І знову — на СхідНещодавно Волонтерський центр при Ковельській районній раді відрядив у Східні області нашої країни близько 5 тонн чергового гуманітарного вантажу, зібраного мешканцями Ковельщини та Ковеля для військовослужбовців із Волині
Волонтери на чолі з Ігорем Верчуком уже традиційно повезли побратимам овочі, фрукти, домашню консервацію, сало, чай, каву, засоби гігієни, теплий одяг. Аби приємні миті Новорічних свят військові відчули у зоні АТО, учні шкіл міста Ковеля підготували різдвяні сувеніри. Відрадно, що з великим бажанням до збору допомоги військовим долучились сільські, селищні ради, установи та організації, громадськість району
Висловлюємо вдячність всім, хто допомагав формувати гуманітарний вантаж: сільським та селищним радам, педагогам, дітям та батькам закладів освіти м. Ковеля, раді координаторів волонтерської роботи міського методичного кабінету та керівнику ради Світлані Верчук, релігійній громаді Свято-Юріївського храму УПЦ КП с. Дубового, ДП «Ковельське лісове господарство», ТОВ “ВО “Ковельсільмаш”, клієнтам клубу «Фіт-Кьорвс», спілці ветеранів веслування м. Ковеля, П. П. «Галактика-Авто», ТОВ «Юкон-Продтрейд», Ковельській філії «Союзу українок», працівникам Ковельської центральної районної бібліотеки, волонтеру Ірині Шатровій, приватним особам Олені Місюрі, Дмитру Килебі, Віктору Бурчаку, Володимиру Пархонюку, Сергію Бабічу, Наталі Назарук, Віктору Сагалю, Богдану Конопацькому, Юрію Хороших, Григорію Заболоцькому.
Особливо теплі слова вдячності — для Руслана Лисковця.
Польові нариси «Скелі». Свято є!
Надвечір, дякувати Господу, ми прибули в один із багатьох пунктів нашого призначення: до рідного, вже такого дорогого серцю, батальйону «Айдар». Нас тепло зустрічають, обіймають, як братів. Приїзд волонтерів неабияка подія, тим паче, що тепер волонтери приїздять все рідше. Допоки розвантажили все, що привезли для «Айдару», настала глибока темінь.
Їхати далі було небезпечно та й поспілкуватись із друзями дуже вже хотілось. Ми розміщуємось в казармі штабу батальйону, а бійці везуть допомогу на передову. Ніби випробовуючи нас, «Залізяка», зовсім молодий командир групи, пропонує поїхати з ними, подивитись, як живуть там, де щохвилини небезпечно. Мовчки на згоду киваю до «Залізяки» і виходимо в темінь. За кермо сто тридцять першого, у бувальцях бувалого “зілака”, сідає «Аналітик», поруч командир, я і «Ультрас» забираємось на кузов. Із третьої спроби, чмихаючи та гаркаючи смолистим димом, вантажівка таки завелась. Поїхали.
На виїзді з населеного пункту «Аналітик» вимкнув фари. При світлі Місяця він якимось дивом тримався напрямку дороги. Стареньку вантажівку немилосердно кидало з боку на бік, знизу-вверх, двигун наднатужно ревів на всю округу так, що здавалось, ніби цей гуркіт чути до самої Горлівки і тільки хіба що глухий “сепар” не чув, що ми рухаємось в бік передової.
«Ультрас» у весь голос на вухо інструктував, як потрібно триматись за борти зіл-131, щоб не вилетіти. Мені це вдавалось. В темноті то тут, то там вздовж дороги минали покинуті, зруйновані чи то від вибухів, чи то від старості маленькі, в темноті химерні будиночки. Ще десять хвилин «масажної» їзди і — ми на місці.
Зовсім несподівано бачу «Кума». Із «Кумом» ще тиждень тому зустрічались на полігоні у Володимирі, де він був за інструктора у новобранців-прикордонників, а тут він вже «на передку». Ото моторний козарлюга!
Допоки ми розмовляємо, хлопці заносять коробки із гостинцями. Особливий інтерес проявляють до вареників із шкварками, що у відерцях з-під оселедців. Розпаковують — і на сковорідку. Кімнатою розходиться аромат, від якого голова обертом, ще трішки і «Бокс» запрошує до столу.
Маю у флязі добрий коньяк, пропоную за зустріч по маленькому ковтку, але хлопці навідріз відмовляються: не місце і не час. Смакують варениками і обговорюють вчорашній артилерійський обстріл “сепарів”, такий короткий і такий інтенсивний, що не всі навіть змогли забігти в укриття. Єдине «благо», що не дуже прицільний.
Дуже гамірливо сперечаються, а чи варто було давати «отвєтку» із стрілецької зброї та АГС. Думки різні, але те, що один із БТРів “сепарів” внаслідок цього задимів і вони запросили перемир’я, – це вже добре. З цим аргументом всі погоджуються.
Слухаю їхню суперечку мовчки, як людина, котра не має права встрявати в розмову, а тільки слухати і захоплюватись мужністю бійців.
Після вечері одні готуються в караул, котра потрібно нести в окопах, що за триста метрів від ворога, інші — до сну. Заходять ті хлопці, що після служби, голосно розмовляючи та щось обговорюючи, скидають із себе купу військового причандалля, та я це усвідомлюю вже крізь сон.
Сон дуже міцний, тільки на ранок, крізь пелену сновидінь чую перемовини через увімкнуту рацію караульних із командиром: «Пост номер один – на тринадцяту годину бачу світло від автомобіля... пост номер два – на двадцяту годину хтось злякав зграйку куріпок...». Хлопці про все побачене доповідають «Начкару».
Так минає тривожна ніч, і лише на ранок бадьорий голос «їжака» в рації: «Добрий ранок, Україно!» сповіщає, що нічні небезпеки минули. Ефір одразу загомонів так, що «Начкар» мусив прикрикнути. Поступово приходить світанок, а з ним — свято Святого Миколая.
Хлопці прокидаються, вітають один одного і відразу приступають до щоденних клопотів. Окрім вітань, нічого не нагадує про святковий день. Аж відчиняються двері, і з двома великими коробками заходить «Залізяка» та з теплими словами вітань ставить на стіл гостинці. В одній із коробок — пакунки з цукерками, новорічними сувенірами та вітаннями від дітей, в іншій – мандарини. Вмить кімната наповнюється гомоном та ароматом цитрусових.
«Ірбіс», досвідчений, бувалий воїн, теж підходить до столу, поважно бере до рук мандаринку, не поспішаючи очищає від шкірки і смакує, тихенько посміхаючись – свято є!
Ігор Верчук,
(«Скеля»).
Залишити коментар