Чарівний світ поезіїЗнайомтесь: Наталія Шеремета
Сьогодні на нашій літературній сторінці "Творчий світ" представляємо юну поетесу Наталію ШЕРЕМЕТУ.
Народилася вона 1 липня 1999 року і проживає в м. Ковелі. Закінчила 7 класів ЗОШ № 12, а з 8 класу навчається в міській гімназії. Закінчила Ковельську школу мистецтв по класу фортепіано.
Перший вірш написала в дитинстві, але не вважала його досконалим, тому знищила. Потім поетична іскра згасла і знову загорілася лише в тринадцятирічному віці. Про себе говорить так: "Я не прихильник політичної тематики у поезії, в моїй творчості переважає інтимна та пейзажна лірика".
Окрім написання віршів та пісень, займається ритмічним перекладом з російської на українську, з української – на російську та з англійської – на українську/російську.
Використовує псевдоніми Mr. Devil і рідше – Шайтан.
"На мою творчість дуже впливає почуття кохання. Так, більшість моїх віршів присвячені одній людині…", – каже Наталія.
В її творчій скарбниці є два поетичні цикли: "Потворне кохання" та "Кольорові вірші", повість "Через терни до зірок" і ще не закінчений роман "Шоста дорога".
Творчих успіхів тобі, Наталю, поетичного натхнення, творчих задумів і злетів! Хай щастить завжди і в усьому!
Віра СЕМЕНІЙ, голова літературно-мистецького Товариства "Творчий світ".
Україна
За вікном танцюють
мерехтливі зорі,
Колоситься жито, догора
свіча.
Місяць ясний вийшов
у небесне поле
Позбирать всі зорі, як овець
вівчар.
Сонечко давно вже полетіло
спати,
Нічка чорноброва вкрила
все навкруг.
Зібралася молодь
ввечері гуляти,
Хлопці проводжають
додому подруг.
У саду співає,
тьохка соловейко,
Берізоньки плачуть тихо
у гаю…
Ти така прекрасна,
Україно-ненько!
Батьківщино мила, я тебе
люблю!
Ти знаєш…
Ти знаєш, що ясний день
Завжди замінює ніч.
Ти знаєш, що треба йти,
Та завжди втікаєш пріч.
Ти знаєш, що всі птахи
У вирій втікають від зим.
Ти знаєш, коли йде дощ,
То блискавка йтиме з ним.
Ти знаєш, що в нашім краю
Завжди світить Сонце ясне.
Ти знаєш, тебе я люблю,
Але ти не любиш мене…
Ти – вогонь, а я, мабуть, вода.
Ти гориш і смієшся, я плачу.
Мов вода, мої ллються слова,
Мов вогонь, горять твої
фарби, юначе.
Місяць ти, а я – зірка ясна
На безмежному темному
небі.
Нас не згасить пітьми
пелена –
Не дамо загасити ми себе!
Світло я, а ти – тінь мовчазна,
Без якої не можу я жити.
Слово римою зв'язую я,
Ти малюєш барвистії квіти.
Ти – художник, а я – лиш поет.
Ти – реальність, а я –
сновидіння.
За падінням приходить і злет,
А за злетом приходить
падіння.
Легенда
Війнула фіранка. Промінчик
золотий
Поспішно вбіг до темної
кімнати.
Пташки защебетали.
Лик Місяця блідий
За краєм неба поспішив
сховатись.
Зашарілися хмарки.
На горизонті вже
Сліпучим Сонця диск
нам здався.
На гілці сидячи, маленький
соловей
Червоній ружі у любові
клявся.
Маленьке пташенятко
не відало іще,
Що скоро вже настане
час розлуки.
Й скоро прийде осінь і листя
опаде,
А з нею прийдуть і кохання
муки.
А там невдовзі соловей
у вирій відлетить,
Зів'яне ружа, як прийдуть
морози.
Але яка ж прекрасна
та кохання мить!
Які страждання нам вона
приносить!
Волошки в полі розквітають,
Безхмарне небо голубе,
Проміння Сонця в річці грає,
В думках я згадую тебе.
Волошки ті так дуже схожі
На ніжні очі голубі,
Твої красиві та пригожі,
Такі прекрасні, далебі.
Ті блиски, що іскряться
в водах,
Сіяють у твоїх очах,
І віддзеркалення Природи
Знайшлося в них.
В своїх думках.
Лечу до тебе мимоволі,
Цілую очі голубі.
Красиві, як волошки в полі,
Такі прекрасні, далебі.
У своє майбутнє я візьму
Сонце, що нас гріє
промінцями,
Я візьму озер голубизну
Синьоокої Волині-мами,
Я візьму з собою квітів цвіт,
Заберу з собою сяйво неба.
Негараздів і незгоди світ
У майбутньому мені не треба.
Я візьму собі дзвінку весну,
Заберу і волошкове поле.
Я візьму очей голубизну
У майбутнє, де не буде болю.
Вві сні
Твої вві сні я цілувала очі,
Ти посміхався щиро так мені,
Та, лишень спала темна
ковдра ночі,
Ти зовсім не такий став,
як уві сні.
На небі зорі ясно засіяли,
Тихенько шепотів ти щось
мені,
Та лишень треті півні
проспівали,
Ти зовсім не такий став,
як уві сні.
Чому вночі завжди мені
не спиться?
Чому про тебе всі мої думки?
Чи не тому, що дуже часто
сниться
Той, кого цілувала
б залюбки?
Чому зрання, як срібні роси
плачуть,
Я досипаю ще коротку мить?
Чи не тому, що в снах своїх
я бачу
Того, кого так хочеться
любить?
Зажурились хмари
на темному небі.
Всяк тобі розкаже, що гроза
гряде.
Зачиняй ворота, зачиняй
і двері,
Стережись, хазяїн: то війна
іде.
Грім і блискавиця разом
прогриміли,
Плаче небо гірко, журиться
земля.
Полетять і кулі, полетять
і стріли,
Залп дадуть гармати
в сторону Кремля.
Йде весна уквітчана
в Вкраїну,
Сняться всім щасливі,
мережані сни.
Вийшли за ворота донечка
із сином –
Діти зустрічають батька
із війни.
Залишити коментар