи свою недосконалість, зробив крок, який можна порівняти із стрибком в ополонку, без вміння плавати. Щоб не зганьбитися, читав, навчався, пізнавав і переймав досвід професіоналів. Так самотужки осяг ази нової професії.
Колеса моєї електролабораторії 4 роки без перепочинку накручували кілометри доріг до сіл поліських районів, де будувалися електролінії та підстанції. Що не кажіть, а це таки класно, коли після тьмяного гасового каганця вмикається сяюче світло в хаті поліщука.
l
Так ведеться, що до неспокійної душі, немов рідні, туляться всілякі переміни. Із 1970 по 1977 рік я спробував на «смак» різні енергетичні посади: начальника дільниці, енергетика заводу силікатної цегли, інженера енергонагляду, інженера виробничо-технічної групи, диспетчера, майстра та заступника начальника РЕМ.
Географія моїх службових переміщень охоплювала Ковель, Камінь-Каширський, Любешів. За цей відрізок часу траплялося багато різноманітних життєвих пригод, про які можна писати захоплюючу книгу. А Боже провидіння знову брало мене за руку і вело до нових випробувань.
У 1977 році директор обласного підприємства Володимир Потурай запропонував очолити відстаючий на той час Нововолинський район електромереж. Вкотре я опинився перед складним завданням – осягти теоретично і практично потужні підстанції та електролінії напругою 35–220 кВт та згуртувати невідомий мені колектив.
Ось так, з «брички» сільської енергетики я пересідав на потужний високоелектротехнічний «лайнер», хоч прав і навичок для польоту ніяких не мав. У новому колективі незадоволено перемовлялися поміж собою. Мовляв, як це з малорозвиненого енергетично Каменя-Каширського призначають невідомо кого керувати найпотужнішими в області регіональними підстанціями та високовольтними лініями?
Вкотре я брався за посібники з електротехніки, управління персоналом і клято осягав складні науки.
l
Навчання і праця не були марними – ввірений мені район електромереж з відстаючих відносно швидко вийшов на передові позиції в області. Крім того, вдалося збудувати нову виробничо-технічну базу і поліпшити побутові умови для персоналу. Я й сьогодні з пошаною згадую цей чудовий колектив і дякую за підтримку.
Здавалося, звив «гніздечко», утвердився, налаштував роботу і взаємостосунки та й живи собі, пригод не шукаючи.
Але ж ні: труба в похід кличе до нових пригод. На цей раз маршрут мого буття 1985-го року повернув до Ковеля, де я мав провести реформу енергетичного господарства. Тобто міські й сільські електромережі потрібно було об’єднати в одне господарство. Ті електромережі очолювали два різних психологічно, але однаково досвідчених керівники: Михайло Черняк та Всеволод Корчук. Завдання виявилося непростим. Як колись навчав древній мудрець Конфуцій, найскладніше жити в епоху перемін. Енергії мій генератор і справді накручував багато. Та вона не була марною. Колектив сформувався. Ролі були розподілені, і я взявся до роботи. Знову пересвідчився, що немає відстаючих колективів і всі люди чудові. Просто має бути довіра до керівника і розуміння
Боже провидіння у вінок моєї колючої долі вплело місію – бути одним із першопрохідців електрифікації Ковельщини та Волині.
Восени 1962 року я з колгоспного воза пересів на високі траверси лінії електропередач напругою 110 тисяч вольт. Це була на той час перша найпотужніша ЛЕП, що будувалася від Володимира-Волинського до Ковеля. Вона мала передавати енергію з Добротворської теплоелектростанції на Ковельщину.
У 18 літ це було далеко не романтичне хрещення. Я пізнав не тільки електромонтаж, але й біль обморожених ніг і обійми пекучого вітру на висоті. Загартовані електромонтажники продовжили свій шлях до Рівного, Костополя, Умані, а я повернувся до Ковеля, щоб бути ближче до моєї осиротілої шестидесятилітньої мами.
«Промандрувавши» деякий час у пошуках роботи, я, нарешті, влився в бригаду міських електромереж. Кістяк бригади складався з досвідчених електромонтерів-професіоналів.
«Майстер» – тоді це слово звучало гордо! Мені хотілося досягти майстерності колег, разом з тим і в чомусь перевершити їх.
Монтувати опори та дроти на електролініях я навчився швидко, та у спуску з опори таки своїх вчителів перевершив. На висоті 8–10 метрів я відпускав кігті і летів донизу, а біля самої землі їх знову затискав. Неперевершені відчуття! Адреналін!
За ці цирково-акробатичні та небезпечні «номери» мене сварили, але разом з тим і шанували.
Я був щасливий: мав роботу і живі гроші на радість матері. Це ж вам не колгоспне «рабство». Через якийсь час бригаду розформували, і я опинився у новоствореному районі сільських електромереж.
Швидкі темпи електрифікації вимагали відповідної фаховості в експлуатації електроліній та підстанцій. На новому місці я вже не був новачком, а вправним електромонтером. До того ж, навчався заочно у Львівській політехніці. Тому не випадково через рік був призначений на посаду майстра дільниці.
Молода, юна кров вигравала свої романтичні мелодії, хоч іноді штовхала на ризиковані вчинки.
Якось я отримав завдання вимкнути ЛЕП–10 кВт для ремонтних робіт. Під навантаженням такі електролінії вимикають спеціальним масляним вимикачем з центральної електропідстанції.
Та я злегковажив, і взявся за ручку повітряного роз’єднувача, який стояв неподалік. Різким зусиллям руки потягнув ручку на себе…
О, це потрібно було бачити! Наді мною спалахнуло сяйво потужної електродуги. Все гуло, тріщало, і плавилось. Осколки ізоляторів та вогненні іскри сипалися з висоти опори на мене. Я ледве встиг відскочити вбік. «Картина маслом!» – сказав би герой популярного фільму. Результат «операції» був невтішним: спалений роз’єднувач, обезживлені споживачі і, як наслідок, переведення мене в електромонтери. Єдине, що тішило, – я лишився живим і неушкодженим. Ангел-охоронець був поруч!
В полі високої напруги
Залишити коментар