Повідомлення в номер / Юні світанки Андроника Лазарчука

Юні світанки Андроника Лазарчука

Кожна творча душа – це маяк нації і народу. Як віднаходяться бурштинові самородки серед маси глини, так і особистість висвітлює свій час та віддзеркалює себе в суспільстві.

Ковельщина багата творчими особистостями. Серед них – Андроник Лазарчук, художник і педагог, уродженець Уховецька. У цьому році минає 145 літ від дня його народження. Художні твори, писані ним, – це реалії тогочасного життя Волинського Полісся. Вони несуть тиху народну енергетику із глибин ХІХ століття у наш шалений і жорстокий ХХІ вік.

Доля художника-педагога А. Лазарчука "засіяна" колючими тернами. Десятилітнім залишився круглим сиротою. Опікунство над малим взяв старший брат Степан.

Спочатку Андроник осягав ази початкової грамоти. Ніхто не знає звідки у нього з'явився потяг до малювання. Не інакше, як від Бога. Відкрилася ця тайна тоді, коли він розмалював білу піч чорним вугіллям.

Скажете, дісталось? Аж ніяк – поліська натура мудра. Брат Степан побачив ті шедеври, а з ним і місцевий священик і разом вирішили віддати хлопця на малярську науку. Так Андроник опинився у ковельського іконописця. На жаль, той вчив не малярству, а чорнової роботи по господарству. Втік учень від вчителя-експлуататора. Але якщо Бог визначає шлях, то все має збутися.

Стараннями священика Йосипа Колядинського Андроника направляють на навчання у Бриково. Талановитий учень там довго не затримався, і був переведений до Почаївської лаври, де з іншими іконописцями розмальовував Печерську церкву та інші святині.

Знаємо: щоб самородок заіскрився, його потрібно шліфувати. Наставник малярів лаври о. Паісій видає "Рекомендаційний лист" А.  Лазарчуку на навчання в Петербурзькій Імператорській академії мистецтв.

Окремі дослідники із Борзни (Чернігівщина), стверджують, що вступити до академії Андронику допомогла Леся Українка. Насмілюсь заперечити. Юна Лариса Косач тоді сама осягала чарівний світ знань і чимось допомогти Андронику не могла. Слід нагадати авторам цієї ідеї, що абітурієнт  А. Лазарчук 4 години (!) вимальовував портрет із скульптури якогось цезаря, передаючи на папір не тільки світло й тіні, але й психологічний образ. Високопрофесійна екзаменаційна комісія позитивно оцінила цю роботу. Так наш юний земляк став вільним слухачем імперської академії.

Що ж до якоїсь протекції, то це пояснюється стереотипами мислення нас, сучасних, коли за все потрібно платити.

Так і хочеться вигукнути: "Бережіться протекцій і хабарів. Будьте впевнені у своїх силах!". Таке самоутвердження – це і є гідність людини, яка возвеличується до видатної особистості.

Навчатися було непросто. До того ж, А. Лазарчука зачислили солдатом в Ілюдській батальйон. Хоч згодом його переводять у штаб писарем – як не як, а грамота багато важить. Так і пішли чередою дні, в яких зранку - муштра, потім писарство, а під вечір лекції в академії.

Важко? Так. Але зате був одягнутий, обутий і нагодований. До того ж, відвідував майстерню відомого В. Маковського.

Промайнули студентсько-солдатські роки. Успішно закінчив імператорський виш. Не забув і настанову свого вчителя Маковського: "Де б не був і що б не робив, – кожну хвилину використовуй для малювання".

Реалії життя заставляють аналізувати, роздумувати і приймати рішення. Успішний випускник-художник розумів, що вижити за рахунок малярства на периферії буде надзвичайно важко і вирішує продовжити навчання, щоб здобути право викладати улюблений предмет в училищах. Він знову опиняється в стінах академії.

Петербург: холодний, сірий і бездушний. Йому байдуже, чи ти голодний, чи не маєш де переночувати. Щоб вижити, Андроник зі своїм другом переписують курсові для багатих студентів, вишукують драматичні ролі для артистів в театрі, малюють копії картин-шедеврів на замовлення. Щоб не замерзнути, не раз і не два грілися біля кострищ на перехрестях столиці.

Перемогу здобуває завжди той, хто навчається, трудиться і шукає світло. Щасливий, із "Свідоцтвом" на право викладати улюблений предмет, Андроник Григорович їде в Ковельське міське училище. Так буває, що до однієї радості інша тулиться. З ним поруч – кохана дружина Таїсія. Від того кохання – донечка Оленочка. А підступний лелека іншу спокусу нашіптує: "Парочку заведіть…" Так в "капусті" Анюточку знайшли.

Учні його люблять, вчителі теж. Вчить, найбіднішим допомагає матеріально. Адже він знає що таке  бідність і милосердя. Попереду – слава, виставки, учні, які стануть знаменитими, і війна… Але ковельських світанків не забути.

Анатолій СЕМЕНЮК.