“Донна Ізидора” – сестра Лесі УкраїнкиМіж Лесею Українкою і її молодшою сестрою Ізидорою було сімнадцять років різниці, а з братом Михайлом – майже дев'ятнадцять. Тому він з гордістю прийняв на себе почесні обов'язки хрещеного батька. Дора народилася 21 березня 1888 року в Колодяжному. Ольга Косач-Кривинюк пише в своїх спогадах, що ім'я "Ізидора" вибрали малій сестричці Лариса та Михайло, щоб вона була, як виросте, "донна Ізидора". Усі діти Косачів захоплювалися героями лицарських романів.
Ізидора Петрівна міцно вкорінена у все волинське, яке здаватиметься їй найріднішим до смерті. "У мене почуття "близькости", чи то б сказати, прихильности до земляків різні за інтенсивністю (не однакові до всіх). Найближчі мені то волиняки (я сама волинячка), тоді полтавці (моя мати полтавка), тоді чернігівці (тато черніговець), а тоді подоляки (чоловік мій з Поділля)... Нормально кожда наша людина зберігає особливості, де вродилася. Зросла, особливо, коли дитинство прожила не у великому місті...".
Леся ніколи не шкодувала сил і часу для дівчинки Дори. Вона була для неї сестрою-мамою, вчителькою, другом. Ізидора Косач писала у спогадах:" ...Леся Українка до того була ще й ніжна, ласкава, чутлива до всякого страждання інших... Я була щаслива не тільки тому, що зазнала її ніжної любови, а ще й буквально завдячую своїм життям Лесі. Перший раз вона врятувала мене, як я дворічною дитиною хворувала на дифтерію...".
У 1890 році мама повезла Лесю в Саки і доклала багато зусиль, щоб трохи її підсилити перед майбутньою операцією. Повернулися в рідне Колодяжне, повні вражень. Навезли книг, листівок, подарунків. Ще не встигли всього розповісти, аж раптом приходить несподівана й жахлива біда.
Дворічна Дора захворіла на дифтерит. Стан її просто розпачливий. Лікарі "розводять руками", стверджуючи, що Дроздик помирає. Батьки втрачають сили. Вони вже можуть тільки плакати... Адже стільки зусиль пішло у них на порятунок Лесі, а тут ще й це...
І тоді Дорочку починають рятувати Леся й Михайло. Її ізолюють в окремий будинок. Дні і ночі вони чергують біля сестрички, виконуючи всі настанови Дилекторського – єдиного з лікарів, хто не втратив тоді надії. І коли навіть Михайло не витримував, знесилювався і засинав біля Дориного ліжка, Леся продовжувала свою боротьбу за сестричку. І крізь шибку розповідала іншим, як почуває себе мала.
Та вони виграли той двобій. Тільки ж якою ціною – вся Лесина літня кримська підготовка до операції була зведена нанівець. Але ж сестричка залишилась живою! І житиме ще дев'яносто літ! Чи ж це не гідна перемога?!
"Вдруге – це восени 1905 року, коли я хворіла на черевний тиф у Петербурзі, куди я приїхала вчитися і вперше опинилася серед чужих людей, Леся приїхала мене рятувати", – згадувала Ізидора Косач. Завдяки надзвичайно старанній, самовідданій опіці Лесі сестричка стала одужувати. За порадою лікарів Ізидора повернулася додому.
Восени 1906 року вступила на агрономічний відділ Київського політехнічного інституту, який почав приймати жінок, і закінчила його в січні 1911-го року. Дора працювала в інституті. Була надзвичайно вродливою, товариською і щасливою.
22 квітня 1912 року Ізидора одружилась з молодим хлопцем Юрієм Борисовим, теж випускником Київської політехніки. Родинне життя виявилось гармонійно-щасливим, незважаючи на зовнішні умови, які розлучали подружжя.
Та з вибухом Першої світової війни її чоловіка відразу забрали на фронт, а вона залишилася з донечкою, якій було лише одинадцять днів. Після повернення чоловіка з німецького полону (1918 рік) Ізидора Петрівна мешкала у Кам’янці-Подільському, викладала хімію в гімназії та агротехнікумі.
А 1937 року Ізидору Косач-Борисову заарештували за "контрреволюційну агітацію і пропаганду". Після слідства і ув'язнення в Лук'янівській тюрмі вона отримала 8 років таборів і була перевезена етапом у табори Онєглагу (поселення Островісте).
Два роки від сьомої ранку до сьомої вечора ця тендітна високоосвічена жінка працювала на лісоповалі. У 1939 році після "золотого вересня" нарком з питань культури, відвідавши напередодні Ольгу Кобилянську, котра опікувалася долею сестер Лесі Українки, натякнув Ользі Косач-Кривинюк ще раз подати заяву про перегляд Ізидориної справи. Ольгу Петрівну прийняв сам М. Хрущов. Того ж року І. Косач-Борисову було звільнено. "Втретє Лесине ім'я мене врятувало з неволі... я, звичайно, не витримала б у тих жахливих умовах заслання".
Ізидорі судилося прожити найдовше. З 1949 року вона жила в США, багато подорожувала, писала спогади про Олену Пчілку, Лесю Українку, Миколу Лисенка, Михайла Кривинюка, Людмилу Старицьку-Черняхівську, спогади "Із минулого і пережитого", статті про Колодяжне, Зелений Гай, Косачівську садибу, будинки в Колодяжному, святкування Різдва у Косачів, сприяла виданню праці старшої сестри Ольги Косач-Кривинюк "Леся Українка. Хронологія життя і творчости", листувалася з письменником Анатолієм Костенком.
Життєрадісна, завжди оптимістично налаштована Ізидора, наприкінці свого життя визнала, що воно в неї було цікаве, барвисте, багате на зустрічі з оригінальними людьми і, незважаючи на деякі удари долі, – щасливе.
Ізидора Петрівна Косач-Борисова прожила 92 роки, померла 12 квітня 1980 року. Похована на цвинтарі св. Андрія в Савт-Бавнд-Бруку.
На надгробку вибиті слова з "Боярині" Лесі Українки, ледь перефразовані: "Добраніч, сонечко! Підеш на захід – побачиш Україну – привітай! Привітай і освяти, сонечку, цю засніжену й зболену, обікрадену і зажурену землю, поверни ж їй найкращих її дітей".
Тетяна Нерода, молодший співробітник музею Лесі Українки.
НА ЗНІМКУ: Ізидора Косач (1888–1980 р.р.).
Фото з архіву музею.
Залишити коментар